Розділ «XIV.СМУТА»

Як упала залiзна рукавиця на бiлий курiнь, прорвала полотно бiлеє та й упала на груди Дунаю Русиновичу. Прокинувся Дунай Русинович, пiдняв рукавицю залiзну закривавлену, скочив на ноги проворнiї, закричав могутнiм голосом:

– Вставайте, богатирi могутнiї тарiйськiї! Прилетiла вiд божатича залiзна п'ятiрня – вiсть нерадiсна, треба йому пiдмога в бою з бусурменами.

В скорому часi прискакали на пiдмогу тридцять два богатирi, а Вольга iз ними тридцять третiм був. Накинулись вони на полчища ворожiї, прибили-притоптали кiньми сили пiдступнiї, самого хана Калiна у полон взяли, привели у Київ до князя Володимира.

Раз поїхав Вольга Всеславович на Карпатськi гори, що постали вони, як кинув Тар'ягн ув озеро Змiя срiбного. А на горах жив богатир Святогор Родович, сила-могута йому була дана немiряна. Не могла його з конем земля-мати втримати, то гуляв вiн по кам'яних Карпатських горах. Святогор Родович запитав коня вiщого:

– Хочеться менi по Тарiйськiй землi погуляти, в усiх краях мого батька, Бога Рода, побувати. Чи понесе нас мати, сира земля, коли спустимось ми iз камiнних гiр?

Вiдповiв йому кiнь:

- Легким поступом поїдем – земля видержить, а на грунь перейти чи галопом скакать – то провалимось.

Тихо їхав конем Святогор Родович та й задрiмав-заснув вiд похитування. Коли їде назустрiч Вольга Всеславович. Бачить – легенько богатирський кiнь чалапає, а копитами, як хата, груддя вивалює, на конi тому богатир сидить, сидя спить, ще й носом посвистує. Дужим голосом гукнув Вольга вершника. Раз, i вдруге, i втретє – не спиняється. Тут Вольга узяв списа довгого, повернув його тупим кiнцем та легенько ударив Родовича в плече могутнєє. Два ударив, аж з усiх сил ударив – Святогор прокинувся.

– Думав, комарики-цюбрики кусаються, аж тут славний богатир Вольга Всеславович довгою сулицею тiшиться! – Вiн нагнувся з сiдла, ухопив Вольгу разом з конем, лiвою рукою пiдняв, оглянув i заховав у сакви, їхав годину-другу Родович, бачить: кiнь спотикатись став, а то вже й на колiна став.

– Що ж ти, вовча сить, трав'яний мiшок, на колiна став? Чуєш, може, бiду яку на мою голову?

Вiдповiв Святогорiв кiнь:

– Тому я спотикатись став, що замiсть тебе одного несу двох могутнiх богатирiв, а на додачу ще й коня богатирського, а бiда на твою голову не тепер прийде, а через три роки.

Святогор-богатир дiстав Вольгу Всеславовича та й поставив на матiр-землю з конем. Каже вiн йому такi слова:

– Будь ти, Вольго Всеславовичу, моїм братом названим. Тобi у бою смерть неписана, а менi така сила-могута дана, що ледве носить нас iз конем земля-матiнка. Як колись на землi Тарiйськiй всi богатирi такi, як я, були, – не було в нас ворогiв анi в ближчих, анi в дальнiх краях. Тому що занадто важкий я з конем своїм, тому i застава моя – на камiнних горах. I доки я тут, на горах, прогулююсь, не пройдуть вороги з-за Карпатських гiр.

Тут приїхали вони до трьох дорiг. Одна дорога – у град стольний Київ. Друга – у незвiданi краї, а третя дорога – на Житомирський гранiтний щит i далi – на гори Карпатськiї. Тут побратими-богатирi i роз'їхались.

А в ту пору в Київ прийшли вiстi нерадiснi: грозиться бусурманський хан, похваляється, хоче Київ-град вiн приступом взять, житло спалить, воїв вирубать, а дiвчат молодих у полон забрать.

I сказав Вольга князю Володимиру:

– Не пiд стiнами Києва нам бусурмана ждать, а в його кублi осиному нам би його мечем дiстать! Дозволь, княже Володимире, молодшу дружину в похiд зiбрать.

Пiшов Вольга у похiд. Ратникiв-дружину кормити-поїти треба, одягати, взувати. Дружина спить, а Вольга не спить. Обернувся вночi сiрим вовком, бiгав-рискав по темних лiсах, по чагарниках, бив оленiв, лосiв, спуску ведмедям не давав, та й зайцями i лисицями не гордував. Вiн кормив-поїв свою дружину хоробрую, взував, одягав добрих молодцiв. Носили вони шуби соболинiї, на перемiну носили опанчi барсовiї.

Перевертався Вольга ясним соколом. Летiв вiн далеко на синє море. Вiн бив там гусей, бiлих лебедiв, та й сiрими качками не гордував. I поїв, одягав свою дружину хоробрую, всi страви на перемiну.