Розділ «IX. КРАЯГН»

Сiв Країн на поваленому деревi та й заграв. Як заграв – то все небо стало чорне вiд птиць. От Орел йому й каже:

– Нiколи я не чув такої гри, i нiколи я цiєї пiснi не забуду. Як треба тобi буде яка помiч, то заграєш цю пiсню, я вмить прилечу.

Пiшов Країн далi. Бачить – край землi, а далi – знову вода. На березi стоїть хатка на курячiй нiжцi, сама округла, як яйце, а на хатцi стрiха блискуча на призахiдному сонцi так i горить. А вiкна в хатцi круглi та золотими цвяхами обцвяхованi, а на опуклому даху стоїть на високiй нiжцi золотий пiвник – тонесенько кукурiкає. Куди сонце йде – туди й хатина повертається. От Краян i говорить:

– Хатко, хатко, стань передi мною, як лiс перед травою.

Хатка повернулась до нього дверима, але дверi зачиненi.

Коли чує Краягн – в нього над головою щось нiби зашелестiло. Подивився вверх: прямо з неба на залiзнiй ступi спустилась на дах Баба, та так i провалилася в комин разом з мiтлою. Аж тодi дверi вiдчинились i стала на порозi молодиця. Сорочка на нiй бiла та гарно вишита, спiдниця червона, чобiтки червонi, губи червонi, щоки нiби червонобокi яблука i очi червоним вогнем горять.

– Добрий день, – каже Країн.

– Добрий день, – вiдповiдає йому Червона Баба.

– Чи приймаєте на службу?

– Чом би й нi, приймаю. Вечеряй, лягай спати, а завтра пiдеш коней пасти.

На другий день вигнав Країн коней в поле. А то не конi були, а Бабинi доньки. Тiльки присiв пiд кущ вiдпочити, аж тут навалився йому на очi такий сон, що вiн тримався-тримався, а таки заснув. Прокинувся перед вечором – нема коней. Сiв та й зажурився, а тодi став молитися:

– Боже-Дарбоже-Бережо-Княгине Ягно-Лелiє-Славо-Морано, напоум, просвiтли, щасливу думку пошли!

Та й приходить йому на розум, що Вовк у нього за товариша i треба в нього запитати поради. Вийняв Країн сопiлку та й заграв вовчу пiсню. Прибiг Вовк, а за ним ще зграя вовкiв:

– Що в тебе за клопiт?

– Треба табун коней у Бабинi стайнi загнати.

Вовки зараз на всi боки шатнулися, всiх кобил загнали, Країн стайню зачинив i до Баби пiшов. Баба й каже:

– Добре ти, Країне, служиш, а чий же ти будеш?

– Я Тар'я-Ладо-Країн – найменший у матерi Ам'ягни син.

– Ах, знаю, знаю, я все знаю, – каже Баба, – тiльки вивiряла, чи ти правду кажеш. Лягай спати, завтра пiдеш знову коней пасти.

На другий день погнав Країн знову коней у поле. Щоб не заснути, сiв пiд терновим кущем, коли голова хилиться, колючки лице колять. Але Баба наслала такий сон, що Країн пiдклав пiд щоку шапку i таки заснув. Проспав аж до вечора, прокинувся, а коней i близько нема. Тут вiн уже довго не думав, вийняв сопiлку i заграв риб'ячу пiсню. Випливла з глибин Князь-Риба: