Розділ «М. Горбовий. Стежа на Побук»

Беру його під здорову руку, скачу за якусь стайню, потім поза хлівці, дерева, крізь якісь невижаті кукурудзи, і забігаємо в хату. Господиню посилаю затерти слід крови до хати, а сам перев’язую раненого товариша. Розпоров рукав, а біля плеча така відтворилася рана, що кулак лізе. Дістав кулю "дум-дум". Мабуть, і кість проламана.

Щоби його перебрати до своїх за дня, нема й мови. Багато крови вийшло, вибився зі сил, щохвилини попадає в непритомність. До того скрізь повно Москалів. Крізь вікно бачу, як гурмами бігають і шукають за нами.

Возьний молить:

— Брате, лишай мене тут, — просить, — а сам старайся конче дістатися до сотні й здати звіт, як і що тут було та яка сила Москалів.

Дуже боляче лишати товариша, та обов'язок кличе назад, без огляду на перешкоди. Ховаю кріси в бульбу під лаву, тягну з жердки одежину, скачу на горище — й за мить я вже сільський парубок… Однострій сховав у сіно, скуйовдив волосся, що було довший час нестрижене, зліз із поду, ноги намазав гноївкою в сінях і тільки що вийшов задніми дверима, як передніми стали входити в хату Москалі.

Я собі пішов свобідною вулицею. Думав непомітно вскочити в ліс, а там уже миттю буду між нашими на Ключі. Та не так склалось. Ще тільки мав минати крайні хати села, як назустріч мені Москалі.

— Ти куди йдьош? — питають.

— Та десь побігла Коровина зі стайні, — кажу, — то йду пошукати, аби не втікла.

— Нельзя ухадіть з деревні, — кажуть. — Січас будет большой бой. Завертай.

— Та я зараз, а то шкода худобини, — прошуся.

— Нельзя, ґаварят тебе. Ухаді, а то стрелять будем! — кричать уже.

Не було ради. Вертаюсь, а тут думки лискавками в голові: куди мені забігти та як крутити, коли в якій хаті застукають Москалі?!

Пішов я швидше, щоб відв'язатись від тих напасників. Зайшов між хати й чую на протилежному горбку якісь крики. Підходжу непомітно садками на лівий горбок і бачу, як Москалі закопують швидко гармати. А понижче по хатах уже крики, плачі та московська лайка.

Я миттю вскакую в першу хату. Там молодий господар Михайло Загакайло. В хаті ще дві жінки й одло чи двоє дітей. На мій запит господар твердить, що міг би таки зараз відомими собі стежками дістатися до наших. Переказую йому, що знаю, — кілько приблизно є Москалів у селі, де стоять обози, де гармати тощо, — вияснюю, де шукати на Ключі нашу команду, який знак, щоб не взяли його за шпіона і т. п., й за хвилю він тільки мигнув поміж деревами.

На душі стало лекше, що все ж таки звіт дійде до команди. А там вони знатимуть, що робити. Як хвилювання трохи пройшло, аж тоді я переконався, що я легко ранений. Жінка дала мені чисту сорочку, а ту кроваву сховала за образи. Я розпитав згрубшого про домашні обставини, рідню тощо, щоб, як прийдуть Москалі, знати, що казати. Бо ж я тепер "газда" в хаті…

Все це багато швидше робилося, як читається. Не було часу довго міркувати чи радитися, бо Москалі, шукаючи за нами, скоро зближалися до нас. Про все, що діялося кругом у селі, щохвилі інформувала нас одна дівчинка, що часто бігала на розвідку в село. Вкінці я рішив, що найкраще буде зробитись мені хворим. Лягаю на піч, біля мене кладуть горня води, склянку молока, скраю сідає молодиця з дитинкою, а мати молиться перед образами. Піч розпалена, я прію й наче таки в гарячці лежу.

За хвилю тупіт ніг — і вже в хату ввалюється товпа Москалів. На переді "ротний" (сотник) і кричить:

— Давай, бабушка, австріяка! У тебя скрилса австріяк! Тащі єво сюди, а то стрелять буду!

Жінки у плач, діти собі, а я тільки жду, що дальше. Москалі кинулися шукати в хаті, надворі, аж сам ротний нараз лапнув мене за ногу і тягне…

— От сукін син! Ребята, єсть австріяк здесь!