Розділ «М. Горбовий. Записки Гуцульської сотні 1-го полку Українських січових стрільців з pp. 1916 — 1917»

Для нас не було вже там що робити, тож ми пішли назад на Кирлібабу 2 грудня 1916 року. У Кирлібабі половина сотні була на позиції, а половина робила домівки попри дорогу над Золотою Бистрицею. І в той час приходять наші стрільці і офіцери, а військові (австрійські. — Ред.) ідуть до своїх полків. Там перебуваємо 6 днів і йдемо на позицію 1227 метрів. З тої позиції переходимо на позицію 2226 метрів (?), де на пам'ятку кладем хрест на вершку гори. Оскільки та позиція була недавно відбита, то ми її укріплюємо, вибиваємо у скалах окопи і землянки і так менше-більше супокійно сидимо до Нового року. Цілий той час доходять до нас чутки, що Москалі приготовляються знова до наступу на нашу позицію. А тим часом наступають на Дорна-Ватрі.

З 5 січня 1917 р. зачинають Москалі наступать на нас, але зараз пізнали, що то не з Мадярами справа, бо що нахапали від артилерії, а що від нас, то видко було, що було їм того досить, бо незадовго дали нам супокій і до ранку було все в супокою.

23 березня 1917 р. сотник [Омелян] Левицький робив дещо коло своєї землянки. Саме в той час приїхала одна батарея (як здаесь, 4-та батарея 18-го полку полевої артилерії), і видно, що таке вже нещастя було, бо при вимірюванню далекости і дострілу заблизько взяли, бо друга сальва ґранат-шрапнелей накрила те місце, де був сотник Левицький з одним стрільцем, і забили їх на місті відразу.

25 березня 1917 р. похоронили сотника на кладбищі біля церкви в Кирлібабі. На похороні були офіцери з деташми 18-1 гірської бригади 59-1 дивізії XI корпусу. Всі дуже жалували, бо нас, Гуцулів, дуже всі любили (сотником зістав четар [Іван] Бужор — Буковинчик).

З 30 на 31 березня наш ловецький відділ по сильнім артилерійськім приготованню вдирається на ворожу точку опору. Забирають одного офіцера, 45 полонених, оден машиновий кріс і міномет, нищать ворожі окопи мінами і т. и. І вертають назад. Наші страти: один убитий, два тяжко-, а чотири легкоранені. Московські втрати, по їх власнім звідомленню, — коло 150 убитих і ранених.

По революції в Росії, як вже отримали свободу, ми їм повиставляли таблиці з написами, як справа стоїт. Відтоді Москалі не пробували вже наступати і був супокій, доки ми були там.

На Великодні свята сходились ми з Москалями (насправді з українцями. — Ред.) межи позиціями, але пізніше ішли навіть на їх позиції, де нас гостили ріжними стравами і т. и. І ще на дорогу нам давали пасок, цукру, писанок, а ми їм дали руму, вина, книжок, часописів, найдужче питали за "Кобзарями". Нам лише прийшла пака книжок у дарунок від жіночого комітету, то ми то все їм подарували. Дехто ще попередавав листи додому і потім діставав відповідь.

Зараз же урядили ми пошту, а то в такий спосіб, що на московських дротяних перешкодах завісили скриньку і все оден стрілець щокілька днів носив пошту, а ту, що була до нас, то вибирав. Від того часу був уже спокій на позиції, ніхто не дав ані одного стріла — ані із кріса, ані з канони. Ніхто не наступав, і жилим собі у згоді до 5 травня 1917 року. Корпус також заказав (заборонив. — Ред.) стріляти.

5 травня 1917 р. змінює нас 31-й полк і 101-й піший полк, а ми переходим до Кирлібаби, до одного готелю на кватиру (у спогаді "Гуцульська сотня" автор зазначив, що ця подія сталася 5 квітня, а Гуцульська сотня перейшла на полонину Попадя. — Ред.). 6 травня цілий день і вночі бавимось у порядку, а вночі з 6 на 7 травня пращані через цілу деташму (деташма лишаесь, бо має йти на Якобени). Від'їжджаємо полевою залізницею до містечка Борші.

З Кирлібаби дорога була гарна і погідна. Але, почавши від двірця Рогунди, через Присліп сипала густа сніжниця. За Прислопом на угорський бік сніг місцями доходив до метра високости. Кождий мав враження таке, якби їхав з полудневих сторін через північні сторони або яку Сиберію. Як приїхали до Борші, то стало вже цілком інакше. Від снігу сліду нема, хіба десь по високих шпилях гір. Болота великого нема, а сади порозцвіталися. Переночувавши в Борші, вийшлим 8 травня 1917 р. рано і пішки по полудню прийшлим до міста Felsomisco (20 км) (Вишово Вижне. — Ред.), де була в той час команда німецького Карпатського корпусу (до якого приєднали Гуцульську сотню. — Ред.).

9 травня переглядав пашу сотню Ексцеленція Карпатського корпусу і дуже був нами вдоволений. А що нам заблизько 6 місяців належався відпочинок, то ми дістали приказ іти на полонини і там робити.

З Felsomisco 10 травня зайшли на вечір до місцевості Барду (22 км). Дорога іде все з рікою (Wiso-Waser)(Bacep. — Ред.). Околиці всюди лісисті, скали більше стрімкі, при берегах ріки Wiso і по зарінках було багато камінців і плиток, змішаних з якимось блискучим металом, щось подібпо, якби де далі в горах, звідки витікає ріка Wiso, находилося срібло. Навіть люди деякі казали, що там є срібло, але я твердити не можу, бо на тім добре не розуміюсь.

З Барду 11 травня пішлим вже не дорогами, але горами через Molkevci (де обідалим) і на вечір булим на полонині Попадя, близько 24 км. Полонинами були ще досить високі сніги, було зимно, мрачно і острий вітер. На полонинах у певних відступах були побудовані з кори смерекової довгі землянки, в котрих находились санітарні стежі і рятункові, — аж до позиції. Санітарні мали за задачу кождого раненого перенести з одної землянки до другої, а тамті віддавали далі, і так відбувався транспорт ранених і недужих. Рятункові стежі мали за задачу ходити полонинами, і як хто застряг у сніг або який обоз, везучи харч і амуніцію, зблудить або негоден їхати через сніг, має йому рятункова стежа допомогти. На Попаді зістали ми приділені до 200-ї німецької дивізії, і там зачалась робота. Щодня ходило 30 стрільців до будови дротово-линвової залізниці (Draht-Seil-Bahn) від Попаді в бік на Альбіні 8 км дороги. 120 стрільців копають звичайну дорогу через Попадю до позиції. А решта сотні робить домівку для себе, зглядно для цілої сотні.

Робота тяжка була, а ще тяжче видавалась через то, що нам не належалась важка [робота], бо кождий був змучений кількамісячним побутом на позиції. І то ще при роботі, а по-другому, майже кождий був від 1914 року в полі і не було такого здоровля. Опімнутись за нами не було кому, бо сотник Бужор хотів діставати німецькі відзначення і четар Іванович, також Буковинець, такий самий, як Бужор. А ще до того хліб був мішаний із трачінням, і його щоби не знати кілько їв, то завше був голоден.

Пізнійше робота змінилась, бо до залізниці не ходили, лише 120 стрільців будували стайні на коні і магазини. 10 стрільців направляло дорогу, а решта будувала домівки для сотні.

22 травня йде нас кількох до Барду робити магазин і стайні для нашого обоза.

2 червня відходимо назад на Попадю, коли то сотник Бужор перший раз зачав мене і товариша Ониськова Василя називати соціалістами, радикалами, гайдамаками і т. и. (видко, що сам був хрунем).

На 16 червня приходить до сотні доповнення — 44 стрільці з Вишколу Гуцульської сотні з Буштиґазо (Буштино. — Ред.) коло Гушту (Хусту. — Ред.). У той час почали говорити про мир окремий з Росією і ми мали вже йти на жнива на Угорщину, а декотрі до копалень вугля; навіть поверх 20 стрільців було вже пішло до копальні на Шлеськ.

18 червня 1917 р. відходить наша сотня з Попаді до Барду і там ночуємо.

19 червня ідем 6 км за Felsomisco, потім до Also-Miso (Вишово Нижнє. -Ред.).