Розділ ««НІКЧЕМНІСТЬ ПОЛЯКІВ»»

* Стримано (фр.). (366)

Вона боялася стати «посміховиськом», зчиняючи галас навколо власного портрета, хоча те саме можна було закинути й усій торішній подорожі до Польщі. Вона подала свою адресу на вулиці Сен-Оноре, аби підкреслити, що вона більше не збирається до Польщі, навіть у вигляді власного портрета.

Наприкінці 1767 року вона визнала свою мандрівку до Польщі за «одинокий надзвичайний випадок» у своєму загалом розміреному й добре впорядкованому житті, із щотижневими понеділками для митців і середами для філософів. Зрештою, вона запевнила Станіслава-Авґуста, що подорож таки була успішною:

Вона минула для мене дуже добре. Я побачила свого короля, я побачила його оточення, і, нарешті, те, що бачила, я роздивилася дуже добре, і я задоволена, що мені вистачило мужності здійснити цю подорож, і щаслива, що вона завершилася без пригод. Прибувши додому, я знову повернулася до свого звичного трибу життя 63.

Схвалення мадам Жоффрен на адресу Польщі було висловлено дуже загадковою фразою: «те, що бачила, я роздивилася дуже добре»; цього було достатньо, аби показати гордість за те, що вона побачила Польщу на власні очі. На початку 1768 року вона, прагнучи виявити молодість духу, зауважила, що всупереч «здоровому глузду, мудрості й розмірковуванням» її серце, «можливо, змусить її повернутися до Польщі». Відтепер для неї, як і для Руссо, Польща стала землею, куди серце має безпосередній доступ. Розмовляючи з одним польським гостем про Станіслава-Авґуста, вона уявляла себе біля нього: «Мені здається, що я досі у Варшаві» 64.

1769 року, коли політичне становище Станіслава-Авґуста ставало дедалі скрутнішим, мадам Жоффрен не мала сили думати про Польщу: «Я затуляю вуха й заплющую очі» 65. Але вже в наступному листі вона фантазує, що було б, якби вона залишилася у Польщі навічно: «Певна річ, якби я досі була у Варшаві, це все одно сталося б». Політичні вороги короля намагалися б очорнити її дружнє ставлення до нього, аби перешкодити будь-яким впливам з її боку. Зрештою, припущення, ніби вона могла залишитися в Польщі, можливо, було не таке фантастичне, як думка, що її присутність (367) могла б змінити політичну долю країни, — мадам Жоффрен міркувала про це, хай навіть і не була в цьому цілком переконана. До того ж мадам Жоффрен вважала, що завдяки своєму візитові до Польщі вона добре орієнтується в украй складних політичних проблемах цієї країни.

Тільки дружні почуття привели мене до Вашого двору, де я чудово побачила те, чого не могла побачити здалеку; але я побачила це так добре, що тепер звідси бачу все, що там відбувається 66.

Хоча вона поїхала саме напередодні сеймової кризи 1766 року, після її подорожі Польща стала для неї дуже прозорою навіть із паризької відстані, навіть коли вона затуляла вуха й заплющувала очі. Руссо, ясна річ, прагнув досягти такої глибини бачення навіть без відповідної подорожі. Хіба світло Просвітництва не могло сягати навіть найтемніших закутків?

Мадам Жоффрен зберегла у пам’яті майже фотографічний образ Польщі літа 1766 року, вважаючи, що він досконалий, і оновлювати новими подіями його не слід. 1770 року вона відмовлялася розпитувати поляків, котрі приїжджали до Парижа, «боячись почути про нові нещастя». Вона навіть повідомила королеві: «Я не можу чути саме слово «Польща» не здригаючись» 67. Її переляк від самої назви поєднувався з дивною байдужістю до будь-яких географічних деталей у її листуванні зі Станіславом-Авґустом, яка кардинально відрізнялася від листування Вольтера з Катериною, які смакували різні географічні назви, «про які досі ніхто не чув» — назви на мапі Східної Європи. Станіслав-Авґуст час від часу виносив деякі назви на сторінки своїх листів, але мадам Жоффрен ніколи не виявляла до них жодної цікавості, що так пасувало тому, хто подорожував із заплющеними очима і наче силою чар матеріалізувався вже у самій Варшаві. 1768 року король писав про Барську конфедерацію, яка виникла «на Поділлі, у сусідстві з татарами і турками» — такі відомості дуже зацікавили б Вольтера. Король повідомляв, що французький агент у Криму підбивав турків оголосити війну Росії 68. Він писав їй про селянське повстання в Україні, про те, що почалася різанина, але подібні новини дуже рідко виринали й були чужими духові їхнього спілкування. (368)

Я не можу вам сказати, висловити вам, наскільки моє серце просякнуте вами, вашою приязню і наскільки іноді, як-от зараз, коли я вам пишу, мені хотілося б поговорити з вами. Мені іноді здається, що я бачу вас, і, забувши про титули й пристрасті, ми сідаємо невимушено потеревенити, називаючи все своїми іменами і сміючись із усіх важливих нещасть, на які нам доводиться зважати 69.

Образ мадам Жоффрен для короля був майже галюцинацією, а їй самій Польща з’являлася яко видіння, причому подільські конфедерати, українські селяни, кримські агенти маячіли наче примари за спиною короля, але, пишучи листа, він забував про них, а вона їх не помічала, позаяк побувала у Варшаві і цього їй було досить. 1772 року Станіслав-Авґуст у своєму листі розміщує для неї останню твердиню конфедератів у Ченстохові — «маленькій фортеці біля кордону із Сілезією, відомій завдяки чудотворній іконі Богоматері» 70.

Напередодні свого сімдесятиріччя мадам Жоффрен повідомила Станіслава-Авґуста про те, що вона готується до смерті, «так само весело, як збиралася у подорож до Польщі». Тут Польща стає метафорою її останньої подорожі. І коли 1770 року король попросив її переслати трохи паризьких веселощів за п’ятсот льє до Польщі, вона відповіла, що прислати їй нічого. «Я бачила у Варшаві зародок усіх ваших невдач», — понуро твердила вона 71. 1773 року, після першого поділу, вона наполягала на тому, що вона все це передбачала, засуджуючи Польщу ще більше:

Я зізнаюся Вашій Величності, що несправедливість, нерозсудливість і нікчемність поляків завдали мені болю, але зовсім не здивували. Я бачила протягом тих двох місяців, що провела у Варшаві, зародки всього, що тепер вийшло назовні. Мені здається, що я дала змогу Вашій Величності кинути оком на них, але мені не хотілося показувати їх надто явно, бо я майже не бачила ліків і не хотіла позбавляти надії, яка так підтримувала Вас 72.

Погляд цей був пророчий, принаймні у ретроспективі. Польщі вже нічим не могла допомогти паризька філософія: «У мене немає жодних думок, мені нічого порадити, нічим утішити Вашу Величність». Їй не було що сказати про (369) Польщу, і вона лише повторила: «коли хтось говорить про Польщу, я затуляю вуха і заплющую очі». Станіславові-Авґусту вона радила зректися престолу, додавши: «Я би поїхала до Рима». Востаннє вона приміряла його корону і лише для того, аби показати, як її зневажати і як від неї відмовитися. Вона порадила йому стати кардиналом і жити у спокої. «Я прошу пробачення за цю нісенітницю (radotage), — писала вона, — але Ваша держава виводить мене з рівноваги» 73. Дідро, що був тоді в Санкт-Петербурзі, подаючи Катерині свої пропозиції у письмовій формі, так само недоладно просив у неї пробачення за нісенітниці.

Подорож Дідро до Санкт-Петербурґа згадувалася в листах мадам Жоффрен і Станіслава-Авґуста через те, що філософ не зупинився у Варшаві. Дідро цим образив Станіслава-Авґуста, так само як мадам Жоффрен образила Катерину, не захотівши завітати після Польщі до Росії. 1774 року мадам Жоффрен втішала короля тим, що з Дідро все одно нецікаво, він занадто великий «мрійник», рекомендуючи натомість Ґрімма, який дорогою із Санкт-Петербурґа був не від того, щоби познайомитися ще з однією коронованою особою 74. У тому самому листі вона писала про нового короля Франції Людовика XVI і висловлювала думку, що парижани, на відміну від поляків, уміють «любити свого короля». Але тут мадам Жоффрен виявилася поганою пророчицею, бо з усіх тодішніх королів лише Людовик XVI завершив своє правління нещасливіше за Станіслава-Авґуста. Коли парижани вітали нового короля, мадам Жоффрен чекала на повернення Ґрімма: «Мені буде дуже приємно поговорити про Вашу Величність». Але коли вона нарешті зустрілася з Ґріммом і порозмовляла з ним про Польщу, приємність затьмарилася гіркотою:

На жаль, він каже, що у Варшаві він побачив засмученим лише Вашу Величність. Я обурилася, коли почула, що люди там веселяться, танцюють і співають; загалом, що Варшава ніяк не реаґує на громадські лиха. Такому нечутливому народові призначено бути поневоленим 75.

Вона вже засудила поляків за їхню «нікчемність», а тепер, під впливом злісних розповідей Ґрімма, остаточно погодилася з Вольтеровими поглядами на поділ Польщі. Адже поляки не (370) лише нікчемні, їм також «призначено бути поневоленими». Відданість Руссо польській справі завершилася появою блискучої концепції Східної Європи, в основі якої лежала національна ідентичність, яку не можна поділити чи підкорити. Мадам Жоффрен у своєму листуванні зі Станіславом-Авґустом схилялася до традиційнішої концепції просвіченого абсолютизму, поєднання Філософії і Влади, що правитимуть у відсталих землях, де «дороги не випадає назвати дорогами» і навіть вода була «огидна». Зрештою, вона сама в образі алегоричної Істини мандрувала Східною Європою і те, що бачила, роздивилася дуже добре.