Розділ ««Я ТЕПЕР ПУНКІТІТІТІ»»

У другому акті Деспіна перевдягається нотаріюсом, аби виконати церемонію фальшивого шлюбу нових пар:

Ось пані феррарські,

От пани албанські.

(Quelle, dame ferraresi;

Questi, nobili albanesi) 58.

Урочисте згадування ferraresi та albanesi поруч було комічним само по собі. Римування двох назв передбачало баланс відстані та тотожності між народами Західної та Східної Європ, причому остання мусила бути комічною римою для першої. У фіналі, щоби пані їх упізнали, героям достатньо було з’явитися «без капелюхів, без плащів та без вусів», але не скидаючи решти албанського вбрання 59.

Аби зрозуміти, чому в опері з’явилися албанці, а не, скажімо, богемці, треба пам’ятати, що лібрето написав італійською мовою венеціанець Да Понте. Албанія лежить на східному узбережжі Адріатичного моря, а Адріатика була давнім імперським володінням Венеції. Саме венеціанці змагалися з Туреччиною за панування над Албанією у XV столітті, а згодом, 1939 року, саме італійці завоювали Албанію, зробивши її провінцією імперії Муссоліні. У XVIII сторіччі Албанія ще перебувала під османським пануванням і з позиції історичних імперських інтересів для венеціанця Да Понте означала те саме, що Богемія для віденця Моцарта. Фактично Габсбурґи впродовж XVIII століття навмисно розвивали Трієст, свій порт на Адріатиці, а 1790 року, коли створено «Всі пані роблять так», віденська армія билася з османами у Південно-Східній Європі. Моцарту не склало труднощів скористатися тим самим відчуттям комічної насолоди, яке він пережив на шляху до Праги, і перенести його на безглуздих переодягнених албанців з лібрето Да Понте. Зрештою, у Богемії Моцарт на власному досвіді дізнався, як приємно присвоїти собі нові (177) комічні імена. Албанські маски зі «Всі пані роблять так» було вигадано, щоб розважити чутливих героїнь із Феррари і шанувальників музики, чия уява очікувала від Східної Європи комедії та фантазії.

Віденська публіка була чудово підготовлена до сприйняття такої комедії, бо у столиці можна було побачити представників різних народів Габсбурзької імперії. Йоганн Пецль у «Нарисі про Відень» (1786 рік) описав населення міста, склавши театральний каталог екзотичних костюмів.

Тут ви часто зустрінете угорця з довгою кіскою, який незграбно крокує у своєму підбитому хутром доломані та вузьких рейтузах, що майже сягають щиколоток; або круглоголового поляка, постриженого під ченця в одязі із широкими рукавами: обидва народи знемагають у своїх чоботях. Вірмени, волохи й молдавани у своїх напівазійських костюмах також не дивина. Серби з підкрученими вусами займають цілу вулицю (…). Польські євреї, з голови до ніг закутані в чорне, з бородатими обличчями й численними кісками скидаються на опудала: жива сатира на обраний народ. Богемські селяни у високих чоботях; угорські й семигородські погоничі в овчинних кожухах, хорвати з чорними цебриками на головах — усі вони своїми кумедними рисами розважають око у загальній юрбі 60.

Східна Європа уподібнювалася до театральної вистави на вулицях Відня, де кожну чужоземну ідентичність виділяв її «напівазійський» костюм: від волохів до богемців, від овчини до підкручених вусів. Моцарт і Да Понте у Відні також зустрічали та цінували ці «розважальні акценти» серед населення, бо, зрештою, обидва — і композитор, і лібретист — займалися розважанням.