Розділ ««КОЛИ ЖОРСТОКІ, КОЛИ ЧУДЕРНАЦЬКІ»»

— Неймовірно — наче дві краплі води.

— Eh, bien, батюшка (mon petit père), — засміявся він. Ця молода черкеска належить чоловікові, який дозволить мені розпоряджатися нею, і коли ви будете в Петербурзі, я вам її подарую.

— Дякую вам, — сказав я. — Я не прийму подарунка, бо гадаю, що такий вияв почуттів видався б мадам де Сеґюр вельми дивним 44.

Ця розмова невимовно схожа на діалог двадцятирічної давнини між Казановою та російським офіцером, коли вони вперше побачили Заїру, з тією різницею, що черкеска була подарунком, а не закупом, і в ролі офіцера виступала найвпливовіша людина Росії. Ця подібність свідчить, що в основі таких діалогів лежали стандартні уявлення XVIII сторіччя про Східну Європу, що їх XIX століття позичило з мемуарів Казанови та Сеґюра.

Черкеси походили з Кавказу, що лежав на кордоні між Європою та Азією. Рабство збереглося в черкеському суспільстві навіть у новітні часи, і тому Сеґюрова черкеска, напевно, була рабинею, бо її могли запропонувати як подарунок. Трагедія Марі-Фелісіте полягала в тому, що її прийняли за «найпригніченішу рабиню», але тепер сам Сеґюр, завдяки незбагненній і неймовірній подібності між жінками Західної і Східної Європи, сплутав власну дружину з рабинею. Делікатно і з легкою іронією відмовившись від подарунка, адже дружині він видався б «вельми дивним», він підкреслив (113) перевагу західноєвропейської цивілізації ще виразніше, ніж Казанова, який таку пропозицію прийняв. Насправді привабливість пригод мандрівників Східною Європою полягала почасти у тому, що вони мали змогу володіти рабами. Читачі могли уявляти, що прийняли дарунок разом з Казановою або відмовилися від нього разом із Сеґюром, але в будь-якому разі обидві фантазії тісно пов’язувалися.

Сеґюр невдовзі побачив, що Потьомкін цілком по-східному образився на відмову від подарунка. Він звинуватив француза у «нещирій делікатності», й Сеґюр був змушений згодитися на будь-який інший подарунок.

Він привів мені калмицького хлопчика на ім’я Наґун, що скидався на справжнісіньку маленьку китайську фігурку, яку тільки можна було уявити. Я певний час опікувався ним, його вчили читати, але коли я повернувся до Франції, графиня де Кобенцль (дружина австрійського посла в Санкт-Петербурзі. — Л. В.), якій дуже сподобався хлопець, вмовила мене віддати його їй, що я і зробив. У мене вдома досі є портрет цього маленького татарчука 45.

Отож Сеґюр таки дістав раба, хлопчика, можливо однолітка його сина у Франції. Хлопець уже мав екзотичне ім’я і виразні риси свого етносу — калмиків, що їх Сеґюр міг легковажно назвати татарськими чи китайськими. Калмики належали до монголоїдних кочових народів, які мігрували до Східної Європи у XVII та XVIII століттях, у реґіон на захід від Волги та на північ від Каспійського моря. У XX столітті вони утворили республіку в складі СРСР, але 1944 року Сталін депортував майже всіх їх у Середню Азію, караючи за гадану антирадянську діяльність.

Сеґюрового хлопчика-раба Наґуна привезли до Санкт-Петербурґа й передали дружині австрійського посла, так само, як Заїра Казанови залишилася італійському архітекторові. Ціна обох виросла, позаяк Казанова вчив Заїру розмовляти італійською, а Сеґюр вчив Наґуна читати. У спогадах не сказано, якою мовою читав Наґун, бо в цьому не могло виникнути сумнівів: по-французьки. Сеґюр забрав із собою до Франції тільки портрет хлопця, як сувенір, так само, як зберіг образ Марі-Фелісіте. Її, французьку (114) дівчину, «помилково» зґвалтували у Петербурзі, прийнявши за російську рабиню. Калмицький хлопець був рабом, якого Потьомкін привіз до Санкт-Петербурґа для Сеґюра і якого навчили мови та манер, створивши кумедну пародію на французьку цивілізованість.

Коли 1789 року Сеґюр повернувся до Санкт-Петербурґа зі своїм хлопчиком-рабом, інший відомий мандрівник опинився у російській столиці в центрі сенсаційного сексуального скандалу. Джон Поль Джонс, знаменитий моряк, герой американської війни за незалежність, прибув до Росії за рік перед тим на запрошення Катерини взяти на себе командування Чорноморським флотом у кампанії проти Османської імперії. Він успішно це зробив 1788 року, але згодом, наступного року, його звинуватили у зґвалтуванні неповнолітньої молочниці. Її вік називали по-різному: чотирнадцять, дванадцять, а то й десять років. Коли Катерина висловила невдоволення і петербурзький світ оголосив бойкот адміралові, його єдиним приятелем залишався Сеґюр, побратим по ордену Цинцинната. Джонс розповів, що дівчина непристойно повелася у його помешканні, що він різко відмовив їй, а вона вибігла на вулицю з криками про ґвалт 46. Сеґюр потурбувався, аби Катерину ознайомили з версією Джонса, і вона припинила судову справу. В будь-якому разі кар’єра Джонса в російській армії закінчилася, і він незабаром виїхав з Росії.

Сеґюрова оповідь про ці події посмертно повернула добре ім’я адміралові в Європі й Америці XIX століття, але в XX столітті історик Самуель Еліот Морісон переглянув версію про його невинність. Морісон цитує Джонсові свідчення перед російською поліцією про те, що він часто «грався» з дівчинкою, що вона була зовсім не проти «зробити те, чого чоловіки хотіли від неї», і що він постійно давав їй гроші. Він лише запевняв, що ніколи не мав з нею статевого акту, а також думав, що вона була старша 47. Джон Поль Джонс, як і Казанова, славився своєю любов’ю до жінок, до дорослих жінок, але, як і Казанова, у Росії він виявив у собі сексуальне зацікавлення незрілими дівчатами. Для нього Східна Європа теж стала тереном відкриття сексуальних фантазій, хоча замість купівлі рабині він задовольнився роллю клієнта дитячої проституції. Цікаво, що Джонс почав свою морську кар’єру (115) в 1760-х на човні, що перевозив рабів з Африки до Ямайки, і відтоді назавжди засудив цю «паскудну торгівлю» 48. Він також міг придбати рабиню в Петербурзі 1789 року, як це зробили Казанова та Сеґюр, але він знав справжню суть рабства, тому не здався своїм фантазіям.

Джонс помер 1792 року в Парижі в розпал Великої французької революції. Як герой революції американської, він був з почестями похований у Франції, визнаний громадськістю, що контрастувало з його цілковитою ізоляцією та вигнанням з Петербурґа 1789 року. Сеґюр, перейнятий відчуттям парадоксальних суперечностей Росії, думав про Джонса і дивувався тому перетворенню, завдяки якому «велика столиця стала для нього пусткою» 49. Сам Сеґюр виїхав із Петербурґа того-таки 1789 року, щойно дізнавшись про падіння Бастилії, яке викликало великий ентузіазм у Санкт-Петербурзі: «Французи, росіяни, датчани, німці, англійці, голландці — всі на вулицях вітали й обіймали одне одного, ніби звільнилися від тяжких ланцюгів, що їх сковували». Складалося враження, що Петербурґ був частиною Європи. Катерина, коли Сеґюр прийшов попрощатися з нею, не мала таких ілюзій та ентузіазму. «Ви б краще лишилися зі мною, — сказала вона, і не шукали бурі, чиєї сили ви, можливо, не уявляєте». Вона застерегла проти його власної «схильності до нової філософії та свободи» 50. Сеґюр, попри свою відданість ідеалам свободи й просвітницької філософії, готуючись до від’їзду, подарував дружині австрійського посла власного раба — калмицького хлопчика і забрав із собою як сувенір лише його портрет. Він не мав жодного зображення черкеської дівчини з Кафи, але навіть не потребував його, бо завжди міг пригадати її «прекрасний образ», дивлячись на власну дружину.