Розділ «БІЛОРУСЬ»

Дуже активно у передвиборчій агітації О. Лукашенко використовував ідею "культ народу", який він протиставляв чиновникам і ділкам, а також владі взагалі. Більшість виборців була переконана, що влада має належати "людині з народу", яка все розуміє і зможе навести порядок, захищаючи народні інтереси.

У соціальному складі білорусів на момент перших виборів президента домінували селяни, неадаптовані сільські мігранти, робітники у першому поколінні. Навіть у Мінську вони й досі становлять значний прошарок. Це верстви патерналістич-но орієнтовані, саме вони переважно визначають загальну спрямованість масової свідомості. Білорусь ще не завершила перехід від патріархального аграрного суспільства до урбанізованого. Села є осередком невибагливого консерватизму зі звичками до напівнатурального господарства. Околиці великих міст — спальні райони, де мешкають селяни з народження, які працюють на великих заводах і фабриках і готові задовольнитися невисокою заробітною платою, проте яка гарантовано і вчасно виплачується. Серед них важко знайти людей, згодних на заробітну плату набагато вищу, але яка пов'язана з ризиком ринкових умов. На запитання соціологів "Чи сприяють вітчизняні підприємці процвітанню країни?" лише 6,5 % дали позитивну відповідь, а майже 60 — негативну.

У Білорусі давно вже йде постарішання населення. На момент перших президентських виборів частка пенсіонерів перевищувала чверть загальної чисельності населення. Нині країна є "найстарішою" із держав СНД. Серед виборців пенсіонери і досі становлять понад 40 %. До того ж вони — найбільш дисциплінована і активна частина електорату. Старе покоління — дуже консервативне і віддане соціалістичним цінностям. Люди до ЗО років участі у виборах практично не брали. Не брали участь і представники бізнесу, які вважали, що "легше дати хабара чиновнику, ніж грати у політичні ігри".

В результаті у другому турі голосування 10 липня 1994 р. В. Кебича із 81 % голосів переміг О. Лукашенко. Серед тих, хто його підтримав: робітники із низькою і середньою кваліфікацією — 68,6 %, висококваліфіковані робітники — 62,2, представники промисловості — 53,6, представники сільського господарства — 66,8 %. Разом із тим, керівники підприємств — 33,4 %, працівники культури — 29,9. Виборці з початковою і неповною середньою освітою становили 65,6 %, із середньою — 55,1, з вищою — 37,3 %. Тобто соціальну базу білоруського президента становлять люди з домінуванням патріархальної свідомості, люмпенізована частина суспільства, пенсіонери і соціальні утриманці. Слід визнати, що у другому турі за О. Лукашенка проголосувало чимало тих, хто у першому голосували за інших кандидатів. Такі виборці сподівалися, що "борець із корупцією" усуне від влади стару номенклатуру і в країні почнуться перетворення.

Високий показник підтримки О. Лукашенка можна порівняти із показниками лідерів інших країн. Наприклад, президент США Б. Клінтон у 1992 р. набрав 43 %, президент Франції Ф, Міттеран у 1987 р. — 53,9 %. У слов'янських країнах значення особистості для політичних процесів завжди дуже важливе. А білоруський президент перетворився на харизматичного лідера. Для багатьох білорусів він став "останньою надією", людиною, спроможною в умовах хаосу і дезорієнтації швидко розв'язати їхні проблеми. У своїй полеміці О. Лукашенко пропонував "прості рішення складних проблем". Провідною рисою його виборчої кампанії був популізм. Зокрема, він підтримував ілюзію про величезні багатства, накрадені чиновниками і бізнесменами, які можна забрати і розділити між всіма.

Народ обожнює свого лідера — вождя із "сильною рукою", якого ласкаво називає "Бацька". Для нього це людина з народу, непідкупна, щира, смілива, рішуча. В умовах соціальних катаклізмів, що зненацька захопили країну, люди розчарувалися і в партіях, і в елітах. Тому образ народного заступника припав їм до душі. Це пояснює той факт, що людина без підтримки потужної політичної партії та фінансово-економічних кіл, без сильної команди, власне без програми спромоглася піднестися на верхівку політичної влади. Певну роль відіграла і та обставина, що у Білорусі монолітна еліта швидко перетворилася на атомізовану: її слабкі і погано згуртовані фракції надто конфліктували між собою. Опозиція була досить слабкою. Вільні та справедливі вибори 1994 р. парадоксальним чином були першим кроком до ствердження в країні персоналістського авторитарного режиму.

Після виборів 1994 р. політична ситуація докорінно змінилася. Все політичне життя сконцентрувалося навколо особи президента та його прибічників. О. Лукашенко переконаний у своїй месіанській ролі. Новий месія насправді має свідомість "простої радянської людини"; усе, що він робить, пояснюється цим.

Насамперед президент переконаний у вирішальній ролі держави в економічному і політичному житті людей. На чолі держави має стояти "суворий, але справедливий керівник", який ділитиме все суспільне багатство, жорстко контролюватиме соціальні процеси, не допускаючи свавілля окремих громадян, партій, засобів масової інформації тощо. Він не сприймає як незаперечні норми і цінності правову державу, громадянські суспільство, недоторканність власності, невтручання держави у приватне життя громадян, свободу слова, державний суверенітет тощо. Головне — зміцнення особистої влади.

Після виборів О. Лукашенко одразу вступає у конфлікт з Верховною Радою. Він прагне, якщо не можна взагалі без парламенту, створити такий, який був би максимально зручний саме для нього за складом, тобто мінімально партійним. Він видав указ "Про забезпечення рівних можливостей громадян при підготовці і проведенні виборів депутатів Верховної Ради Республіки Білорусь", що насправді обмежує можливості агітації. Водночас, аби переключити увагу з парламенту на себе, президент вирішив у день виборів провести референдум (Бацька час від часу демонструє увагу до народної думки, тобто він зробив ставку на плебисцитарний механізм). Пропонувалося чотири питання:

1) про рівний статус російської та білоруської мов;

2) зміну символіки на модифіковану радянську;

3) поглиблення економічної інтеграції з Росією;

4) право глави держави розлускати парламент в разі порушення Конституції.

Згоду на референдум у старого парламенту було вирвано буквально силою, після того, як омонівці і люди з охорони президента викинули із будинку депутатів від опозиції, які оголосили голодування.

14 травня 1995 р. референдум відбувся. У ньому взяли участь 64,8 % виборців. На всі запитання президент одержав схвалення переважної більшості учасників. Одразу після референдуму було введено нову державну символіку: прапор червоний, оздоблений вертикальною смугою з білоруським народним орнаментом ліворуч, герб, що дуже схожий на колишній герб БРСР. Поступово зняли усі обмеження у використанні російської мови (президент так висловився: "По-білоруському не можна висловити щось велике. Білоруська мова — бідна мова. У світі існують тільки дві великі мови — це російська та англійська"). Інтенсивнішим стало білорусько-російське співробітництво. Таким чином замість "білоруського відродження" проголошено курс на "слов'янську єдність".

На виборах до Верховної Ради, що відбулися у день референдуму, в першому турі обрали тільки 18 депутатів. Для того, аби новий парламент почав працювати, потрібно було обрати до нього не менше 174 депутатів. Досягти кворуму вдалося лише 10 грудня 1995 р. після трьох додаткових турів голосування. На 260 місці обрали 198 депутатів (42 від Комуністичної партії, 33 — від Аграрної партії, 96 — безпартійних депутатів, які поділяли ліві погляди; Білоруський народний фронт не отримав жодного мандата). Це дало змогу розпочати роботу Верховної Ради XIII скликання, хоча 62 депутатських мандати залишилися вакантними.

Загроза монополізації влади главою держави викликала стурбованість у всіх політиків тогочасної Білорусі. Обраний у 1995 р. новий склад парламенту, а також Конституційний Суд Білорусі намагався блокувати президентські ініціативи. Від самого початку роботи нової ВР почалося протистояння президента і парламенту. Президента дратувало те, що посаду спікера займав Семен Шарецький, який відкрито говорив: "Минуло два роки, і нічого не зроблено для поліпшення життя людей. Тепер потрібно або відповідати, або шукати винуватих. Виявляється, у президента мало прав, а в цьому винні Верховна Рада і Конституційний Суд. Але реально ми заважаємо Президенту лише в одному — узурпації влади". Парламентарів обурювало те, що президент здійснює важливі кадрові призначення без погодження з Верховною Радою. Президент ігнорував рішення Конституційного Суду, який скасовував його укази. Вже у червні 1996 р. С. Шарецький виступив у парламенті з різкою критикою політики О. Лукашенка. Він заявив, що для Білорусі взагалі бажана парламентська форма правління.

Президент, у свою чергу, оголосив про проведення нового референдуму 1996 р. На ньому розглядали головне питання про проект змін Конституції, згідно з якими передбачалося суттєве обмеження влади парламенту й Конституційного Суду та фактичне підпорядкування усіх державних інститутів главі держави, тобто різке посилення президентської влади. Всі призначення у виконавчій владі мав одноосібно здійснювати президент, а його указам передбачалося надати статус законів, що мають пріоритет перед будь-якими рішеннями парламенту.

Перспективу подібних нововведень негативно сприйняла більшість еліти, включаючи колишніх прибічників О. Лукашенка. Проти ідеї проведення конституційного референдуму єдиним фронтом виступили демократичні партії та комуністи. Вони намагалися утворити союз проти наступу авторитаризму. Проте можливість протестів виявилася для них дуже обмеженою: мали незначну масову підтримку, не одержали доступу до основних засобів масової інформації, зазнавали тиску силових структур.

Розгорталася політична криза. Верховна Рада несла до бюлетеня референдуму питання про альтернативний проект Конституції, в якому посада президента не передбачалася взагалі. Конституційний Суд країни прийняв рішення, згідно з яким плебісцит за проектами конституцій може мати тільки рекомендаційний характер. Президент своїм указом звільнив із посади призначеного ВР голову Центральної виборчої комісії В. Гончара і заявив, що референдум відбудеться, що б не говорив Конституційний суд. У відповідь на це у парламенті зібрали 70 підписів депутатів, необхідних для того, аби Конституційний Суд призначив процедуру імпічменту президента.