Розділ «НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ ПОСТРАДЯНСЬКІ ДЕРЖАВИ: ПРОБЛЕМИ, ДОСЯГНЕННЯ, ПЕРСПЕКТИВИ»

За часів радянської влади було проголошено вирішення національного питання в СРСР на основі всебічного розвитку і розквіту соціалістичних націй та їхнього зближення на засадах пролетарського інтернаціоналізму. Насправді, національний устрій Радянського Союзу можна порівняти з ящиком Пандори, в якому були під тиском центральної тоталітарної влади зачинені складні проблеми і гострі суперечності. Насамперед: адміністративні кордони практично ніде не збігалися з національними. Взагалі коріння конфліктів пострадянського простору сягають не тільки радянського, а і в багатьох випадках більш віддаленого минулого. Вони закорінені у дуже складному переплетінні різних за природою і характером процесів. Загальне тло, на якому виникли конфлікти на пострадянському просторі, можна охарактеризувати як дестабілізацію політичної ситуації, яка настала в результаті послаблення колишньої тоталітарної системи організації держави та суспільства. Вивільнилися сили, раніше скуті організованою певним чином системою.

Коли СРСР почав розпадатися, придушені раніше міжнаціональні суперечності почали давати про себе знати. Це відчула практично кожна з нових незалежних держав. Найчастіше конфлікти, що спалахнули на їх території, були внутрішньо асиметричними, тобто такими, які розгорталися всередині ННД по лінії протистояння центр — провінція. Так, у Росії спалахнули конфлікти у Татарстані, Чечено-Інгушетії, Якутії.

У червні 2006 p. лідери Південної Осетії, Абхазії і Придністров'я підписали декларацію про створення Співтовариства — "За демократію і права народів", метою якого, згідно з документом, є "завершення політико-правового оформлення розпаду Союзу PCP через визнання правосуб'єктності Республіки Абхазії, Придністровської Молдавської Республіки, Республіки Південна Осетія". Сторони також заявили про створення спільних миротворчих сил і намір підтримувати один одного в разі воєнної агресії. Таку ініціативу підтримала Москва. У 2008 p. у зв'язку з проголошенням суверенітету Косово самопроголошені республіки пострадянського простору також заявили про намір добиватися того самого.

Можна визначити загальні особливості стану і розвитку ситуації в конфліктних зонах на пострадянському просторі (за винятком Таджикистану), що склалися на кінець 2000-х років:

1) проголошення на територіях Придністров'я, Нагірного Карабаху, Південної Осетії та Абхазії самостійних державних утворень, які мають свої законодавчі й виконавчі органи влади, збройні сили та інші атрибути державності;

2) жодна з цих самопроголошених держав не одержала визнання з боку інших країн світу (винятком є визнання Нагірнокарабаської Республіки з боку Вірменії);

3) практично в усіх конфліктних зонах здійснюються миротворчі операції (Абхазія, Південна Осетія, Придністров'я) або розміщені російські військові бази (Вірменія, Таджикистан). Основу миротворчих сил становлять підрозділи російської армії;

4) усі чотири самопроголошені республіки твердо вирішили за жодних умов не повертатися до складу тих колишніх радянських республік, під юрисдикцією яких вони перебували за часів СРСР;

5) у Придністров'ї, Абхазії та Південній Осетії проживає велика кількість російських громадян, що дає підставу Росії заявляти про обов'язок захищати своїх співвітчизників;

6) у зонах конфліктів завжди погіршується криміногенна ситуація, яка потім не зникає, а дестабілізує не тільки місцеву ситуацію, адже кримінальні елементи перетинають кордони і чинять свій "промисел" в інших країнах (пограбування, рекет, викрадення людей, наркотрафік, незаконна торгівля зброєю, шахрайства, фінансові афери тощо).

Не можна сказати, що міжнародне співтовариство не звертає уваги на проблеми врегулювання конфліктів, зокрема на пострадянському просторі. Створюються відповідні організації, влаштовуються зустрічі, ведуться довготривалі переговори. Результатом стає припинення збройної боротьби у тому чи іншому регіоні. Проте до остаточного розв'язання проблем ще дуже далеко, а можливість виникнення збройних конфліктів, локальних і регіональних війн зберігається. Це посилює кризовість на пострадянському просторі.

Потрібно підкреслити, що криза пострадянської суспільної системи яскраво виявилася раніше, ніж того можна було очікувати. Попри велику різноманітність оцінок і думок стосовно революційних подій в Україні, Грузії та Киргизстані, не можна не побачити суть цих подій. Вона полягає в активному протесті більшості, принаймні половини населення проти асоціальної системи, що склалася, й олігархічно-бюрократичної верхівки, яка на ній паразитує. Звичайно, не обійшлося без зовнішнього втручання з боку тих країн, які прагнуть посилити свій вплив на терені колишнього СРСР. Деякі представники пострадянської влади воліють акцентувати увагу виключно на цьому, не бажаючи визнати головну причину подій — соціальні антагонізми, притаманні постсоціалістичній системі.

За умов звуження сфери відповідальності держави економіка розвивається насамперед на користь правлячої бюрократії, фінансових та економічних груп, а не більшості громадян. Вони не надто відчувають на собі зростання економічних показників. Деградують системи охорони здоров'я, освіти, підтримки малого підприємництва, допомоги соціально вразливим верствам населення, захисту довкілля і природних ресурсів, розвалюється наука, занепадає культура. Тобто зростання — ще не є розвиток, а підвищення рівня життя ще не веде до автоматичного покращання його якості.

Процес розпаду СРСР збігся із затвердженням концепції "глобалізації", яку розуміють як всесвітнє поширення ліберально-капіталістичної моделі з притаманним їй поєднанням політичних і культурних цінностей. Розглянемо ключові риси глобалізації.

В деяких нових незалежних державах міжнаціональні суперечки, які позначилися раніше, набули характеру збройного протистояння. Це стосується насамперед Придністров'я і Південної Осетії. Конфлікти, замішані на міжнаціональній і релігійній ворожнечі, після розділення союзної армії (весна — літо 1992 р.) і часто неконтрольованого розтягнення зброї, швидко розросталися. Протистояння у Нагірному Карабасі переросло у широкомасштабну війну між Вірменією та Азербайджаном. У Грузії зі зброєю в руках піднялися абхазці. Громадянська війна у Таджикистані за участю афганських моджахедів не тільки стала катастрофою для самої республіки, а перетворилася на реальну загрозу для всього центральноазіатського регіону. В Росії виникла самопроголошена Чеченська Республіка. Внаслідок цього з'явилася лінія протистояння між Грозним і Москвою, що призвело до багаторічної війни. Іншим наслідком було те, що Північна Осетія і новостворена Інгуська Республіка були втягнені у територіальну суперечку, що відбувалося зовсім не у мирних формах. Загалом можна простежити еволюцію цих гострих конфліктних ситуацій, які пройшли через стадії радикального розмежування громадсько-політичних настроїв і сил у колишніх союзних республіках, внутрішніх збройних конфліктів, виникнення нових державних утворень у вигляді так званих невизнаних республік з їхньої наступною боротьбою за міжнародне визнання їхніх прав на самостійне і незалежне існування.

Наприкінці 2000-х років чимало суперечок вгамувалися самі собою. Деякі з них були ліквідовані за допомогою політичних засобів (Татарстан, Якутія в Росії). В інших випадках була застосована масована військова сила (Таджикистан, Чечня). Тобто "гарячих точок" на пострадянському просторі майже не залишилося (у 2008 р. загострилися абхазьке і південно-осетинське питання). Однак серйозні побоювання викликає можливий розвиток таких конфліктів, учасники яких домовилися про припинення вогню, проте не просунулися у політичному врегулюванні. Це карабаський, придністровський конфлікти, конфлікти Грузії зі своїми автономіями. Такі конфлікти перейшли у латентний стан. З'явився навіть термін "заморожені конфлікти". Проте таке становище не може продовжуватися вічно.

1. Революція в інформаційних технологіях. Визначальна технологія часів холодної війни належала до виробництва ядерної зброї. Ключові технології сучасності пов'язані з комунікаційними системами, які скорочують час і відстань, — телебаченням, реактивними літаками, супутниками, комп'ютерами, мікросхемами, мобільними телефонами, Інтернетом, контейнерними перевезеннями тощо. З погляду стандартів глобалізації, Радянський Союз був досить розвиненим у модернізаційному плані (космічні ракети, супутники, без чого неможлива революція в галузі телекомунікацій, хороші результати у деяких аспектах масової освіти, рівності статей тощо, при відставанні у сприйнятті масами споживацьких технологій), хоча поступався розвиненим країнам Заходу. Після розвалу СРСР деякі носії "важкої модернізації" — нафтові родовища, трубопроводи та ін. — зберігають головне значення для економічного розвитку пострадянських країн. А певна частина людського капіталу й освітньої інфраструктури, успадкована від радянської епохи, гармонізує із завданнями глобалізації. Наприклад, українські, російські команди учнів і студентів постійно займають призові місця на міжнародних комп'ютерних конкурсах.

2. Економічна революція. В галузі економіки глобалізацію характеризує нова ортодоксія*6 ("Вашингтонський консенсус") стосовно політики, необхідна для забезпечення економічного зростання. Цей консенсус охоплює такі елементи:

— *6: {Ортодоксія – неухильне слідування основам певного вчення, світогляду. }

— плаваючі обмінні курси;