Розділ «НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ ПОСТРАДЯНСЬКІ ДЕРЖАВИ: ПРОБЛЕМИ, ДОСЯГНЕННЯ, ПЕРСПЕКТИВИ»

Розходження у позиціях сторін виявилися вже на етапі підписання установчих документів СНД, а потім і у процесі прийняття Статуту Співдружності (прийнятий 22 січня 1993 р. і не підписаний Україною, Молдовою і Туркменістаном). Росія прагнула позбутися союзного Центру, але водночас зберегти за собою повний політичний, фінансово-економічний та воєнно-стратегічний контроль на пострадянському просторі. Однак претензія Москви на те, щоб певною мірою замінити собою колишній союзний Центр, викликала реакцію відторгнення в інших учасників нового об'єднання.

Україна і Білорусь ставили своїм завданням створення насправді незалежних держав, із подальшим включенням їх до складу західноєвропейських структур, і розглядали перебування в СНД як перехідний період (однак після зміни керівництва в Білорусії відбулася переорієнтація на відверто проросійську). Інші республіки, для яких рішення про розпуск СРСР було цілковитою несподіванкою, котра ставила їх на межу виживання, вбачали в СНД "рятівне коло", що може допомогти залишитися на плаву і виграти час для формування власної державності. При цьому їх керівництво відчувало побоювання опинитися у залежності від дій ліберал-демократів, які на той час прийшли до влади в Росії.

На саміті 20 березня 1992 p. у Києві були прийняті Декларація про незастосування сили або загрози силою в СНД, Угода із поділу майна колишнього Державного банку СРСР між центральними банками країн — учасниць СНД, Протокол про затвердження положення про Раду із залізничного транспорту, а також рішення про принципи врегулювання цін на сировину, паливо і продовольство, а також про те, що всі країни СНД є правонаступниками СРСР. У Ташкенті 15 травня 1992 р. Росія, Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Вірменія і Таджикистан парафували Договір про колективну безпеку. Пізніше до нього приєдналися Азербайджан і Грузія. У 1997 р. договір було подовжено на новий термін, проте Азербайджан, Грузія та Узбекистан з нього вийшли. Суперечності між учасниками договору і нестача фінансових ресурсів призвели до того, що спільний військово-стратегічний простір на основі ДКБ так і не був сформований. Однак Договір полегшив укладання двосторонніх угод між його учасниками. У жовтні 2002 р. керівники країн-учасниць підписали статут і угоду про правовий статус Організації договору про колективну безпеку.

Важливим аспектом діяльності Співдружності стало визначення долі ядерної зброї колишнього Союзу PCP. У липні 1992 р. дев'ять держав СНД (Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Україна, Молдова і Туркменистан) підтвердили, що підтримують участь Росії у

Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї як її власника і заявили, що готові приєднатися до Договору як держави, котрі її не мають. Таким чином, Росія стала повноправним правонаступником СРСР у питанні володіння ядерною зброєю. При цьому йшлося про всю ядерну зброю колишнього Союзу, включаючи і ту, що розміщена на території України, Білорусі та Казахстану. У травні 1993 р. у Лісабоні підписали протокол, в якому керівники Казахстану, України і Білорусі гарантували ліквідацію ядерної зброї на своїй території. Росія, США, Казахстан і Білорусь ратифікували Договір, а Україна вимагала гарантій своєї безпеки. В січні 1994 р. у Москві президенти США, Росії та України прийняли тристоронню заяву, в якій були дані відповідні гарантії. Ядерної зброї в Україні більше немає. В Україні знаходилася атомна зброя, яка виготовлялася і управлялася з Росії. Україна могла стати заручницею, оскільки на її території перебувала чужа зброя. В разі її використання з боку Росії проти третьої сторони, удари у відповідь спрямовувалися б проти тієї країни, з території якої злетіли ракети.

У другій половині 1990-х років виявилися тенденції до тіснішої економічної інтеграції між деякими країнами-учасницями. У вересні 1993 р. Росія, Білорусь, Казахстан і Киргизстан підписали Договір про створення Економічного союзу. 10 жовтня 2000 р. в Астані Росія, Казахстан, Білорусь, Киргизстан і Таджикистан заснували Євразійське Економічне Співтовариство (ЄврАзЕС). 25 січня 2006 р. до них приєднався Узбекистан. Мета нової структури в рамках СНД полягала у сприянні процесу формування Митного союзу і єдиного економічного простору. Під час Мінського саміту 1 червня 2001 р. Росія уклала з державами — учасницями СНД (за винятком України і Туркменистану) двосторонні угоди про вільну торгівлю, які при їх реалізації могли стати опорним елементом створення зони вільної торгівлі. Варто зазначити, що ЄврАзЕС, хоча за своїми заявленими цілями є економічним об'єднанням, має для його учасників насамперед політичне значення. Неефективність цього об'єднання нікого не бентежить. Членство в ньому відіграє роль своєрідного розпізнавального знаку, що сигналізує про намір триматися разом і спиратися на Росію.

До другої половини 1992 р. уже стали очевидними негативні наслідки відсутності реального механізму виконання прийнятих рішень. Тому у другій половині 1992 р. і у 1993 р. на самітах країн-учасниць не тільки вирішували глобальні політичні й економічні питання, а й розгортався діалог про створення механізму їх реалізації. Було підписано понад 300 документів, які стали першими кроками до створення елементів цього механізму. Слід зазначити, що склад СНД змінювався. У жовтні 1992 р. зі Співдружності вийшов Азербайджан, але потім повернувся у 1994 p., після приходу до влади Г. Алієва. У 1994 р. до складу організації увійшла Грузія.

У своєму розвиткові СНД не виправдала очікувань, які були завищеними, і не перетворилася на повноцінну інтеграційну систему. Багато ініціатив так і залишилися нездійсненими. Не вдалося створити механізми реалізації рішень, прийнятих на рівні глав держав і урядів. У результаті 90 % з понад 2000 документів, підписаних у рамках СНД, так і залишилися на папері. До документів, що розробляються у структурах цієї організації, лідери країн-членів ставляться байдуже, внутрішні проблеми Співдружності не розв'язані.

Різні економічні можливості, соціально-політичні системи, національні інтереси, недовіра і підозра до Москви перетворилися на серйозні перешкоди на шляху розвитку цієї організації. Росії важко було звикати до нової ролі колишніх "молодших сестер". Часто позиція Москви коливалася, переходячи від невтручання до спроб поновити свій вплив. РФ також несла відповідальність за минулі деформації, помилки і навіть злочини не тільки радянської, а й царської влади. Москва так і не змогла запропонувати партнерам розумний баланс інтересів. Звичайно, це перешкоджало налагодженню відносин на новій рівноправній основі.

Проте Співдружність відіграла стабілізуючу роль у становленні нових незалежних держав. Створення СНД допомогло відвернути стихійний розпад Союзу PCP і розвиток ситуації за "югославським сценарієм". Процес суверенізації пострадянських республік — учасниць СНД пройшов впорядковано і не спричинив глибоких геополітичних потрясінь. У рамках Співдружності вдалося пом'якшити соціальні та економічні наслідки розпаду єдиної супердержави, вирішити чимало складних питань.

Співдружність виявилася корисною для більшості її учасників. Деякі держави, котрі у перші роки незалежності були втягнені у міжнаціональні конфлікти, вбачають у цьому об'єднанні запоруку життєво необхідної стабільності. Держави Центральної Азії зацікавлені у колективному співробітництві у відбитті атак міжнародного тероризму. Останнім часом тісну взаємодію за всіма напрямами вони почали розглядати як захист від зовнішнього втручання в їхні внутрішні справи.

У збереженні СНД зацікавлена і Росія: для неї важливе сприятливе зовнішнє оточення, а також зовнішньополітичні союзники. Посилюючи вплив у Співдружності, вона фактично розширює свій геополітичний простір і підвищує значення на міжнародній арені в цілому. Нині перед Російською Федерацією стоїть завдання реалізувати трансазіатські енергетичні проекти у співробітництві з республіками Центральної Азії.

Наприкінці 2000-х років у рамках СНД позначилася різка поляризація позицій. З одного боку, намітився проросійський вектор частини її учасників, зокрема, центральноазіатських; з іншого — має місце поглиблення суперечностей у відносинах Росії з тими державами, які орієнтуються на Захід. Якщо прогнозувати майбутнє організації на середньо термінову перспективу, то з урахуванням того, що Україна, Грузія і Молдова перебувають на межі виходу з неї, а Туркменистан вже її залишив, перейшовши в статус асоційованого члена, чисельність членів може зменшитися до восьми: Росія, Білорусь, Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан.

Проте країни СНД — нестійкі суспільства, а у таких спільнотах величезну роль відіграє суб'єктивний фактор. Так, із зайняттям посади прем'єр-міністра України В. Януковича термін її входження до складу НАТО значно відкладали, потім Партія регіонів протягом тривалого часу блокувала роботу Верховної Ради, протестуючи проти намірів керівництва приєднати країну до північноатлантичного альянсу. Тобто як перспективи окремої країни, так і Співдружності в цілому не є чітко визначеними.

Окрім усього іншого, створення регіональних організацій, таких як ЄврАзБС, Центральноазіатський союз та ін., також послаблює вплив Співдружності. Зокрема, Росія та її союзники сторожко ставляться до об'єднання ГУВМ — Грузії, України, Вірменії та Молдови (раніше абревіатура була ГУУВМ, адже участь брав і Узбекистан, проте він вийшов з організації). Це об'єднання спирається на підтримку Вашингтона і його діяльність спрямована насамперед на обмеження російського впливу в Закавказзі, каспійській і чорноморській зонах.

Росія, яка має проблеми на західному напрямі зовнішньої політики, все більше уваги приділяє Сходу. Особливу роль відіграє участь у Шанхайській організації співробітництва (ШОС). Це субрегіональна міжнародна організація, до складу котрої входять шість держав — Казахстан, Китай, Киргизстан, Росія, Таджикистан та Узбекистан (як спостерігачі приєдналися Іран, Пакистан та Індія; США також зробили спробу одержати статус спостерігача, проте члени організація вирішили, що це недоцільно). Початок формуванню ШОС поклало підписання Казахстаном, Киргизстаном, Китаєм, Росією і Таджикистаном у квітні 1996 р. у Шанхаї Угоди про заходи довіри у воєнній області в районі спільного кордону. Спочатку організація називалася "Шанхайська п'ятірка". Як об'єднуючий їх фактор тоді важливе значення мала війна в Афганістані, що створювала загрозу безпеці території усіх п'яти держав. Враховувалося також спільне завдання — ведення боротьби з такими загрозами, як міжнародний тероризм, сепаратизм та екстремізм, наркоторгівля тощо. Потім керівники цих країн зустрічалися у столицях держав-учасниць, а коло їх інтересів розширилося до сфер зовнішньої політики, економіки, охорони довкілля, культури тощо. 14—15 червня 2001 р. у Шанхаї відбулася зустріч уже шести держав. Окрім зазначених, приєднався ще Узбекистан. На тій зустрічі було оголошено створення ШОС.

У прийнятій Декларації основними цілями проголошувалися: сприяння ефективному співробітництву в політичній, торгово-економічній, науково-технічній, культурній, освітній, енергетичній, транспортній, екологічній та інших галузях, а також спільні зусилля із підтримання та забезпечення миру, безпеки і стабільності у регіоні. Другим важливим документом була Конвенція про боротьбу із тероризмом, сепаратизмом та екстремізмом. На зустрічі у Санкт-Петербурзі у червні 2002 р. були підписані Хартія ШОС, Угода між державами-членами про Регіональну антитерористичну структуру і Декларація глав держав — членів цієї організації. Пізніше ухвалено інші документи, що регламентують порядок роботи органів ШОС, визначають порядок формування і виконання бюджету, а також інші питання, пов'язані з поточною роботою підрозділів організації. Були прийняті її емблема і прапор.

За чисельністю населення і загальним розміром території ШОС не має рівних у світі. Стратегічне партнерство двох ядерних держав і постійних членів Ради Безпеки ООН — Російської Федерації та Китаю — свідчить про значущість організації. Проте, незважаючи на збіг певних інтересів, держави-члени мають чимало спірних питань, котрі не так просто владнати. Та головне її призначення вбачається у стримуванні американської експансії в регіоні, а ширше — на пострадянському просторі.

За час, що минув після розпаду СРСР, колишні союзні республіки стали вельми життєздатними самостійними державами. Піднялося покоління людей, які виросли у новій історичній реальності. Однак багато проблем, зумовлених розпадом супердержави, залишаються актуальними і досі. Після розвалу Союзу в молодих пострадянських держав виникла велика кількість претензій одна до одної, насамперед економічних і територіальних. Результатом цього стало погіршення політичних відносин між ними. Молоді держави більшою мірою прагнули до контактів з країнами далекого зарубіжжя, ніж зі своїми сусідами — колишніми радянськими республіками. Одна з причин такого становища полягала у бажанні залучити іноземні інвестиції для розвитку власної держави.

Б багатьох ННД гостро постала проблема міжнаціональних відносин. Якщо раніше громадяни СРСР особливо не замислювалися, на чиїй етнічній території вони проживають, то після 1991 р., коли багато хто з них виявився іноземцем, часто небажаним, на тій землі, яку вони вважали своєю Батьківщиною, національне питання постало у всій гостроті. Представники нетитульної нації зазнавали переслідувань і утисків у різних формах: від убивств і пограбувань, як це мало місце в Таджикистані й Киргизстані, так і позбавлення можливості одержання громадянства і всього того, що з цим пов'язано (країни Балтії). На всьому пострадянському просторі посилилися міграційні процеси, що викликано відкритістю кордонів, можливістю вибору місця проживання, різким погіршенням загальної економічної ситуації, а також психологічними факторами, в яких не останню роль відіграло посилення релігійної, етнічної ідентичності титульних народів і народностей того чи іншого регіону і виявлення недружнього ставлення до представників інших етнічних груп.