Розділ «НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ ПОСТРАДЯНСЬКІ ДЕРЖАВИ: ПРОБЛЕМИ, ДОСЯГНЕННЯ, ПЕРСПЕКТИВИ»

Фундаментальною характеристикою вельми різних нових незалежних держав пострадянського простору є формування нової панівної верстви з різних соціальних груп пізньорадянського суспільства. Представники колишніх партійної, комсомольської, державної, господарської номенклатур, силових структур, різних опозиційних рухів, нового класу підприємців, традиційної інтелектуальної та культурної еліти, тіньової економіки і злочинного світу в різних пропорціях і в різній якості формують так звані пострадянські еліти. За умов слабкості громадянських суспільств вони стають головними героями того, що відбувається на пострадянському просторі.

У процесі самоствердження пострадянські еліти вирішують три головні завдання:

1) поєднання у нових формах влади і власності в руках вузького кола осіб, так чи інакше причетних до розділення багатющого радянського спадку;

2) пошук свого місця — на других і третіх ролях — у космополітичній еліті світу, що глобалізується;

3) створення життєздатних держав, які користуються міжнародним визнанням (у тій мірі, в якій це е необхідною умовою для виконання перших двох завдань).

Корисливі інтереси цього вузького верхівкового прошарку багато в чому визначають спрямованість пострадянських трансформацій, надаючи їм, на перший погляд, такий дивний характер. Вони формують пострадянський соціум "під себе" так, як їм вигідно і зручно. Це не відтворення традиційних структур і відносин, це не рух до ліберальної демократії, це особливий спосіб організації територіального простору, політичного життя й економічної діяльності, спрямований на закріплення привілейованого становища владовласників. Така "еліта" не здатна виконати одну з найважливіших функцій — формування соціальних норм сучасного типу. В неї немає зв'язку з основною масою населення, здатності до діалогу з нею, врахування її інтересів.

Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур пострадянських ННД. Його відправною точкою був уже не тоталітаризм, а ослаблений авторитаризм часів М. Горбачова. Певні його атрибути так чи інакше ще зберігаються у політичному житті пострадянських республік. Разом із тим провідною рисою світової політики останніх кількох десятиріч е рух до демократії. Для пострадянських ННД прагнення створити модель суспільного устрою за західним зразком, як правило, не мало успіху. Виняток становлять країни Балтії. Як показує світовий досвід, успіху досягають тільки тоді, коли, формуючи правову державу, враховують соціально-політичні й економічні реалії тієї або іншої країни.

У політичному житті всіх пострадянських республік наявні загальні ознаки: в жодній з них не виступають проти незалежності, бажають мати власну державу, але не за рахунок розвалу економіки, панування в ній мафіозних структур, занепаду культури, зубожіння людей. Звідси прагнення наведення порядку і дисципліни, нормального ритму економічного і соціального життя. Всі вони мають інститут президентства. Пости президента, спочатку зайняті тими чи іншими колишніми керівниками республіканських комуністичних партій, перетворилися на основний інститут визначення політичного курсу.

Проте, звичайно, вони мають чимало відмінностей, зумовлених імпульсами національно-державного самовизначення, набутими у процесі дезінтеграції Союзу PCP, геополітичним положенням, соціокультурними і національно-ментальними факторами, а також якістю політичних еліт і мірою впливу на політичний процес з боку інших країн Заходу і Сходу.

Політологи виокремлюють чотири головні типи політичних режимів, сформовані у колишніх радянських республіках:

— демократичні: Латвія, Литва, Естонія, Україна;

— напіваторитарні: Грузія, Азербайджан, Вірменія, Молдова. Тут упроваджується "альтернатива демократії" — обмежена трансформація, що більше відповідає їхнім інтересам, і водночас збереження видимості демократії з униканням політичних ризиків;

— авторитарні: Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан — відмова від демократичної гри, вільної конкуренції на виборах, ризику для правителів бути відправленими у відставку виборцями — організація виборів із попередньо відомими результатами;

— неототалітарні: Туркменистан та Узбекистан — тотальний контроль, систематичний примус і насильство або загроза його застосування з боку влади стосовно більшості населення здійснюють не у жорстких, як у класичному тоталітаризмі, а відносно м'яких, проте більш витончених формах, внаслідок великої кількості стійких залежностей — правових, економічних тощо.

Як показує історичний досвід, визрівання капіталізму було завжди і передумовою, і каталізатором встановлення демократичних форм правління. Один з уроків історії полягає у тому, що принаймні у минулому ринкова економіка передувала виникненню демократичних інститутів. Сучасне прагнення деяких ННД перейти одночасно і до демократії, і до ринку — спроба змінити модель взаємозв'язків між економічними та політичними перетвореннями, яка складалася століттями. Західні політологи розглядають його як унікальний історичний експеримент, адже одночасна радикальна трансформація економічної та політичної систем є справою надзвичайно складною.

Будь-який демократичний уряд стикається з чималими складностями у здійсненні економічних реформ. Радикальне реформування економіки потребує рішучих і швидких дій. Однак процес прийняття рішень в умовах демократичної системи, особливо у питаннях, з яких немає консенсусу, пов'язаний із тривалими процедурами політичного торгу, узгоджень і пошуку компромісів. У демократичних суспільствах рішення виявляються повільними, тим більше, коли йдеться про законодавчі акції. Ще складніша ситуація у посткомуністичних країнах, де виникає велика кількість конкуруючих нових політичних партій і груп інтересів. їхнє протиборство значною мірою паралізує законодавчий процес. Партії, профспілки, асоціації бізнесу та інші групи, що виникають на політичній сцені, можуть намагатися блокувати певні аспекти економічних реформ, а також спрямувати їх у вигідне для себе русло. До цього додаються ускладнення, пов'язані з неясним характером відносин у структурах влади. Конфлікти між виконавчою і законодавчою владою, між кабінетом міністрів і главою держави — звичайне для посткомуністичних країн явище, що найгіршим чином впливає на реформування економіки. Через такі причини темпи економічних перетворень значно уповільнюються. Найяскравішим прикладом цього може бути Україна. Проте в деяких перехідних суспільствах можливе позитивне співіснування політичної та економічної лібералізації. Однак це рідкісність і трапляється при дуже складному поєднанні певних факторів, як це відбулося в країнах Балтії.

Якщо говорити про ті процеси, що мають місце в переважній більшості пострадянських держав, то можна виокремити такі:

1) здійснюються заходи, спрямовані на реставрацію у суспільному житті політичних механізмів, що діяли при соціалізмі й перешкоджали прогресу суспільства. Це можуть пояснювати як умову проведення прогресивних реформ при збереженні соціально-політичної стабільності. Між тим, значення таких заходів полягає в запобіганні послабленню панівних позицій еліти, появі реальної опозиції системі та протестних рухів населення;

2) спостерігаються підтримка, збереження і навіть посилення надмірної майнової нерівності, консервація становища прошарку населення з низькими прибутками і фактичне погіршення стану значної частини цього прошарку (звичайно, має місце часткове коректування — наприклад, підвищення мінімальної заробітної плати або прожиткового рівня, проте насправді відбувається відтворення соціально-економічних та політичних механізмів легального і нелегального розподілу і перерозподілу суспільного прибутку на користь еліти);

3) протидія зусиллями різних ланок державного апарату на всіх рівнях і багатьох груп політичного класу здійсненню заходів із розвитку цивілізованих ринкових відносин, активізації розумно обмеженого, економічно виправданого державного регулювання, вільного від корисливого тиску як бюрократії, так і олігархів, а також заходів з раціоналізації соціальної сфери;