Розділ «3.3. Класифікація та характеристика інвестиційних якостей основних цінних паперів»

Відповідно до Закону України "Про цінні папери і фондову біржу"*10 цінний папір визначається як грошовий документ, Що засвідчує право володіння чи відносини позики між особою, яка його випустила (емітентом), і його власником (інвестором) та передбачає, як правило, виплату доходу у формі дивідендів чи відсотків, а також можливість передання грошових та інших прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

*10: {Закон України "Про цінні папери та фондову біржу" // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 38. — С. 1069—1083.}

Різноманітність інструментів, що обертаються на ринку цінних паперів у розвинутих країнах, визначається насамперед їхнім цільовим призначенням, від якого залежать умови випуску, котирування, прибутковості. Відповідно до чинного законодавства в Україні здійснюється випуск акцій, облігацій, векселів, ощадних сертифікатів та похідних цінних паперів.

Для інтегральної оцінки стану фондового ринку фахівці більше ста років використовують індекси. Для професійних учасників ринку фондовий індекс означає те саме, що температура пацієнта — для лікаря. Робочий день починається з перегляду (хоча б побіжного) графіків динаміки індексів. Це дає змогу швидко оцінити загальну ситуацію на ринку.

Індекс є відношенням порівнюваної (фактичної, планової) величини до певної (попереднього періоду, планової) величини, прийнятої як базова. Отже, біржовий індекс — це показник, що обчислюється за особливими формулами біржової активності та дає змогу також стежити за курсом акцій. Статистика ринку цінних паперів є основою для розрахунку узагальнюючих показників, що характеризують його стан і перспективи макроекономічної кон'юнктури. Індекси (індикатори) ділової активності досить адекватно відображають кон'юнктурну ситуацію й можуть дати досить точний прогноз її зміни. По-перше, індекси дозволяють формально описувати складні явища, тобто вирішують завдання зменшення кількості параметрів, за якими оцінюється та або інша сукупність об'єктів. По-друге, індекс у локальній системі координат можна інтерпретувати як деяку базову точку відліку. Наприклад, у процесі довірчого керування ефективність, що забезпечує фондовий індекс, за домовленістю інвестора й керуючого може бути обрана як мінімально припустима для прибутковості портфеля. По-третє, у ряді випадків індекси вирішують проблему "статистичної неповноти". Наприклад, поки на ринку українських і російських "blue chips" багато об'ємних індикаторів технічного аналізу не можна використовувати щодо окремих акцій, але можна стосовно зв'язування фондового індексу й сукупних обсягів.

Рейтинг є думкою про здатність і юридичний обов'язок емітента провадити своєчасні виплати за основною частиною й відсотками за цінними паперами боргового характеру. У цю групу фінансових інструментів входять облігації, комерційні папери (незабезпечені цінні папери) і привілейовані акції. Призначення рейтингів — ранжувати в рамках єдиної й послідовної системи відносні рівні ризику боргових зобов'язань та їхніх емітентів. Таким чином, фактично йдеться про аналіз можливості емітента одержувати достатні доходи в майбутньому.

Рейтингові агентства вперше виникли на фондовому ринку США. Тому часто, аналізуючи організацію їхньої діяльності, звертаються до досвіду насамперед двох найбільших американських рейтингових агентств, що працюють у міжнародних масштабах, — "Moody's Investors Service" (1900), "Standard & Poor's Corporation" (1941). Серед інших рейтингових агентств варто назвати "Duff & Phelps", "Fitch Investors Service", "McCarthy", "Crisanti&Maf fie" (США), "International Bank Credit Analisys" (Великобританія), "Agence d'Evaluation Financiere" (Франція), "Japan Bond Researchlnstiture", "Japan Credit Rating Agency", Mikuni&Co, "Nippon Investors Service" (Японія), "Canadian Bond Rating Service" (CBRS), "Dominion Bond Rating Service" (DBRS) (Канада), "Austrulian Rating" (Австралія) та ін.

Відповідно до рейтингу інвестиційних агентств, цінні папери компаній за критерієм ризику несплати поділяють на класи. При цьому враховують: платоспроможність емітента цінних паперів, обсяг і структуру боргу, стабільність грошових потоків. Виділяють такі класи: цінні папери найвищої якості ("highest quality"); цінні папери дуже гарної якості ("very good quality"); цінні папери гарної якості ("good quality"); цінні папери середнього класу ("medium grade"); цінні папери нижче середнього класу ("lower medium grade"); цінні папери низької якості ("poor quality"); спекулятивні цінні папери ("speculative"); цінні папери найнижчого класу ("неоплатні") ("lowest quality/default") (табл. 3.3).

Розглянемо докладніше цінні папери, що існують на українському фондовому ринку.

Акції й облігації є фіктивним капіталом першого порядку, тому що емітент, що здійснив їхнє розміщення, відповідає перед інвесторами безпосередньо "реальним" майном — коштами, основним капіталом або нерухомістю.

Опціони і ф'ючерси є фіктивним капіталом другого порядку, тому що головним завданням здійснення операцій з ними є отримання прибутку від правильного прогнозування руху цін на фондовому ринку.

Таблиця 3.3. Класи якості цінних паперів із класифікації інвестиційних агентств США й Канади

Цінні папери, що обертаються на ринку, мають різні інвестиційні якості. Для того щоб прийняти правильне інвестиційне рішення, необхідно визначити критерії переваг. Цього можна досягти шляхом проведення аналізу особливостей випуску й обороту окремих видів цінних паперів, рівня їхньої безпеки, прибутковості, ступеня ліквідності й інших факторів, а також побудови на основі цього порівняльної оцінки різних цінних паперів з погляду інвестора.

Розглянемо найнадійніший, за оцінками фінансових аналітиків, вид цінних паперів — облігації. За загальною характеристикою, облігації — це такий вид боргових цінних паперів, що служать цілям залучення грошових ресурсів для оновлення основного капіталу. їхні види істотно розрізняються між собою прибутковістю, терміном та цільовим призначенням. Емітент несе зобов'язання перед власниками облігацій щодо їх викупу в обумовлений термін та щодо виплати доходу. Власники облігацій не мають прав участі в управлінні емітентом, вони виступають як кредитори, доходи яких залежать від результатів діяльності підприємства (організації).

При оцінці облігації необхідно звернути увагу на оцінку: інвестиційної привабливості регіонів (для облігацій муніципальних позик) чи галузей (для облігацій корпорацій); фінансової стійкості і платоспроможності компанії (для облігацій корпорацій); характеру обороту облігацій (для усіх видів) на фондовому ринку; умов емісії (для усіх видів).

Оцінка інвестиційної привабливості регіонів в основному проводиться при роботі з облігаціями місцевих позик і тоді як мінімум варто вивчити динаміку сальдо бюджетних балансів регіонів і структуру формування їхньої дохідної частини. Фінансова стійкість і платоспроможність компаній-емітентів може бути проведена за системою показників, що характеризують їхню інвестиційну привабливість. Проте коло таких показників значно вужче, ніж за акціями, оскільки головне завдання — виявлення кредитного рейтингу розглянутої компанії, "її стійкості в довгостроковому періоді і наявність сформованого викупного фонду. Найбільшою складністю для інвестора є оцінка характеру обороту облігації на фондовому ринку. Насамперед необхідно встановити реальну ціну облігації, оскільки вона піддається значним коливанням при змінах ставки позичкового відсотка, а потім — з'ясувати рівень ліквідності облігацій на фондовому ринку. Оцінка умов емісії облігації припускає вивчення цілей її випуску й умов придбання, періодичності виплат відсотка і його ставки, умов погашення основної суми.

Вибір виду облігації, її термінів і прибутковості значною мірою визначаються особливостями галузі, в якій вона випускається (тривалістю виробництва в кожній галузі). Так, найбільш поширений термін облігацій в обробній промисловості — 10—20 років, а у видобувній і комунальній галузях — до 30 років і більше. Протягом тривалого часу близько 70 % випуску облігаційних позик припадає на обробну промисловість, комунальні компанії, нерухомість і кредитно-фінансові інститути, що зумовлено трудомісткістю і наукоємністю, а отже, високими витратами виробництва.

Покупцями таких довгострокових облігацій корпорацій у США, Канаді й Англії є страхові компанії, пенсійні фонди, що володіють тривалими грошовими резервами в силу особливостей своєї діяльності, крім того, покупцями облігацій відповідно до чинного законодавства можуть бути й інші кредитно-фінансові інститути.

Нині у США існує шість способів купівлі та продажу облігацій поза фондовою біржею: