В. Вундт викриває антиномічність поняття про культуру: генетично поняття це виводиться з поняття знання, проте логічно культура первинна. Г. Спенсер зводить культуру до прогресу. Г. Рікерт прагне обґрунтувати її як учення про цінності, що виявляють єдність історичного універсуму й водночас розчленовують його. Отже, свідомість, що відкрила в собі нескінченний потік часового, мінливого, опинилася немовби на межі можливої втрати вічного. Ніби відгук, пролунали слова В. Віндельбанда: "Чого ми сьогодні чекаємо від філософії — це роздумів про вічні цінності, які обгрунтовані понадминушими інтересами часу..." (4, 148). Саме на цій межі й відбулася реальна зустріч логосу, спрямованого до осягнення необхідно загального, класично виплеканого, та розуму, що відкрив духовно-гносеологічну цінність, або безцінну значущість унікальності й неповторності індивідуального. Суб'єктно ціннісний зміст світу явлено в максимі, висловленій Г. Рікер-том: лише цінності наділяють життя сенсом, саме тому й філософія, яка прагне осмислити життя й культуру, має бути теорією цінностей.
Філософією культури називає себе школа Г. Когена. Однією з найважливіших тенденцій неокантіанства загалом було зближення філософії Канта з поняттям "філософія культури". П. Наторп пише про те, що дійсну філософію трансцендентальної методики, яку, ґрунтуючись на поглядах Канта, неокантіанці прагнули застосувати докладніше й послідовніше, вони від початку розглядали як філософію культури. За висловом Е. Касирера, критика розуму стає критикою культури.
Тенденція до приведення філософії загалом до філософії культури чітко простежується в "абсолютному історицизмі" Б. Кроче і Р. Дж. Колінґвуда. Ця ж тенденція притаманна й "філософії життя" В. Дільтея, який визначав герменевтику як метод вивчення й побудови культури. За його гаслом "цілісної людини" реально стоять смислові утворення культури, які реконструює історик, вступаючи в контакт із текстом. Подібна тенденція відчутна також у неогеґельянстві І. Кона та А. Ліберті й, безперечно, в екзистенціалізмі. Цей рух закорінений у неокантіанстві, а через нього — у філософії Канта.
Етнографи-еволюціоністи під впливом позитивістської філософії культури О. Конта прагнуть відшукати психологічні закони, що лежать у підвалинах історії культури, дослідити етапи культурної еволюції, виникнення та зміни способу мислення в різних суспільствах і культурах.
М. Вебер досліджує прояви в різних сферах людського життя ідеальних взірців, що впорядковують суспільство та культуру. Його ідея "раціоналізації" мала пояснити шлях культури від давнини до сучасності, а розроблене ним поняття раціональності стає центральним у культурфілософських побудовах М. Горкгаймера, Т. Адорно, Г. Маркуз, Б. Фрома, Ю. Габермаса. До речі, Ю. Габермас відкриває новий етап у розвитку філософії культури Франкфуртської школи, зосередивши увагу на здатності "критичної теорії" переосмислити свої функції й узяти на себе нову, життєво необхідну соціальну місію — місію рефлексивного виявлення та збереження культурного надбання людства.
А. Бергсон, Г. Рікерт та інші започатковують створення нового поняття культурного досвіду, а також індивідуальної й соціальної активності, поняття, що ґрунтується на ретельному аналізі феноменів культурної творчості. Ф. Гундольф, поєднуючи ідеї В. Дільтея, А. Берґсона (культурфілософська концепція якого будувалася на розрізненні розуму та інстинкту) та філософсько-антропологічні погляди М. Шелера, мислить філософію культури як ідеальне прочитання чуттєво явлених символів.
Окремо слід відзначити есеїстику культурно-філософського характеру А. Швейцера, Р. Ролана, Ж. Марітена, X. Ортеги-і-Ґасета, Й. Гейзінґи, Б. Кроче та ін. Цих видатних представників покоління пізніх європейських гуманістів (серед яких переважають есеїсти-філософи та напівфілософи) об'єднував етичний гуманізм, вірний старожитним уявленням про ідеал єдності та духовної наповненості людської культури, що існували з давніх-давен. Кожному з них притаманні власні суперечності, джерело яких є зрозуміле: між гуманістичними ідеалами, що створювалися тисячоліттями, й саме у XIX ст., серед криз і напередодні ще більших криз, викристалізувались і були тоді до певної міри систематизовані, і дійсністю XX ст., розверзлась прірва. Потрібно було або змінити свої уявлення про речі, або визнати, що в реальності завжди є рація.
"Присмерками Європи" О. Шпеиґлера та "Духом Утопії" Е. Блоха — найістотнішими культурно-філософськими творіннями повоєнної Європи, які домагалися у людської думки й долі відповіді на питання "що буде далі?" — започатковується низка спроб мислителів XX ст. усвідомити ті зміни, що відбулися в світовій історії та культурі цього століття. Далі з'явилися "Нове Середньовіччя" М. Бердяєва, "Повстання мас" X. Ортеги-і-Ґасета, "Духовна ситуація доби" К, Ясперса, "Прощання з минулою історією" А. Вебера, "Кінець Нового часу" Р. Ґвардіні, "Ното Іяміедо" Й. Гейзінґи. Симптоматично, що Т. Адорно вельми наполягав на тому, що нове, сучасне. Прекрасне, що притаманне XX ст., — не є ані гармонія, ані істина, ані життя, а радше видовище загибелі мистецтва й самого життя. Себто культура XX ст. є такий конструкт, який присвячений не ствердженню позитивних цінностей, а запереченню їх і звернений здебільшого до теми загибелі культури й туги за нею. Почуття туги може виявити дуже багато й варте присвячених йому томів — це трапляється тоді, коли в почутті є усвідомлення цілісності людської культури та небезпек, що їй загрожують; почуття тут випереджає чітку думку й докладне знання обставин. Очевидним і простим є те, що протиставляється кризі й занепадові культури. Зокрема, Й. Гейзінґа висновує: культура передбачає певне самообмеження та самовладання, здатність бачити у власних тенденціях не остаточну мету й найвищий ідеал, а розуміти, що сама культура існує в певних рамках, які слід добровільно визнавати. Зцілення культури залежить від кожного — кожному слід отямитися, згадати про найвищі блага справжньої культури, смисл якої в ладі, законі та праці, що виключають варварство.
Зрештою, на особливу увагу заслуговує дискусія Е. Касирера, філософія символічних форм якого — одна з найсолідніших побудов серед західних культур-філософських напрямів. Вона була замислена Касирером як своєрідна "морфологія" духу й досі залишається чи не найзначнішою спробою суто логічного осмислення культури в західній філософії XX ст.
Донині нагромаджено чимало свідчень внутрішньої рефлексії культури. Звертаючися до найцікавіших поворотів європейської думки в осмисленні феномену культури, зокрема до праць російських та українських дослідників культури, що часто-густо вирізнялися неабиякою свіжістю поставлених проблем, ми вирушаємо в подорож густо заселеною територією культурного самопізнання, де так важко знайти потрібну стежку й переконати читача, що саме нею варто піти. Застережемо, що історія цього самопізнання значно змістовніша, ніж це можна показати в короткому викладі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини“ на сторінці 2. Приємного читання.
