Розділ «4. ФІЛОСОФІЯ ПРАВОСУДДЯ ЯК ЄДНІСТЬ МНОЖИННОСТІ СМИСЛІВ»

Як доводить судова практика міжнародного права, зокрема в контексті судових спорів щодо делімітації морських просторів, справедливість результату та процесу (судочинства) - мета здійсненна[479].

«Судова форма розгляду й розв’язання конфлікту» уявляється як така, що відновлює «стан правової справедливості»[480].

Судовий розгляд справ - «юридичний засіб розв’язання соціально-правових конфліктів» (зокрема конституційних, адміністративних тощо)[481].

Загалом, подібно до того, як справедливість невід’ємно зв’язана з поняттям права, так із ним нерозривно пов’язане і правосуддя. В цьому смислі правосуддя також постає як специфічне, судове здійснення права.

Правосуддя, «суд совісті» і справедливість. У літературі підмічено різницю між «життям за справедливістю» та «життям за правилами», що в нашому випадку має зв'язок і з правосуддям. Як відзначає Ю. В. Александров у дослідженні «Справедливість у системі цінностей російської правової культури» (2003), «природно, що будь-який народ хоче жити по справедливості, але, наприклад, у західній культурі життя по справедливості означає життя за правилами і є по суті поняттям юридичним («юстиція» від лат. justitia - справедливість). Не випадково на Заході до цих пір спостерігається протиставлення свободи та рівності й, відповідно, лібералізму та демократії, що й намагається подолати Дж. Ролз. У Росії ж - це поняття передусім духовно-моральне і означає життя по совісті, в тому числі і з боку держави. Тому ідеї єдності свободи і рівності, лібералізму і демократії на основі справедливості були спочатку притаманні ідеології російського лібералізму»[482].

Зазначена особливість виявляється й при дослідженні формування правової культури в українському суспільстві.

Так, виявлено, що «в давньоруській міфології відсутні ті образи, ідеї, сюжети, уявлення, які у греків утілилися в міфах про Феміду[483]. Стверджується, що «навіть аналіз змісту давньоруських правових текстів свідчить про те, що вони написані особливою міфопоетичною мовою, в яких відсутні ті передправові образи, які є в міфології греків з їх Фемідою, чи римлян з їх Юстицією. ... З цього випливає, що формування передправового матеріалу, на якому ґрунтувалась правова культура давньоруського суспільства, більшою мірою пов'язано з морально- етичними, ніж юридичними чинниками. А тому давньоруські поняття «правда й кривда», «суд (усуд) і ряд», «злочин і доля» відрізнялись від понять «права», «правосуддя», «благозаконня», «справедливість» у грецькому та римському праві: у давньоруській традиції вони мають більш морально-етичний аспект, на відміну від грецько-римської традиції, де вони вживались у власне юридичному розумінні»[484].

У цьому зв’язку нерідко критерієм правосуддя як справедливого судочинства виступає совість[485].

Справедливість як критерій прийняття судового рішення. Розкриваючи цю тезу доречно зокрема навести «формулу Радбруха» (детальніше розкрита в окремому підрозділі).

Перед цим зазначимо думку про значення природного права на справедливість, коли «позитивне право дає збій» (яскраво демонструється, як приклад, у відомих судових процесах, як-от Нюрнберзький трибунал, та їх легітимації)[486].

«Формула Радбруха» постає як теоретичний припис завершеного логічного судження, розроблений німецьким правознавцем Ґуставом Радбрухом унаслідок філософсько-правової рефлексії на ідеологію і практику соціал-націоналізму.

Формула спрямована й на вирішення практичних правових проблем визнання закону чи законодавства «несправедливим правом», зумовлений антиномією правових цінностей ідеї права - справедливість, доцільність і правопевність - за якою те, що за формальними ознаками видається законом вважається «несправедливим законом» і відтак повинно поступитися справедливості (перша формула), як і те, що є «не лише «несправедливим правом», а й «неправовим за своєю природою» (друга формула).

Викладена в праці «Філософія права» (1932), де право визначена як «те, що відповідно до свого смислу покликане служити ідеї права», статтях «П’ять хвилин філософії права» (1945) та, особливо, «Законне неправо та надзаконне право» (1946). Ідея права, ототожнювавана з ідеєю справедливості в широкому розумінні, засновується на трьох правових цінностях, які її реалізовують, є взаємопов’язані, але водночас можуть перебувати в суперечливому співвідношенні, антиномії: справедливість (у вузькому розумінні), доцільність і правопевність (Rechtssicherheit; менш адекватні переклади: правова стабільність чи правова визначеність). Подоланню антиномії ідеї права присвячені центральні положення вчення Радбруха, зокрема, більш ранні (до 1932 року) та більш пізні погляди, формалізовані в так званій «формулі Радбруха» — результаті видозмін його поглядів унаслідок філософсько-правової рефлексії на ідеологію і практику соціал-націоналізму.

Пом’якшивши свої релятивістські позиції під впливом злочинів режиму націонал- соціалізму, Радбрух надав більшого значення справедливості як елементу ідеї права, відтак конкретизував і підхід до вирішення антиномії ідеї права — на користь пріоритетності справедливості над правопевністю і доцільністю. У повоєнних статтях вчений пише, що «... позитивне і гарантоване приписами та силою право має пріоритет навіть тоді, коли воно за змістом несправедливе і недоцільне. Винятки складають лише випадки, коли суперечність діючого закону та справедливості сягає настільки нестерпного масштабу, що закон як «несправедливе право» поступається справедливості.».

Американський вчений Стенлі Полсон реконструює положення Радбруха в дві частково співпадаючі «формули» про статус несправедливих законів: перша щодо «нестерпного» відходу від справедливості, друга щодо відсутності «навіть прагнення» до встановлення справедливості. За першою формулою те, що за формальними ознаками видається законом вважається «несправедливим законом» і відтак повинно поступитися справедливості (перша формула), або ж є «не лише «несправедливим правом», а більше того — «неправовим за своєю природою» (друга формула). Формула Радбруха» має практико-правове значення. Суди використовували ідеї, висловлювані Радбрухом про статус «несправедливих» нацистських законів (і не лише).

Актуальними та принадними стали ідеї Радбруха у справі Федерального конституційного суду 1968 р., рішенням якого було визнано недійсним Закон «Про громадянство» (1941), оскільки він суперечив фундаментальним принципам справедливості. Набули нової актуальності ідеї Радбруха в зв’язку з судовими процесами 1989-1999 рр., пов’язаними з охороною Берлінської стіни за фактами, які мали місце до возз’єднання Німеччини.

Діяльність судді. Суд наче полагоджує пошкоджене. Як відзначає О. Мироненко, аналізуючи філософію Платона, «справедливий суд для держави, за Платоном, нічого не коштує, оскільки справа суддів лише «зашивати одежу, що порвалась»[487].

Невипадково, судді складають присягу, яка включає обов’язок, з-поміж іншого, «бути об'єктивним і справедливим». А також - «підкорятися лише закону». Відтак може виникнути питання: чого прагнутиме суддя, чи то досягнення справедливості (в його розумінні) чи то суворого дотримання букви закону, що, іноді, може суперечити справедливості?

Ерліх, критикуючи пандектизм, називав його «правовим техніцизмом». Разом з тим, він не надавав надмірно важливого значення «внутрішньому почуттю справедливості судді», як це робили Фукс і Гмелін. Ерліх не заперечував впливу законодавства як джерела права на діяльність судді, разом з тим виокремлював три істотні чинники впливу на прийняття судових рішень, здійснення правосуддя. Перший чинник - ціннісні судження у судовій інтерпретації (указується на наявність нормативного припущення про необхідність «правильного» рішення); другий чинник - соціально- історичний контекст справи (кожна справа повинна розглядатися зважаючи на її історико-соціальний контекст; для суддів обставини кожної справи - це «коефіцієнти соціальних тенденцій», на які судді не можуть не зважати); третій чинник - «особистість судді».

Ерліх убачав у ньому істотний чинник будь-якого, й зокрема, вільного правосуддя. Воля, свобода судді, за Ерліхом, - це не суб’єктивний інтуїтивізм Фукса чи Гмеліна, а консервативна свобода відповідального відношення до правового розвитку, турбота судді про належність своєї особистості. Така «особистість» всебічно розглядає всі чинники, писане право, історико-соціальний контекст, убачає в правових нормах «живу енергію». На цьому аспекті варто зупинитися детальніше.