Розділ «4. ФІЛОСОФІЯ ПРАВОСУДДЯ ЯК ЄДНІСТЬ МНОЖИННОСТІ СМИСЛІВ»

У даному розділі розкриваються основи філософії правосуддя, що розвивається як судове здійснення ідеї права. Окреслення окремих смислів правосуддя та розкриття їхніх характеристик сприятиме з’ясуванню змісту ідеї правосуддя, відтак вказуватиме на можливі шляхи її здійснення. Ідея правосуддя конкретизується в смислах правосуддя. Смисл (смисли) правосуддя - це особливий зміст, який відображає сутність (сутності) явища дійсності, позначуваного терміном «правосуддя». В цьому дослідженні представлено окремі смисли правосуддя, визначаючи властиву ідеї правосуддя смислову множинність.

4.1. Владний смисл (правосуддя як форма здійснення судової влади)

«Правосуддя слід розглядати настільки правом, наскільки й обов’язком публічної влади... »

(Г. В. Ф. Гегель, «Основи філософії права» (1820)).

Вступні зауваги: правосуддя як (форма) здійснення судової влади постає як смисл реалізації влади (однієї з гілок влади), яке представляється як правосуддя.

Зміст здійснення судової влади залежатиме від джерела влади та режиму її здійснення. Припустимо, якщо таким уявляється народ, то йдеться про народовладдя. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Здійснення судової влади, як частини державної влади в її поділі, зумовлене змістовною (потрібне спеціальне знання, навички, вміння) та формальною специфікою (відбувається у формах судочинства), тому йдеться про здійснення судової влади як судочинства. Ця специфіка обґрунтовується ще і тим, що судова влада, як й інша державна влада, аби уникнути її зловживанням, повинна здійснювати свої повноваження у встановлених, зазвичай, конституцією межах і відповідно до законів.

Особливість смислу правосуддя як здійснення судової влади в наголосі на формі, тобто судочинстві. Звідси й можлива певна критика судочинства як неповноцінного правосуддя. Мета судової діяльності в такому смислі - здійснення владних повноважень; влада здійснюється через механізм судочинства, що реалізовується в різних формах представництва, й забезпечується примусом, зокрема, державним або соціальним.

Проблеми здійснення судової влади та правосуддя лежать у площині аналізу здійснення судової влади через народне представництво. Зокрема, передбачається можливість анулювання закону як несправедливого - явище, відоме як присяжне анулювання закону. Проблеми здійснення судової влади розкриваються в контексті аналізу, за аналогією з аналізом держави, режимів судової влади. Залежно від способів та режиму здійснення влади йдеться, наприклад, про судову олігархію, судову аристократію чи судову демократію[408].

Проте бачення судової влади як частини єдиної державної влади не є єдино можливим. Так, у філософсько-правовій літературі висловлюється «розуміння того, що суд не є якою-небудь формою влади. У демократичній державі здійснення принципів справедливого правосуддя можливе лише тоді, коли суд буде знаходитися «по той бік» влади. Суд є формою, за допомогою якої народ має можливість здійснювати свою владу у формі контролю, беручи участь у ньому як присяжний засідатель»[409].

Ще в певному смислі влада та зокрема судова влада може розглядатися скептично, критично. Так, наприклад, на думку П. Рікера, «влада» не схожа на таку силу, яка може бути породжена «любов'ю». Правосуддя в своїй найбільш помірній та узаконеній формі і є способом віддавати злом за зло»[410].

Водночас, правосуддя як ідея здійснення права, втілена в судовому рішенні, не повинна викликати спротив. Втім, як відзначав П. Юркевич, «але якщо нема вільної рішучості підкоритися присуду судді, тоді суддя не може реалізувати ідею права. Недолік вільної рішучості поважати право після присуду судді веде до примушення, джерелом якого служить влада. Отже, [три моменти]: право, суд і влада випливають одне з другого за принципом справедливості»[411].

Судова влада як самостійна влада: постановка проблеми. Державна влада - вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами[412]. Її розмежування за сукупністю різних владних функцій - законодавчих, виконавчих, судових, контрольних та інших, що здійснюються відповідними державними органами, впроваджено за такою політико-правовою доктриною та принципом конституціоналізму, як поділ влад[413]. Чіткий поділ повноважень держави - одна з формальних ознак правової держави[414] - ідеального типу держави, вся діяльність якої підпорядкована праву[415].

Поділ влади, з-поміж іншого, покликаний гарантувати індивідуальні права та громадянські свободи. Проте, це здійснюється лише за умов рівноваги владних гілок[416]. Тому «класична теорія поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову базується на механізмах стримувань і противаг та визнанні принципу єдності влади у державі»[417]. Ці механізми перешкоджають і можливому «парламентському деспотизму», забезпечують стабільність державних інститутів[418]. Зрештою, метою поділу визначають «розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади»[419].

Судова влада - «одна з гілок державної влади, основним завданням якої є здійснення правосуддя»[420]. Сама судова влада є «необхідною умовою реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої та виконавчої), створювати перепони на шляху виникнення диктатури»[421].

Проте, доктрина поділу влад - фундаментально суперечлива: поділ порушує єдність влади. Виникає конкуренція, протистояння окремих «влад» і, водночас, - передумови їх консолідації. Це відображали розбіжності в думках мислителів щодо доцільності поділу та взаємодії влад. Так, І. Кант вважав, що поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову має здійснюватися за принципом координації зусиль усіх її гілок (а не стримувань і противаг). Він убачав верховенство законодавчої влади, що найкраще відображає волю народу.

Доктрина поділу влад применшує можливості узурпації влади загалом, але збільшує можливості консолідації влади зокрема. Надмірна ж консолідація конкретної влади, відповідно, збільшує її шанси в боротьбі за владу з іншими гілками влади. Цей аспект актуалізує як питання про оптимальні форми координації діяльності влад, так і способи здійснення конкретної влади.

Обираючи методологію аналізу конкретної влади за формою (способами) її організації та функціонування, методів здійснення, поставимо питання: чи обґрунтовано, за аналогією з аналізом методів здійснення влади загалом, аналізувати судову владу за допомогою таких синтезованих понять, як наприклад, «судова аристократія», «судова демократія», «судова олігархія»? Література (особливо англомовна, частково представлена далі) містить відповідну термінологію, тому наступним є питання наукової обґрунтованості цієї методології.

Мета цього фрагменту дослідження - висвітлення (спроб) аналізу здійснення судової влади за допомогою способів і методів, які відображають такі поняття, як судова аристократія, судова олігархія та судова демократія. Цей аналіз здійснюється у межах предметно ширшого дослідження автора філософії правосуддя, в якому, в цій частині, правосуддя розглядається як форма здійснення судової влади.

Судова аристократія. Аристократія визначається як «влада найкращих»; форма правління, за якої державна влада належить привілейованій меншості; вищий привілейований стан (група) суспільства, яка володіє особливими правами чи можливостями, знать. У наш час поняття аристократія вживається суто в образному плані[422]. Не випадково, що цей термін зустрічається і в зв’язку з судовою діяльністю, оскільки судді можуть розглядатися як привілейована (зокрема у законний спосіб) меншість у суспільстві. Крім того, у деяких країнах, як наприклад, у Англії, традиційно судді вищих судів призначалися (призначаються) із числа адвокатів привілейованої категорії - аристократів[423].