Розділ «4. ФІЛОСОФІЯ ПРАВОСУДДЯ ЯК ЄДНІСТЬ МНОЖИННОСТІ СМИСЛІВ»

Аристократизм судді вбачається і в їхніх численних привілеях: зокрема, в таких, як довічне (чи безстрокове) перебування на посаді, недоторканність, високий рівень фінансових гарантів і соціального забезпечення. Ці привілеї, що покликані забезпечити незалежність суддів, водночас, уважають критики, «створюють безпорадну судову аристократію, нездатну відповідати уподобанням народу. Між тим, обрання суддів, обмеження строків повноважень применшує їх відчуження від народу»[424]. З огляду на це, судова аристократія може визначатися як такий режим здійснення судової влади, який проводиться суддями, які вважаються аристократами.

Припустімо, що вся державна влада може бути зосереджена в руках аристократів-суддів. За яких умов така влада є доцільною, бажаною?

Відповідь на це питання знаходимо в Руссо. Цей мислитель, як уважають, відкидав ідею поділу влад, а демократію вважав недосяжним ідеалом, віддавав перевагу саме аристократичній формі правління, вважаючи її найкращою, але за таких умов: правителі повинні бути най- мудрішими серед тих, ким вони управляють; вибрані особи при виконанні обов’язків керуються не особистими інтересами, а інтересами всього натовпу, який «хоче блага, але не відає, у чому воно, і потребує поводирів»; як правителі, так і вибрані особи, домагаються поміркованості у споживанні для багатих і задоволення існуючими порядками з боку бідних[425].

Деякі з зазначених характеристик, як-от мудрість, керівництво суспільним інтересом (вираженим у законі), поміркованість можна вважати такими, що притаманні суддям. Втім, з історії нам не відомі приклади, коли б уся повнота державної влади зосереджувалася в руках судової аристократії.

Судова аристократія, проте, розглядається «владним конкурентом», зокрема в контексті здійснення правосуддя. У такому смислі, наприклад, свого часу суддя Верховного суду США А. Скаліа критикував ліберальні підходи до тлумачення інших суддів. Він зазначав, що «якщо суди виходять за межі оригінального значення (original meaning) Конституції, то... вони трансформують конституційну демократію в судову аристократію, а також відкидають верховенство права, керуючись суб’єктивним уявленням судді про те, що краще для суспільства»[426]. Здійснення правосуддя в такому разі підміняє здійснення законодавчої діяльності, а суддя діє як законодавець.

Вихід із колізії убачався у так званому демократичному формалізмі[427] - обмеження суддів, чіткі правила та методи тлумачення, які гарантують те, що голоси людей не будуть заглушені судовою елітою. На думку Скаліа, будь-що інше, окрім оригіналізму, призведе до кінця верховенства права та прискорить прихід до влади своєрідної «судової аристократії»[428]. Як наслідок, можливе загострення протистояння судової та законодавчої влад. Це стає й наслідком того, що «державу республіканців- законодавців замінює панування невибраної еліти суддів, яку неможливо притягнути до відповідальності. Таке інституційне становище - антитеза республіканській демократії, в якій панує народ чи їхні представники, а не малопомітна судова аристократія»[429].

Отже, поняття «судова аристократія» розглядається, як влада суддів як найкращих і привілейованих громадян (суддів-аристократів), режим здійснення судової влади, за якого виникає напруження між судовою та законодавчої владами, ключовою суперечністю якого є питання про те, хто є і хто повинен бути джерелом влади - народ чи судді.

Судова олігархія. За Аристотелем від аристократії до олігархії - один крок: спотворення аристократії перетворює її олігархію. Перехід до олігархії можливий і від демократії (Р. Міхельс вважає це закономірністю, виводячи так званий залізний закон олігархії[430]).

Олігархія (з грецької - влада небагатьох) розглядається як недемократична форма правління, що забезпечує панування вузького кола найбагатших осіб (олігархів). Олігархією називають і владну еліту, яка очолює і репрезентує олігархічне правління. Її визначальна риса - підпорядкування влади невеликій групі осіб для задоволення власних інтересів, насамперед тих, що стосуються нагромадження багатств і одержання привілеїв[431]. Сучасні дослідники розрізняють політичну, військову, банківську, фінансову, промислову, монополістичну та інші види олігархії. Можна виокремити й судову олігархію, як судову владу небагатьох або групову владу суддів заради власних інтересів.

Подібні уявлення про судову олігархію поширилися в США у контексті протистояння прогресивних і консервативних політичних сил, тісно пов’язаного з переглядом філософських і загальнотеоретичних підходів (практичного спрямування) до здійснення правосуддя.

Дискусія почалася з критики формалізму як філософії правосуддя. Формалізм, що уявлявся, наче, теорією про надлюдську судову машину, під тягарем внутрішніх суперечностей не витримав критики. Життєві потреби поступу нівелювали ідею цінності юридичної науки, як теорії передбачення. Прогресивні реформатори правової сфери заявили, приєднуючись до слів О. В. Холмса, що право - це не наука, відтак і формалізм, як практичний підхід, домінувати не може. Політичні уподобання судді, інтуїтивне відчуття справедливості, зокрема і в конкретній справі - ось, що завжди мало значення. Зрештою, у книзі «Загальне право» (1881) Холмс підсумовує цей смисл фразою: «життя права не було логікою; це - досвід». Формалізм сприяв уявленню про відірваність суддів від реального життя людей, які вбачали в правосудді механізм реалізації власних інтересів, а не сліпе слідування закону. Судовий же формалізм більше пасував більше судовій олігархії, ніж демократії[432].

Дискусію активно політизували. Невдоволення судами використали громадсько-політичні рухи. Зокрема, так званий прогресивний рух виступив проти «класичних» суддів, які судовими рішеннями зупиняли прогресивні законодавчі реформи. Стверджуючи, що судді під видом визнання неконституційності послідовно визнавали законодавчі реформи недійсними, реформатори наполягали: це питання, в якому люди (а не судді!) повинні мати останнє слово.

Здійснення судової влади почало обмежуватися. Пропонували законопроекти про відкликання суддів, підвищення вимоги до перегляду судових рішень і визнання законів штату неконституційними, полегшення можливості звільнення суддів за подібні рішення. У Колорадо діячі прогресивного руху змінили Конституцію штату, уможливлюючи перегляд (шляхом голосування) судового рішення про визнання закону неконституційним. Водночас набирає популярності прогресивний рух Р. Лафоллета, що стає кандидатом у президенти США в 1924 році (набирає 17% голосів виборців, один із його крилатих висловів - «Воля народу повинна стати законом цієї країни»). Він із політичних позицій критикував суди, закликаючи покласти край «судовій олігархії». Політик теж відстоював відкликання судових рішень, зокрема, Верховного суду США. Консервативні ж сили, об’єднавши зусилля з судовими колами, перешкоджали втіленню намірів прогресивних рухів та осудили його кандидатуру[433].

Тему «судової олігархії» актуалізувало нове протистояння влад в умовах економічної кризи. Проводячи політику «Нового курсу», у 1930-их роках президент США Ф. Д. Рузвельт критикував суддів, які визнавали реформаторські закони неправомірними, неконституційними. У відомій радіо-промові 1937 року, присвяченій законопроекту про реорганізацію судової системи, він вказав: «Верховний суд, окрім належного здійснення своїх судових функцій, неналежно призначив себе третьою палатою Конгресу - законодавчою надвладою...». Глава держави мав намір вплинути на склади судів, призначаючи тих, «які розуміють сучасні умови, які не діятимуть усупереч рішенню Конгресу в питаннях законодавчої політики, які служитимуть як судді, а не законодавці». Зрештою, хоча законопроект не схвалили, законодавча ініціатива вплинула на позиції (та способи тлумачення) окремих суддів. Вони стали більш прихильними до законодавчих реформ.

Нарешті, починаючи з 1990-их років у США лунає політична критика суддів і судів (особливо федеральних), відображена епітетами, як-от «імперіалістичні суди», «найнебезпечніша гілка влади», «наша судова олігархія»[434].

Наведені контексти не позбавлені змісту і в українській політико-правовій практиці (що є темою окремого аналізу[435]).

Загалом, дискусія про реалізацію судової влади має складний політико-правовий характер. Йдеться про те, як філософські та теоретичні підходи до здійснення правосуддя відображаються в світлі потреб та інтересів, утілених як у законах, так і в політиці, політичних курсах. Тому невипадково, що ця дискусія пов’язана з протистоянням влад, які пов’язані з реалізацією як законів (виконавча влада), так і політичних курсів. У цьому смислі здійснення правосуддя судовою владою є закономірно політизованим процесом.

У плані здійсненні влади, судова влада реалізовується залежно від обсягу повноважень. Як невипадково вважають критики, у США, де суди вправі визначати, «що є закон», а «покоління американців наділили всі суди, і, найбільше, Верховний суд необмеженою владою», «встановлення державної влади суддів (government by judges) є нічим іншим, як узурпацією політики». Зрештою, як стверджують критики, «судді є нашими повелителями в так, як ніхто інших: ані президент, ані конгресмен, ані губернатор, інша вибрана посадова особа»[436]. Відтак зміщується увага від здійснення правосуддя через судовий розгляд до здійснення судами владних повноважень загалом. Ключове запитання в цьому зв’язку - чиї інтереси в цьому зв’язку представляють судді?

Отже, поняття «судова олігархія» можна розглядати як владу суддів як окремої групи, що діє у власних інтересах, як режим здійснення судової влади, за якого також виникає напруження між різними гілками влади не лише що того, хто є джерелом влади - народ чи судді, але й щодо того, чиї інтереси представляють і повинні представляти судді. Оскільки судді не підзвітні нікому та підкоряються лише закону, то виникає питання про те, чи можуть вони вважатися повноцінними безпосередніми представниками народу, які здатні представляти всі його інтереси, а не лише ті, які опосередковано представлені в законі. В цьому зв’язку актуальним залишається і питання про сумісність правосуддя зі здійсненням представницької демократії[437].

Судова демократія. Під демократією традиційно розуміють таку форму організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства[438]. Відтак, за демократії народ вважається не лише джерелом такої «гілки» влади, як судова, але й здійснює правосуддя як одну зі справ, в якій вправі брати участь безпосередньо. Але чи можлива та, якщо так, то в яких формах реальна судова демократія як безпосереднє здійснення судової влади народом?