Розділ «КАТЕГОРІЇ ТА ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: СТИСЛИЙ СЛОВНИК»

Нижче подається визначення упорядкованих за абеткою термінів, які позначають категорії та основні поняття філософії правосуддя. Жирним курсивом виділено терміни, подані в переліку окремо. Для пошуку терміна у тексті монографії доцільно звернутися до деталізовано змісту, поданого на початку монографії.

■ Антропо-етнічна парадигма - спосіб постановки та вирішення наукової чи практичної проблеми, розроблений як фундаментальна парадигма правової антропології, запропонована В. С. Бігуном у дисертаційному дослідженні «Людина права: аксіологічний підхід» (2003). В основі дослідження лежать дві ідеї про людину, що формують уявлення про неї (1) як про одиничне (автономний) індивід (від слова «антропос» - людина); та (2) як про елемент цілісності, множинності («етнос» - народ, стійка соціальна група). Антропо-етнічна парадигма конкретизує антропологічний вимір правосуддя як людиномірного явища.

■ Антропологічне перехрестя (хрест) рішення - структурний підхід до прийняття рішень, пов’язаних із ціннісними колізіями, розроблений німецьким правознавцем В. Брюггером (Brugger), за яким прийняття будь-якого серйозного рішення передбачає ситуацію руху на «перехресті» як основи для тлумачення, оцінювання та вирішення: рух угору (▲) - це орієнтація на ідеали, цінності (в праві - це позитивований чи моралізований правовий ідеалізм), униз (▼) - орієнтація на потреби (антропологізм), назад (◄) - історичне тлумачення (погляд на розвиток правового поняття - правовий історизм та генетичне тлумачення (погляд на бажане) - правовий волюнтаризм), уперед (►) - телеологічне тлумачення (правовий інструменталізм). Прийняття рішення, яке позначається як перебування в центрі (◊), відбувається шляхом «тлумачення на даний момент» (звернення до правового тексту (формулювання політичної позиції) та правового (політичного) контексту, тобто контекстуалізму), а також врахування результатів аналізу вище перерахованого чотиристороннього процесу, що становить передумови для «правильного тлумачення» і прийняття рішення в політиці та праві.

■ Анулювання закону присяжними (присяжне анулювання закону) - концепція і процесуальна дія присяжних суду присяжних, започаткована в Англії та розвинута в США (jury nulification), у результаті якої за рішенням присяжних (журі) закон визнається анульованим. Забезпечує фактичне (реальне) народне представництво в здійсненні правосуддя, форма здійснення судової влади народом як джерелом судової влади за принципами народного суверенітету та поділу влади. Присяжні (журі) є окремим носієм судової влади, що є частиною суду присяжних, вони наділені окремими повноваженнями. З позицій розмежування понять права і закону, присяжні анульовують закон, а не право. Може розглядатися як інструмент протидії несправедливим законам та несправедливому (на думку журі) застосуванню законів правоохоронними органами та судом. Присяжне анулювання в більшості випадків (не в усіх) не заперечує, а утверджує верховенство права в розумінні панування права над законом. В Україні присяжне анулювання закону може вважатися таким, що суперечить принципу законності в діяльності органів судової влади (ст. 6 Конституції України), але може обґрунтовуватися з позицій принципу верховенства права.

■ Верховенство закону - принцип і концепція, за якою закону надається визначальна роль. Передбачає провідне місце закону в ієрархії всіх інших нормативно-правових актів, джерел права (передовсім позитивного), відповідність чи несуперечність останніх. Позитивується і конкретизується в принципі верховенства конституції держави як основного закону. Гарантія режиму законності. З позицій співвідношення та розмежування понять «право» і «закон», які відрізняються змістовно і семантично (латинською jus - право; lex - закон; німецькою - Recht / Gesetz, французькою - Droit / Loi), верховенство закону відрізняється від верховенства права (як доктрини, принципу) як вимоги домінування права (зокрема і над законом). Ключовим є розуміння поняття «закон», за одним із яких (легістським) право розуміється як закон, у результаті чого поняття верховенства права і закону можуть ототожнюватися, тоді як згідно з юснатуралістським підходом - розмежовуються, надаючи та обґрунтовуючи пріоритет верховенства права. Верховенство закону в здійсненні правосуддя гарантує режим законності в судочинстві, але в деяких випадках, може створювати передумови для кричущого свавілля (інквізиційні процеси середньовіччя, «судові трійки» часів диктатури пролетаріату, судові процеси над неповносправними в фашистській Німеччині тощо).

■ Верховенство права - термінопоняття, введене в правову сферу та суспільно- політичний дискурс під впливом лібералізму та теорії природного права, яке позначає ідею істотного або домінуючого значення права в державному управлінні, життєдіяльності суспільства. Як ідея, верховенство права відображається та конкретизується в кількох розуміннях (концепціях). З позицій розмежування понять «право» і «закон» верховенство права - це панування права, влада права (правовладдя) над законом, що вможливлює визнання законів неправовими, зокрема за допомогою судочинства (судового контролю), передбачаючи судове здійснення ідеї права. З позицій упорядкування верховенство права - це панування права, а не людської сваволі (the rule of law not the rule of men), що передбачає певний правовий порядок і підпорядкування йому. За цього порядку істотним є не виокремлення права і закону, а впорядкування (rule). В правосудді ця концепція, з-поміж інших (принцип верховенства конституції), конкретизується як принцип прямої дії. Ще одне поширене розуміння верховенства права передбачає визнання пріоритету прав людини в суспільстві, за якого передбачається судовий контроль за діями передусім держави та її представників. В Україні доктринально пошире - не розуміння верховенства права як панування права над законом (пріоритетність верховенства права над верховенством закону), що породжує проблему критеріїв розмежування, підвищуючи значення правосуддя як способу реалізації не лише «державного права», яке творить держава.

■ Вина - внутрішнє (психічне) ставлення особи до скоєного (чи того, що скоюється) нею правопорушення чи бездіяльності. Елемент правопорушення. Вирізняють різні концепції вини в різних сферах права (кримінальне, цивільне, міжнародне тощо). Вина є умовою відповідальності. Як виняток у цивільному праві передбачаються випадки безвинної відповідальності. Зазвичай особа визнається винуватою судом, за що передбачається відповідальність - покарання в різних формах. Правосуддя полягає у визначеності наявності (чи відсутності) вини та адекватній її оцінці, яка відображається у покаранні.

■ Вирок - рішення суду про винність (невинуватість) підсудного у скоєнні злочину і застосування (незастосування) до нього покарання. Розрізняють обвинувальні або виправдувальні вироки. Зважаючи на презумпцію невинуватості, вирок є важливим актом правосуддя. Вирок повинен бути законним і обґрунтованим, а призначене судом покарання - справедливим і відповідати тяжкості злочину та особі засудженого.

■ Держава - організація політичної влади певного суспільства, що характеризується певними істотними ознаками (публічна влада, суверенітет, виключне право на ухвалення законів та інших обов’язкових нормативних актів, визначення грошової системи, податків та інших примусових зборів, наявність апарату примусу тощо), однією з функцій якої є здійснення судової влади, зокрема правосуддя винятково державними судами. Держава може визначити правосуддя як винятково державну діяльність, уповноважуючи спеціальні органи - суди - на її здійснення, не допускаючи делегування чи привласнення функцій судів іншими органами чи особами.

■ Дуалістична демократія - концепція конституціоналізму про дворівневе здійснення демократії в США у конституційному процесі: «звичайна політика» - ординарний процес політичної участі в правотворенні (шляхом голосування у законодавчому органі) та «вище правотворення» (higher lawmaking) або «конституційна політика» - процес, що зрідка здійснюється, зокрема в особливі історичні моменти, інколи й Верховним судом США як тлумачем Конституції. Термін «дуалістична демократія» (як і «дуалістична Конституція») ввів у обіг професор Єльської школи права Брюс Акерман у першому томі двотомної монографії «We the People» («Ми - народ») - «Основи» («Foundations») у 1990-х роках. «Вище правотворення» передбачає процеси внесення змін до Конституції, прийняття рішень у складних процесах. Зокрема, за Б. Акерманом, відбулися три такі трансформації («switch in time»): реалізації «народного суверенітету» в конституційній історії США, здійсненій під керівництвом федералістів- засновників у 1780-х роках (прийняття Конституції США); республіканців у 1860-х роках (відбудова після громадянської війни); демократів (під час «нового курсу» 1930-х років). Концепція закладає основи тлумачення «конституції як цілого», це передбачає розуміння всього, що відіграє істотну роль (не лише тексту Конституції, прецедентів ВС США, але й історії конституції тощо). Протиставляється концепціям монізму (умовний термін), «основоположних прав» тощо, а також - як теоретична конструкція - концепціям судової філософії (судовий активізм, процедуралізм, неоконсерватизм). Монізм, чітко розрізняючи функції законодавчої та судової влади, критикує судову право- творчість за функцію, притаманну законодавцеві. Тоді як концепція «дуалістичної демократії» легітимізує правотворення Верховного суду США як теж демократичний процес, водночас визнаючи «вище право- творення» пріоритетним, зважаючи на вищий рівень легітимації. Також протиставляється концепції «основоположних прав» (rights foundationalism - буквально: «фундаменталізму прав»), за якою фундаментальні права як універсальні, невід’ємні права виступають гарантіями належності політичного процесу - оскільки демократичний процес може передбачати як вибір у визнанні, так і зміну фундаментальних прав. Концепція широко дискутується у літературі з конституційного права США, створюючи відповідний дискурс.

■ Живе право - правова доктрина, теорія судового характеру, запропонована наприкінці ХІХ століття Євгеном Ерліхом (1862-1922). В її основі - так зване діюче в суспільстві «соціальне право», яке на відміну від «державного права», міститься в таких джерелах, як статути підприємств, спілок підприємців, у господарських, колективних договорах, угодах суб’єктів підприємницької діяльності тощо, які, зокрема, повинні відшуковувати судді, приймаючи судові рішення на основі «вільного правознаходження». Живе право протиставлялося праву позитивному, але не заперечувало останнього. З одного боку, сприяє відходу в правозастосовній діяльності від схоластики та догматизму, з іншого - може спричиняти ігнорування принципів і норм чинного законодавства. Ідеї Ерліха конкретизувалися в концепції «вільного права», що в судовій практиці полягала у «вільному правознаходженні» (FreieRechtsfindung) на основі власного розсуду судді. Розвинена та обґрунтована у книзі «Основи соціології права» (1913), окремих працях, знайшла підтримку та розвиток у працях американських правознавців - прихильників соціологічної юриспруденції - особливо працях Р. Паунда, який наполягав на вивченні «права в дії», а не так, як «це виглядає в книгах і кодексах». Український правознавець Є. І. Кельман (1890-1945) був послідовним прихильником теорії «живого права» Є. Ерліха, вивчав практику народних судів як вид «живого права».

■ Загальне право (англ. common law) — 1) у вузькому розумінні, право, викладене в судових рішеннях (прецедентах) на відміну від законодавчо прийнятих правових норм; 2) правові норми та законодавчі акти в їх відмінності від так званого «права справедливості» (law of equity); 3) термін для позначення англійської (англосаксонської) правової системи (в США, Ірландії, Австралії, Канаді та інших країнах) в її відмінності від правових систем, право яких кодифіковано. В основі - судовий прецедент як судове рішення, ухвалене в конкретних справах, ключова (ключові) частини якого є обов’язковими для правозастосування в аналогічних справах. Вважається, що норма загального права менш абстрактна, ніж норма континентального права, оскільки остання стосується зазвичай невизначеного кола осіб (має універсальний характер), тоді як перша покликана вирішити конкретне правове питання, хоч і є обов’язковою, але не так для осіб, як для судів. Відтак загальне право відрізняється від закону як джерела права суб’єктом правотворення, яким є суд. Хоча загальне право твориться судами як органами держави, його походження виявляє підставу для розмежування права і закону, що є істотним у класичній філософії права.

■ Закон - фундаментальна категорія, що в філософії права ототожнюється з правом або відмежовується від нього, а це породжує питання про пріоритетність одного з них. Закон також розуміється як нормативний акт вищої юридичної сили, що регламентує найважливіші суспільні відносини. Розмежовуються поняття «закон» і «законодавство». Поняття «законодавство» ширше, інколи воно охоплює і підзаконні нормативно-правові акти. Відповідність вимогам закону позначається як законність. Рішення суду як акт правосуддя повинно бути законним та обґрунтованим. Суди (судді) зобов’язані неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у справі.

■ Законність - фундаментальна правова категорія, принцип, що позначає правовий режим, за якого діяльність державних органів, юридичних і фізичних осіб здійснюється відповідно до вимог закону. Як «позитивний принцип» («принцип заради чогось»), законність покликана обмежити сваволю, визначаючи певні межі свободи діяння. Законність - основа держави (Legalitas regnorum fundamentum). Як «негативний принцип» («принцип від чогось») може обмежувати свободу як основу права («принцип революційної законності»). Визначається і як зміст принципу верховенства закону. Корелюється або перебуває у змістовому «напруженні» з принципом верховенства права як відповідності вимогам права (не закону, принцип верховенства якого становить зміст законності) за певних позицій, становлячи мінімальний його стандарт. Режим упорядкованості суспільних відносин за умов законності становить правопорядок. Елемент принципу «доцільність і законність» як одного із фундаментальних принципів дії права у демократичному суспільстві. Доцільність як відповідність поставленій меті повинна узгоджуватися із законністю, хоча може протиставлятися їй. Викликане «напруження» знімається шляхом врахування (доцільності в законності), збалансування чи надання переваги одному з них, залежно від домінуючих цінностей, які виявляють сутність процесу прийняття відповідного рішення. Домінування доцільності може призвести до беззаконності. В теорії правової процедури одна з ознак відповідної процедури. Розмежовують проблеми законності нормативної моделі процедури та фактичної процедури, якими ця модель реалізується: законність останніх визначається ступенем їх відповідності нормативній моделі, передбаченій нормативно-правовими актами, тоді як законність нормативної моделі залежить від низки чинників, як-от від її відповідності змісту вищих у законодавчій ієрархії нормативно- правових актів. Можливе оціночне визнання антиправового характеру законності (наприклад, «явно злочинний наказ»). Законність корелюється з поняттями легальність, легітимація та легітимність (від лат. legitimus - законний, правомірний). Легальність, синонім законності, означає відповідність законам. Легітимація - процедура громадського визнання, виправдання чи пояснення певного суб’єкта чи факту, дії; може полягати в обґрунтуванні певного рішення відповідно до традицій, звичаїв, у посиланні на законність, розумність, авторитет тощо. Легітимація зовнішньо формальна категорія, тоді як законність - внутрішньо змістовна, оскільки апелює до певних меж, визначених «логікою законів», а не інших чинників. Легітимність визначається як обов’язкова ознака певної (передовсім, законодавчої) влади держави, що означає визнання її як всередині країни, так і на міжнародній арені (за М. Вебером вирізняють три «ідеальні типи» легітимності: традиційну, харизматичну й раціональну). Судова влада може бути легальною (діяти відповідно до закону), але не мати легітимності. У судовій діяльності законність - принцип, що означає вимогу дотримання закону як писаного права - передусім. Законність перевіряється у судовому чи іншому порядку. Це також один із принципів прийняття судового рішення поряд із принципом обґрунтованості.

■ Законодавство - зовнішня форма права; фундаментальна правова категорія, яка окреслює поняття, позначувані відповідним терміном: (1) у вузькому значенні — система (лише) законів України (які приймаються, як правило, органами законодавчої влади); (2) у широкому значенні - система законів та інших нормативних актів, що приймаються ВР України та вищими органами виконавчої влади, інколи й міжнародних договорів, ратифікованих законом чи постановою ВР України (тлумачення КСУ терміна «законодавство», вжитого у ч. 3 ст. 21 КЗпП, Конституційний Суд України в рішенні від 9.07.1998). У межах теорії права законодавство розглядається у взаємодії з правом за принципом єдності форми і змісту. Вважається, що саме філософія права трансформує вивчення законодавства у вивчення правознавства, законознавця - в правознавця.

■ Ідея права - систематизоване уявлення про те явище, яке позначається як «право», конкретизоване за допомогою певного праворозуміння, відповідної концепції. Ідея права розглядається як змістова категорія правосуддя - судового здійснення ідеї права.

■ Ідея правосуддя - те, що в даному дослідженні розуміється як судове здійснення ідеї права. Ідея правосуддя конкретизується в смислах правосуддя.

■ Інтерпретивізм (interpretivism) - напрям сучасної юриспруденції та філософії права, розвинутий, зокрема, в працях Р. Дворкіна. Уявляється як «третій шлях» між теорією природного права і юридичним позитивізмом. Вважають «європейською юридичною герменевтикою». Головні положення інтерпретивізму: право - не сукупність даних (даності), правил чи фактів, а те, що юристи мають на меті витлумачити чи отримати в своїй юридичній діяльності; не проводиться розмежування між правом і моральністю; право не є іманентним природі, а правові цінності та принципи існують не незалежно. Перше уявлення протиставляє інтерпретивізм юридичному позитивізму, друге - теорії природного права. В судовій діяльності з позицій інтерпретивізму наче «змиваються» кордони праворозумінь, проте відбуваються й колізії між ними. Все це відбувається як у світлі пошуку оптимального рішення для сторін, законного чи правомірного рішення - згідно з діючим правом, так і справедливого рішення - згідно з уявленнями про справедливість як ідею права та ідею правосуддя. По суті, не лише юридична герменевтика стає методологією здійснення правосуддя, але й здійснення правосуддя стає методологією пошуку та здійснення права.

■ Істина - філософська категорія та логічне поняття, що виражає сутнісний зміст і безпосередню мету пізнавального процесу і характеризує його мету - знання, як адекватне відображення суб’єктивної та об’єктивної реальності в свідомості людини. Гносеологічно правосуддя - це процес судового пізнання права, смислів, закладених у ньому (наприклад, справедливість). Як логічне поняття істина відображає таку властивість висловлювання, як істинність судження. Якщо гносеологічне поняття істини фіксує відповідність між змістом суджень і реальністю, то істина в формалізованих мовах, до яких може бути віднесена й мова юридична, пов’язана з моделюванням цієї відповідності засобами формалізованої мови. Правосуддя як судове здійснення ідеї права в формі судочинства передбачає встановлення істини в розумінні адекватного відображення того, що мало місце (фактів, обставин) і належного застосування до нього джерел права, що в сукупності не повинно суперечити ідеї права.