Розділ «2. ІДЕЯ ПРАВОСУДДЯ ТА ЇЇ ЗДІЙСНЕННЯ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА ДУМКА»

Правосуддя — предмет теоретичного осмислення та практичної діяльності. Філософсько- правове осмислення правосуддя, з-поміж іншого, виявляє смисли, закладені в ідеї правосуддя. Практична діяльність випробовує результати теоретичного осмислення. Результатом синтезу думки та дії, осмислення та діяльності потенційно може стати поступ. У цьому розділі ми спробуємо розкрити окремі погляди мислителів, пов’язані з обґрунтуванням ідеї правосуддя та її здійснення.

2.1. Діалектика здійснення правосуддя (філософія права Г.-В.-Ф. Гегеля)

Вступні зауваги. Філософія права Г.-В- Ф. Гегеля містить концептуальний та методологічний матеріал для переосмислення, подальшого дослідження правосуддя як ідеї.

Подібно до того, як предметом філософського правознавства Г.-В.-Ф. Гегель вважав ідею права, поняття права і його здійснення, пропонується в цьому фрагменті дослідження розглядати й ідею правосуддя як поняття правосуддя і його здійснення[214].

Філософія права Гегеля — предмет численних досліджень, зокрема і правознавчих. З-поміж найбільш відомих — наприклад, дослідження К. Маркса «До критики гегелівської філософії права» (1843-1844), В. С. Нерсесянца «Філософія права Гегеля» (1998). Та й сьогодні філософські погляди Гегеля на державу і право стають предметом статей, дисертаційних досліджень, монографій[215].

Вважається, що з іменем Гегеля та Канта «пов'язана глибока філософська розробка проблем права і держави. Не випадково, що їх концепції визнаються класикою філософії права і розглядаються багатьма дослідниками як загальнотеоретична основа філософії права як наукової дисципліни»[216]. Слушно відзначається, що «на відміну від І. Канта, який розглядав «ідею» у стані спокою, Г. Гегель предметом свого аналізу зробив ідею у розвитку»[217]. Водночас, нам не вдалося віднайти системного огляду поглядів Гегеля на правосуддя. Сподіваємося, що й пропонований фрагмент дослідження, принаймні частково, заповнить цю дослідницьку прогалину. Його завданням є стислий (без претензій на вичерпність) огляд поглядів Гегеля на правосуддя та судочинство в контексті того, що ми називаємо філософією правосуддя. Це робиться як із змістовою ціллю — представити погляди філософа[218] на обраний предмет, так і з методологічною — осмислити інструментальні засади подальшого вивчення правосуддя, зокрема виокремлення правосуддя як проблеми наукового дослідження.

Виклад поглядів філософа права зумовлений специфікою його філософської системи та методології. «Гегель створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права в єдності з його інституціонально- предметними та духовними проявами»[219]. Також істотним є діалектичний підхід та розуміння ним діалектики. Філософ уважав, що все дійсне містить у собі суперечливі визначення й відтак пізнання має відбуватися в «конкретній єдності суперечливих визначень». Важливим є й такий принцип філософа: «Суперечливість є критерієм істини, відсутність суперечності є критерієм помилковості». Серед ознак «парадоксальності гегелівської філософсько-правової доктрини» є «особливого роду діалектика етатистського і правового, ліберального і тоталітарно-реакційного, консервативного й соціалістичного з їхнім взаємним урівноваженням і неможливістю «остаточно» розставити всі крапки над «і»[220]. Такий підхід налаштовує нас на дослідження поняття правосуддя як єдності суперечностей, у яких ми, водночас, намагаємося віднайти певну послідовність.

Спочатку розглянемо погляди філософа на судочинство та правосуддя в його ранніх працях. Наступним подамо те саме в більш пізніх працях, зокрема в «Філософії права». Зрештою, зробимо узагальнюючі висновки.

Погляди на судочинство: перші друковані праці. Перша публікація Гегеля, яка побачила світ у 1798 році, містила погляди філософа на судочинство в зв’язку з критикою форм правління[221]. Ця робота — коментар до перекладу (з французької на німецьку мову) праці швейцарського адвоката Карта, яка містила критику олігархії швейцарського Берна. Висвітлюючи деспотичне свавілля і беззаконня в діяльності властей Берна, особливо у сфері судочинства, філософ гостро критикував форму правління, що не спирається на конституцію і громадянські закони. За такого правління, писав Гегель, кримінальне судочинство опиняється в руках урядових чиновників, обвинувачений позбавляється права на захисника, відсутні об'єктивне слідство і суд. У зв'язку з цим Гегель посилається на судову справу однієї дівчини, засудженої до страти за витравлення плоду. Безглуздість вироку, пише Гегель, розкрилася лише незадовго до страти, коли священик виявив вагітність дівчини. У Берні, зазначав Гегель, відсутній кримінальний кодекс, а сам уряд Берну уособлює законодавчу і судову влади.

Наприкінці ХУІІІ століття Гегель досліджував проблеми кримінального права і процесу, злочину і покарання з антифеодальних, буржуазно-гуманістичних позицій. Він відстоював людську гідність злочинця. В «Історичних етюдах» (фрагменти написані в 1797-1800 рр.) Гегель відзначав значення публічності суду: деспотизмові зручніше вбивати в темряві, ніж публічно. Зокрема, він писав: «Загалом у кожній державі, де життя громадянина вирішує за зачиненими дверима суд, не вибраний народом зі свого середовища, підданим украй бажано, щоб у голосу суспільства залишилася ця тінь значення, бо перед публічною стратою зачитується обґрунтований вирок, що необхідно для суду, який наче відчуває потребу виправдатися в очах народу. Але це міркування відпадає у тих державах, де у громадянина є право вимагати, щоб його судили ті, хто йому рівні»[222].

Гегель при цьому має на увазі суд присяжних[223]. Цій темі він приділить більше уваги згодом — у праці «Філософія права». Публічність суду та роль суду присяжних мислитель також пов’язував із так званим «правом самосвідомості, моментом суб’єктивної свободи». Суд вчиняється над людиною відповідно до права, але право — це те, що по суті є свободою та визначенням її міри й усвідомлюється (та живе) в суб’єктивній свідомості людини. Отже людина, громадяни в громадянському суспільстві повинні бути невід’ємною частиною процесу правосуддя через суд присяжних. Інакше, зазначає Гегель, правосуддя залишається для них «зовнішньою долею»[224]. Те, що правосуддя в собі могло б добре здійснюватись чисто юридичними судами, можливо, краще, ніж іншими інституціями, про цю можливість не йдеться...»[225], — підкреслював філософ.

У цьому ж зв’язку Гегель вважав, що право, закони і знання про них не повинні стати монополією юристів, оскільки «право стосується свободи, це найповажніше і найсвятіше в людині, що вона сама, оскільки це має бути зобов’язуючим для неї, мусить знати»[226]. Таким чином Гегель підкреслював значення суду присяжних у контексті того, що можна назвати правовою інформованістю (знанням про права).

Ще один аспект значення суду присяжних — визначення вини обвинуваченого. Для того, щоби визначити підстави, чи «висловлення вини чи невинуватості йшло з душі злочинця, діє суд присяжних»[227], — зазначав Гегель.

Суд і судовий персонал та адміністрація. У гейдельберзький період Гегеля виходить праця «Звіти станового зібрання королівства Вюртемберг» (1817). Висвітлюючи перипетії дворічної (зрештою, безрезультатної) кампанії з прийняття нової конституції князівства[228], запропонованої 1815 року становому зібранню вюртемберзьким королем Фрідріхом, Гегель, з- поміж іншого, ставить питання діяльності судів і судових писарів. Висвітлюючи проблему, філософ цитує одного з депутатів, сподвижників реформи: «Інститут писарів і його вплив на державне управління є справжнім народним лихом. Він прямо вказав на те, що коріння цього зла слід шукати в колишній становій конституції Вюртемберга; саме вона надавала писарям повну можливість чинити свавілля, гнобити і грабувати населення»[229].

Відображаючи діяльність спеціально створеного комітету із вивчення питання писарів, Гегель наводить думки кількох спеціалістів, що свідчать не на користь писарів і довіри до них. Зокрема, вказується, що «на ландтазі 1515 року і на багатьох подальших ландтагах висловлювалися суворі скарги на учених- юристів, які проникають у всі судові інстанції країни»; «тепер уже людина, яка вимушена шукати правосуддя, навряд чи обійдеться десятьма гульденами там, де дванадцять років тому було б потрібно не більше десяти шилінгів. Якщо це становище не зміниться, то з часом доведеться в кожне вюртемберзьке село направити двох учених-юристів, які там творитимуть суд»[230]. Але скарги марні, зазначає Гегель, «древнім німецьким звичаям ухвалено смертний вирок»[231]. «Юристи, щоправда, не засідають у всіх селах Вюртемберга, але їх замінили писарі; навряд чи варто зупинятися на тому, чи виграло населення від введення цього також зовсім не давнього німецького звичаю», — підсумовує філософ[232].

Сенс наведеного пасажу пояснює наступна обставина. Діяльність зазначених писарів істотним чином впливала на життя Вюртембергу (ситуація подібна до ситуації в Закарпатті, де народ яких жив тяжко, і в пошуках роботи мігрував). За таких складних обставин діяльність судових писарів, із якими конфліктували місцеві жителі, називалася ними «злом» й звідси й уявлення про те, що вони «не відчують полегшення, поки не буде усунено це зло, що створює нестерпні умови, які цілком можуть довести людину до відчаю»[233]. «Неспростовними» називає Гегель «докази на користь того, що це зло завжди було основною причиною такої частої еміграції вюртемберців, еміграції — звичного явища і в період найбільшого розквіту колишньої станової конституції за чарів правління різних суверенів Вюртемберга»[234].

Причиною свавілля писарів, їхніх утисків є конституція, — вважає Гегель. Він також цитує витяг із висновку колишнього президента одного з округів князівства (фон Геммпнгепа): «Сумнівна перевага Вюртемберга перед іншими землями полягає в тому, що тут процвітає своєрідна діяльність людей, які в решті Німеччини зникли у часи доктора Фауста, — діяльність писарів. Ця порода людей, — мовиться далі, — особливо обтяжує трудове населення країни тим, що її представники за сприятливих обставин підло і безсоромно претендують на кращі державні посади, за несприятливих же — з такою самою підлістю і безсоромністю намагаються вирвати у нижчого класу суспільства останні крихти, тобто завжди живуть за рахунок іншого»[235].

Зазначене демонструє джерела розуміння Гегелем інтересів і потреб людей в зв'язку з діяльністю судів, юристів. Гегель теж уміло розкриває потреби та інтереси «бюргерської аристократії в особі писарів», які, на його думку, дбають не про реформу та загальне благо. Він робить висновок, який зберігає свою актуальність і досі: «Майже завжди, коли в країні відбуваються серйозні політичні зрушення, виявляється, що володар і народ єдині в своїх цілях і прагненнях; середні ж стани — у Франції це було дворянство і духівництво, у Вюртемберзі дворянство і бюргерська аристократія в особі писарів — спрямовують усі свої зусилля на збереження своїх привілеїв і монополій і не тільки не служать ланкою між монархом і народом, що, власне, є їхнім безпосереднім призначенням, а перешкоджають реалізації принципів розумного права, які сприяють встановленню загального благополуччя, і зрештою зводять їх нанівець. Користуючись своїм становищем, завдяки якому вони наче покликані утілювати розум народу і регулювати його права і обов'язки, середні стани легко можуть, захищаючи свої привілеї, ввести народ в оману, внаслідок чого він перейде на бік цього свого ворога. Тоді ми стаємо свідками настільки ж огидного, наскільки сумного видовища: безправ'я, яке впродовж століття називалося правом і вважалося таким і яке довело народ до відчаю, тепер отримує підтримку самого цього народу, обдуреного цим помилковим нагадуванням»[236].

Ця та інші цитати засвідчують розуміння Гегелем зв'язку між здійсненням права (або, як він вважав у випадку Вюртемберга — існуванням «безправ'я, яке впродовж століття називалося правом») і здійсненням правосуддя. Судове свавілля, чиновницьке чи суддівське, приводить народ до зневіри, розчарування в державі, відповідальної за здійснення правосуддя.