Розділ «4. ФІЛОСОФІЯ ПРАВОСУДДЯ ЯК ЄДНІСТЬ МНОЖИННОСТІ СМИСЛІВ»

■ зрівняльну, що передбачає досягнення максимальної рівності прав і можливостей;

■ розподільчу, яка спрямована на подолання диспропорцій у розподілі матеріальних і духовних благ, виходячи з природно-правової рівності людей, але з урахуванням заслуг конкретної людини перед суспільство;

■ відплатну, що поширюється на сферу покарань за правопорушення і злочини.

Справедливість - один з найважливіших принципів у правозастосувальній, зокрема судовій, діяльності. Невипадково латинською мовою поняття справедливість позначається терміном justitia (юстиція).

В літературі інколи вирізняють й поняття «правова справедливість». Вона розглядається як «реальна і належна міра суспільних відносин, яка реалізовується в юридичній процесуальній формі. Справедливість є проявом розумності суспільного життя, наскрізною соціальною чеснотою, важливим критерієм оцінки суспільства, держави та її інституцій»[467].

У правосудді справедливість постає як смисл, мета (добитися справедливості - значить здійснити правосуддя) і критерій змісту судочинства як форми здійснення правосуддя (звідси справедливий судовий розгляд (процес)).

У кримінальному процесі справедливість також означає обов’язок відповідних органів встановити об’єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників кримінального процесу.

Правосуддя як справедливе судочинство. У контексті «правосуддя - справедливість» правосуддя постає як справедливе судочинство. Правосуддя як справедливе судочинство відображає зміст процесуального здійснення правосуддя - судочинства, яке відповідає (повинно відповідати) вимогам справедливості. В цьому смислі правосуддя і справедливість, як поняття, змістовно співвідносяться: правосуддя не здійсненне без справедливості.

Ідея справедливості в судочинстві може тлумачитися по-різному та мати наслідком різні вимоги. Наприклад, у контекстах так званого матеріального чи процесуального права. Справедливість у розумінні вимоги рівності зобов’язує до рівноправності в судовому процесі (наприклад, кожен, а не вибрані, вправі користуватися певними можливостями, гарантованими законом). Справедливість у розумінні вимоги пропорційності означає, що збиток повинен бути рівноцінно відшкодований, а правопорушник - понести адекватне покарання, визначене судом.

Проблема здійснення правосуддя як справедливості полягає в неоднозначному розумінні ідеї справедливості. Йдеться не лише про зміст віковічної дискусії про різновиди справедливості (зрівняльну, розподільчу та відплатну, яку інколи виділяють). Чи не складнішою практично є проблема суб’єктивного розуміння справедливості та її здійснення через суд: добиваючись того, що мається на увазі під правосуддям, насправді, може йтися про втілення власного уявлення про те, що є справедливим. Тому не випадково, що ідея справедливості розуміється по- різному, наприклад, позивачем і відповідачем, і, навіть, суддею. Суддя ж, представляючи суд, і постає втіленням цієї судової справедливості. Як зазначав Аристотель, «йти до суду - значить звертатися до справедливості, оскільки суддя прагне бути ніби уособленою справедливістю...»[468].

Неминуче суб’єктивне сприйняття справедливості та обмежені можливості його повноцінного здійснення в судочинстві робить правосуддя відносним. Невипадково нерідко й звужується предмет практичної судової діяльності - від пошуку справедливого судового рішення до гарантування вимог справедливості в судочинстві. В останньому випадку йдеться про об’єктивацію справедливості у певних принципах судочинства. Складність, нездатність чи обмеженість можливостей пошуку судової істини - як у відтворенні фактів, так і належному правозастосуванні - змушує суд зняти з себе обов’язок творити справедливість, наприклад, в розумінні «справедливого судового рішення». Водночас, суди готові взяти на себе обов’язок забезпечення вимог справедливості, конкретизовані в принципах, наприклад, справедливого судового розгляду. Відтак, нині чи не домінуючим, реально можливим смислом правосуддя як справедливості є уявлення про правосуддя як справедливе судочинство[469].

В літературі вважається, що поняття «справедливе судочинство» в сучасному розумінні має два аспекти: матеріальна справедливість, яка полягає в тому, що кожне судове рішення має бути справедливим по суті (тобто при вирішенні спірного питання повинні бути справедливо визначені права і обов’язки тих, хто звернувся до суду, або завдяки судовому рішенню має бути відновлена порушена справедливість); процедурна справедливість, яка передбачає розгляд справи відповідно до певних судових процедур»[470].

При цьому, коли йдеться про справедливе судочинства може йтися не лише про «суд права», але й про «елементарну адекватність» в встановлені обставин справи (суду фактів) судами обставин. Невипадково, стверджується, зокрема й в історичній перспективі, що повага та довіра громадян до судів здебільшого залежить від ефективності роботи нижчих судів як основної ланки в системі судоустрою. Адже від чіткості їх роботи, об’єктивності та справедливості рішень і вироків залежить стан правосуддя загалом[471]. Обґрунтовано стверджується й про істини та справедливості: знання істини - передумова справедливого судового рішення (А. А. Козловський).

Справедливість повинна бути віднайденою в кожній конкретній правовій ситуації, зокрема й судовій. Як відзначає О. В. Стовба, «справедливість аж ніяк не випадково називають сутністю правосуддя», зазначає автор, знаходячи підтвердження цьому в відомих посиланнях на судові рішення та погляди. «Однак, що означає «справедливе рішення», яке не можна знайти за допомогою закону і яке можливо відшукати на підставі права?». - ставить він запитання. І продовжує, наводячи «зауваження А. Кауфмана, згідно з яким закон є загальна норма для багатьох випадків, а право дозволяє конкретну ситуацію тут і зараз. Дійсно, закон абстрактний і «не бачить» унікальних особливостей кожної окремої ситуації. Пов'язуючи конкретне діяння з абстрактною нормою, досягти справедливого рішення неможливо. Справедливість правосуддя полягає в знаходженні особливої, конкретної міри для правомірного рішення кожної окремої ситуації»[472].

Протиставлення справедливості - «несправедливість». Якщо виходити з того, що справедливість є метою правосуддя, то судове рішення стає певним символом здійснення чи не здійснення правосуддя в розумінні справедливості. Істотним є значення інтерпретації справедливості як символу, метафори. Так, визнання особи винуватим (злочинцем) може інтерпретуватися стороною обвинувачення і потерпілим, й зрештою, державою, як торжество справедливості. Водночас, визнання винуватим особи невинуватої - розуміється не просто як помилка (що трапляється), але і як несправедливість. Відповідно, рішення стає певним символом права й виробляється відношення до нього як до права, а також відповідне розуміння права. По суті, певне праворозуміння витлумачується в процесі здійснення судочинства, правосуддя.

Правосуддя як ідея здійснення права, втілена в судовому рішенні, не повинна викликати спротив. Але, як відзначав П. Юркевич, «якщо нема вільної рішучості підкоритися присуду судді, тоді суддя не може реалізувати ідею права. Недолік вільної рішучості поважати право після присуду судді веде до примушення, джерелом якого служить влада. Отже, [три моменти]: право, суд і влада випливають одне з другого за принципом справедливості»[473].

Також в юридичні науці обґрунтовуються різні, так звані, «моделі справедливого судочинства». Наприклад, як форми здійснення доступного правосуддя, для якої притаманні такі ознаки чи вимоги, як «доступ до тієї чи іншої судової інстанції повинен бути не лише формально проголошеним, а й реально існуючим; правосуддя за своєю сутністю повинно відповідати вимогам справедливості та забезпечувати ефективне поновлення в правах; судочинство має бути побудованим на засадах «послабленої» змагальності; у судочинстві як формі реалізації судової влади і правосуддя повинні гармонійно поєднуватися публічні та приватноправові засади»[474].

Яскравим прикладом здійснення смислу «справедливого правосуддя» є «право на справедливий суд» у тлумаченні ЄСПЛ Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950), а також його вплив на національне законодавство та судову практику. Так, «право на справедливий суд» охоплює такі поняття, як право на судовий захист (що в свою чергу стосуються: доступності суду, належного та неупередженого суду, судового розгляду впродовж «розумного строку», справедливості та публічності слухання) і принципи судочинства (верховенство права; законність; рівність усіх учасників процесу перед законом і судом; змагальність та диспозитивність; гласність та відкритість судового розгляду; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень; обов'язковість судових рішень)[475]. Подібні за змістом стандарти виділяються та впроваджуються в національному судочинстві (наприклад, в адміністративному процесі виокремлюється такий стандарт, як «розгляд справи у розумні строки та у відповідності з вимогами справедливості»[476]).

Подібно до того, як дотримання «чесних правил» в грі наближає до його справедливого результату, так і смисл правосуддя як справедливого судочинства (принаймні, доктринально) спрямовує до смислу справедливого судового рішення як результату здійснення правосуддя. При чому інструментальною в цьому зв’язку є роль так званого «правосудного судового рішення», антонімічний термін якого означає «судовий акт, винесений всупереч встановленим фактичним обставинам справи або з істотним порушенням норм матеріального чи процесуального закону»[477].

Відзначаючи значення справедливості як змістовної категорії правосуддя, слід відзначити й значення форми правосуддя. Адже, як обґрунтовано вказується, «процесуальна форма правосуддя — це суттєвий засіб унеможливлення чи мінімізації судових помилок, засіб обмеження свавілля чиновників, протидії фальсифікаціям, важлива гарантія істини і справедливості правосуддя»[478].