Розділ «4. ФІЛОСОФІЯ ПРАВОСУДДЯ ЯК ЄДНІСТЬ МНОЖИННОСТІ СМИСЛІВ»

Відзначимо, що безпосередня демократія - форма прямого народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо, без створення постійних або інших інститутів, у формах, передбачених конституцією, іншими законами. Така демократія ґрунтується на загальному принципі про те, що в демократичній державі воля народу й державна влада мають бути тотожними, що сам народ повинен брати безпосередню участь у прийнятті важливих політичних рішень, у здійсненні влади. Що ж до представницьких органів, то їх необхідно звести до мінімуму й зробити повністю підконтрольними громадянам[439].

Здійснення ідеї «судової демократії» (зокрема, і безпосередньої) зафіксовано в історії та сучасній теорії та практиці. Так, Аристотель уважав, що Солон установив демократію тим, що «увів народний суд, де суддями можуть бути всі». Щобільше: громадянами слід вважати тих, «хто бере участь у суді та народних зборах»[440].

Сучасній українській практиці відоме своєрідне втілення ідеї «народного суду», як основної ланки судової системи України в 1919-1994 роках[441].

У сучасному Китаї, де продовжується утілюватися подібна ідея «народного суду» (найвища ланка судової системи теж носить назву «народного суду»), опубліковано так звану «білу книгу» під назвою «Розбудова політичної демократії в Китаї» (2005), схвалену Державною радою Китаю. Розділ 10 книги названий «судова демократія» й у ньому йдеться про те, що «політична демократія країни» здійснюється через «народний нагляд», впроваджений реформою 2003 року. Остання передбачає систему «спостерігачів - представників народу, що ставить систему прокурорської роботи під ефективний нагляд народу, що відповідає вимогам судової демократії». Як відзначають у книзі, «судова система розкриває природу соціалістичної системи, в якій народ є повелителем країни...»[442]. Зазначені теоретичні положення можуть розглядатися у певному контрасті з наведеними практичними епізодами з політико-правового життя в США.

На нашу думку, реальними формами та методами народовладдя в здійсненні судової влади можна вважати, з-поміж іншого, такі інститути та механізми, як суд присяжних (зокрема, в частині присяжних - журі), народні засідателі чи їхні різновиди; мирові судді; народний суд (за умови виборності суддів); механізм виборності і відкликання суддів народом; доступність суду; медіація як спосіб санкціонованого вирішення спору; участь громадськості у судових процесах (за певних умов); оцінка громадськості якості судочинства як послуги, наприклад, шляхом опитування (акцент не на оцінці, правовій чи іншій, судового рішення, а на якості процесу здійснення правосуддя). Відтак, у певному розумінні здійснення судової влади через суди як органи державної влади може розглядатися як опосередковане представництво народу в процесі здійснення правосуддя.

Отже, поняття «судова демократія» може розглядатися як таке здійснення судової влади, за якого народ бере участь у його здійсненні безпосередньо або опосередковано, при цьому йдеться не лише про участь у здійсненні правосуддя, але й участь у таких процесах, як наприклад, вибори суддів, «народний контроль» над судами, анулювання присяжними закону[443].

Висновки. За доктриною і принципом поділу влад судова влада - окрема влада, що уможливлює її аналіз як частини державної влади з методологічних позицій способу організацій та здійснення влади певними методами (режим). Це, за аналогією, дозволяє виокремити такі поняття, як судова демократія, судова аристократія, судова олігархія. Перспективи подальших досліджень можуть охоплюють аналіз й інших режимів здійснення судової влади, особливостей їх представлення в Україні. Потребує окремого дослідження такий режим здійснення судової влади, як судова демократія, та особливості здійснення правосуддя за такого режиму.

4.2. Правозахисний смисл (правосуддя як судовий захист)

Вступні зауваги. Наступним розкриймо зміст правосуддя як судового захисту права, яким ми називатимемо «правозахисний смисл правосуддя».

Судовий захист - один із різновидів правового захисту, який полягає у захисті за допомогою суду. Його характеристики нині[444] чітко відображають положення писаного права. Так, Конституція України, з-поміж іншого, декларує та встановлює, що «звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод ... гарантується» (ч. 3 ст. 8); «кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе.» (ч. 4 ст. 32); «права і свободи людини і громадянина захищаються судом» (ч. 1 ст. 55); «кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ ...» (ч. 4 ст. 55) (виділення курсивом тут і надалі - авторські). Зазначені положення конституюють конституційне право особи на судовий захист.

Право на судовий захист визначається як «спосіб захисту прав, свобод і законних інтересів учасників суспільних правовідносин - фізичних та юридичних осіб»[445]. Проблеми співвідношення таких понять, як «право на судовий захист», «право на звернення до суду», «право на позов (у матеріальному та процесуальному розуміннях)», «право на пред’явлення позову», «право на задоволення позову» досі залишаються предметом наукових дискусій[446].

Дослідники, зокрема, уточнюють: «право на судовий захист - це передбачена законодавством можливість фізичних та юридичних осіб захищати свої права в судах загальної і конституційної юрисдикції. Це право слід розглядати двояко: з одного боку, як одне з конституційних прав людини в державі нарівні з іншими політичними, економічними, соціальними й культурними правами, а з другого - як право, що закріплює спеціальний механізм захисту всіх без винятку вищезазначених прав»[447]. «Право на судовий захист - гарантований Конституцією правовий інструмент, за допомогою якого суб'єкти права можуть добитися відновлення порушеного права»[448].

При цьому, захист прав і свобод людини провадиться шляхом здійснення правосуддя, а останнє визначається в одному з досліджень, як «діяльність суду за встановленою законом процедурою по захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб і юридичних осіб при дійсному або передбачуваному порушенні норм конституційного, цивільного, трудового, кримінального, адміністративного чи інших галузей права»[449].

Зазначене визначення розкриває внутрішню суперечність формального визначення правосуддя й порушує питання про те, що таке правосуддя: це судова діяльність із захисту прав, свобод та інтересів осіб чи це діяльність суду із захисту норм права (тобто, коли порушені норми певного права)?

Так, зазначені аспекти правосуддя перебувають у діалектичному зв’язку: йдеться про судовий захист прав, свобод та інтересів, які закріплені в нормах права. Водночас, обґрунтовано стверджувати, що не всі, наприклад, інтереси передбачаються нормами права. Зазначимо й різницю між «законними» та звичайними інтересами. Крім того, практичним стає питання праворозуміння, що лежить в основі того чи іншого аспекту правосуддя: за легізмом правами будуть вважатися лише права, внормовані законом, прийнятим державою, тоді як за юснатуралізмом - й інші права, які не встановлені державою, але повинні нею забезпечуватися (наприклад, права людини). Зрештою, поняття «судовий захист прав, свобод та інтересів» є ширшим, більш абстрактним поняттям, що в даному випадку наближає нас до правозахисного смислу правосуддя.

Відповідно до цього смислу формулюється та конкретизується й відповідне завдання суду. Так, Закон України «Про судоустрій України (нині нечинний) встановлював: «Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави» (ст. 2). Прикметно, що, наприклад, Кодекс адміністративного судочинства встановлює: «завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів».

При цьому правозахисний смисл правосуддя, як принципова риса, домінує в різних видах судочинства. Так, у конституційному судочинстві України, конституційний контроль — «діяльність компетентних органів щодо забезпечення верховенства Конституції, законів та інших нормативних актів»[450] - «виконує роль найбільш ефективного механізму захисту особи від влади, є засобом забезпечення основних (конституційних) прав і свобод людини і громадянина, фактором перетворення Конституції на чинне право»[451]. При цьому уявляється, що «діяльність Конституційного Суду України, який нині здебільшого розв'язує конституційні спори між органами законодавчої і виконавчої влади, що об'єктивно створює передумови для розв'язання політичних конфліктів, має змінитися і стати важливим механізмом захисту прав та свобод людини і громадянина»[452].

Відтак, як бачимо, специфічно для певного виду судочинства, конкретизуються й завдання певних його видів. Складнішим є функціонування цього смислу в тих видах судочинства, де йдеться про колізії інтересів. Для прикладу, поставимо питання про завдання кримінального судочинства. Про захист чиїх прав, свобод і обов’язків ідеться в контексті правозахисного смислу правосуддя?

У цьому зв’язку дослідники відзначають, що «при визначенні наукового поняття «кримінально-процесуальне право» слід обов’язково акцентувати увагу на такій його складовій, як захист прав і свобод людини і громадянина»[453]. Це зумовлено тим, що «у XX ст. світове співтовариство дійшло висновку, що головним напрямом розвитку суспільства є насамперед захист людини, її життя і здоров’я, майна, честі й гідності, її прав і свобод». При цьому «в сучасних правових демократичних державах головний внесок судової влади у функціонування політичної системи полягає у тому, що у політичному процесі вона повинна стати гарантом захисту прав і свобод людини»[454].

Захист прав та свобод людини і громадянина передбачається та забезпечується в міжнародно-правових документах. Так, стаття 8 Загальної декларації прав людини закріплює право «кожної людини на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом». А стаття 10 Декларації проголошує, що «кожна людина, для визначення її прав та обов’язків, має право на основі повної рівності на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом». Судовий захист прав людини відбувається, як на міжнародному (зокрема, європейському)[455], так і на національному рівнях.