Розділ «3. ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА ПРОБЛЕМАТИКА»

У розділі розглядається проблематика здійснення правосуддя. Зокрема, з позицій категорій форми та змісту аналізується проблема співвідношення понять «самосуд» і «правосуддя», та правосуддя та судочинства, розглядаються проблеми співвідношення понять «право» та «закон» у правосудді на прикладі присяжного анулювання закону, судової герменевтики як методології здійснення правосуддя.

3.1. Самосуд і правосуддя: антиномія форми та смислів у здійснення правосуддя

Вступні зауваги. Суд і самосуд[332]: однокореневі терміни і різні поняття. Правосуддя, як зазвичай законодавчо встановлюється, здійснюється винятково судами. Водночас, метою правосуддя, за одним із трактувань, є відповідність вимогам справедливості та ефективне поновлення в правах[333].

Виникає питання: чи можливе здійснення правосуддя поза судом?

У контексті цього питання проаналізуймо феномен самосуду.

За поширеним енциклопедичним визначенням самосуд - це «вчинення розправи над особою без належних на те правових підстав і в позасудовому порядку. Супроводжується, як правило, побиттям відповідної особи, заподіянням тілесних ушкоджень, знущанням над нею тощо»[334].

Запропоноване визначення відображає такі істотні ознаки самосуду, як «відсутність правових підстав», «позасудовий характер», а також оціночне поняття «розправа».

Водночас, це визначення не відображає таку ознаку, як суб’єкт - той структурний елемент, який визнає (оцінює) діяльність як самосуд. Також не вказується на мету, яка може полягати не лише (не так) у безпосередньому покаранні особи, як у захисті, поновленні права (наприклад, коли існує суб’єктивне переконання, що «справедливості в суді не досягнути», й особу, яка, за цим переконанням, є винуватою, буде звільнено від відповідальності).

Зазначені проблеми порушують питання про визначення саме сутнісних ознак явища, яке позначається як самосуд.

Останнім часом опубліковано результати низки тематичних досліджень, які актуалізують тему самосуду й з позицій філософії права. Наприклад, проведено дослідження селянської правосвідомості в контексті селянського самосуду як соціально-психологічного феномену[335].

Вказуючи на це дослідження як «спробу комплексного дослідження еволюції вітчизняної правової системи у різні періоди її історії», дослідники роблять висновок про підставність і необхідність оновлення методологічних підходів (парадигм) вивчення правової історії українського народу на основі врахування етнічної, цивілізаційної, соціально-економічної своєрідності його етноправового розвитку[336].

Завданням представленого далі фрагменту дослідження філософії правосуддя є виявлення істотних характеристик понять самосуд і суд (в контексті правосуддя) з філософсько-правових позицій. Припускається гіпотеза: праворозуміння (його різновиди) може бути визначальним, чи одним із визначальних, чинником визнання певного явища самосудом. В результаті й це явище може вважатися як правове чи неправове, поставати антитезою чи тезою правосуддя.

Вирішення поставленого завдання має як наукове, так і практичне значення в контексті здійснення правосуддя в Україні. Практиці відомі оцінки державної чи недержавної діяльності[337], приватних осіб чи груп осіб[338] як самосуду. Додамо, що в цьому дослідженні самосуд не розглядається як негативне, завідомо незаконне чи позаправове явище; натомість, йдеться, як відзначалося, про встановлення суттєвих ознак позначуваного явища та його розмежування від інших із філософсько-правових позицій.

Ідея самосуду та її історичний розвиток (контекст держави). Історія дозволяє виявити, які явища з плином часу і зміною цивілізацій, позначалися терміном самосуд. Так, у юридичній літературі зазначається, що «в середньовічній Європі самосуд існував у різних формах: легалізована самочинна дія, що дозволялась як реакція на відмову в судовому захисті претензії (кулачне право); суд фемів - засіб швидкої розправи феодалів з кріпаками і селянами. В Азії і деяких країнах Європи самосуд реалізовувався через кровну помсту. У США самосуд мав місце у формі лінчування (наприклад, Суд Лінча)»[339].

Зазначені явища, названі самосудом, свідчать про таку їх суттєву ознаку, як діяльність приватних осіб чи організацій, а не держави. Тобто, можна припустити, що саме з позицій держави як організації політичної влади певні дії могли визнаватися самосудом.

Історико-правові дослідження відображають ідею самосуду в контексті формування судової влади держави. Виявляється, що вона вступала в суперечність із ідеєю суду держави як форми здійснення централізованої політичної влади - того, що називається правосуддям. Відтак, така діяльність приватних осіб, як кровна помста, визнавалася самосудом і пережитком, тоді як смертна кара, здійснювана державою, - легітимним покарання. Хоча, зрештою, наслідки кровної помсти чи смертної кари є ідентичними.

Відзначимо, що «тепер самосуд заборонений міжнародним правом і національним законодавством»[340]. Це означає, що самосуд забороняється як такий, визнається неправовим явищем з позицій права, зокрема міжнародного.

Втім, якщо «історичний довід» розвитку самосуду в зв’язку зі встановленням гегемонії держави як організації політичної влади в частині судової влади є обґрунтованим, то виникає питання: чи існував самосуд у суспільствах, антропологічно-правовою мовою, без «судів і поліцейських», централізованої системи влади?

У цьому фрагменті дослідження детально не розкривається антропологічно-правовий дискурс (антропологія права розуміється нами як сукупність етноправознавства та філософсько-правової антропології). Водночас відзначимо, що такий дискурс, з позицій правового плюралізму, зміщує акценти в частині джерел права, актуалізуючи філософсько-правовий зріз проблеми самосуду.