Розділ «4. ФІЛОСОФІЯ ПРАВОСУДДЯ ЯК ЄДНІСТЬ МНОЖИННОСТІ СМИСЛІВ»

Наприклад, зустрічається думка про «конфліктогенну складову в протиріччях вітчизняного права, покликаного регулювати етнонаціональні відносини»[499]. У літературі згадується й про «правовий конфлікт між конституційним правом громадян обирати і бути обраними і можливість визнання виборчими комісіями виборів недійсними»; на цій основі автор доводить «неконституційність інституту «недійсних виборів»[500]. Водночас, такий теоретичний висновок трансформується у практику (в Україні) винятково через рішення Конституційного Суду України, коли виникає спір. Конституційний же спір у такому розумінні - необхідний елемент розгляду конституційної справи[501]. Водночас, у науковій літературі обстоюється й думка: Суд може розглядати спір (конфлікт) й у ситуаціях, коли буде встановлено, що певна інституція втручається в здійснення не належних їй повноважень[502].

Особливості, притаманні конфлікту з позицій права, вивчає юридична конфліктологія. Вона розглядає конфлікти не абстрактно, а в поєднанні з державними інститутами (право - один із них) і, відповідно, конфлікти розглядаються «в реальному зв’язку з діючими правовими інститутами та структурами. Звідси і практичний смисл такого підходу: встановити, чи можуть норми права впливати на зародження, розвиток і вирішення конфлікту, і якщо так, то як підвищити ефективність цього впливу»[503]. Відзначимо, що «практичною ціллю конфліктології є попередження чи мирне вирішення конфліктів». Зокрема, «профілактика правових конфліктів — сукупність попереджувальних заходів, спрямованих на збереження та укріплення нормального стану юридичних відносин»[504].

Юридичні конфлікти вирізняють з-поміж інших. Такими називають найбільш гострі соціальні конфлікти, які можуть бути розв’язані не інакше як із застосуванням положень законодавства та механізму судової системи[505]. Відтак, не кожен конфлікт є юридичним, але практично кожен може завершитися певною юридичною процедурою. Чимало конфліктів породжуються самим правом. Відтак, слід з'ясувати, який конфлікт слід вважати юридичним, і які з них стають судовими конфліктами чи спорами.

Юридичні конфлікти. За одним із розумінь «юридичний конфлікт можна представити як протиборство суб’єктів права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм»[506]. Розуміння розширюється, якщо критерієм юридичного конфлікту вважати «юридичний характер» певного його елементу, як-от суб’єкта, об’єкта чи мотивації. В цьому зв’язку можливі два підходи, умовно кажучи, вузький: конфлікт слід вважати юридичним, якщо всі характеристики є юридичними, та широкий: юридичним є конфлікт, у якому хоча б один елемент має юридичну характеристику.

Також «юридичним конфліктом слід визнати будь-який конфлікт, в якому спір так чи інакше пов'язаний з правовими відношеннями сторін (їх юридично значимими діями чи станами) і, відповідно, суб’єкти, чи мотивація їхньої поведінки, чи об’єкт конфлікту мають правові ознаки, а конфлікт має юридичні наслідки»[507].

Поняття «правовий» та «юридичний» конфлікт розмежовують[508], що істотно з огляду на актуальну дискусію про предмет філософії права. Зокрема «правовий конфлікт» визначається, як «протиборство суб’єктів права з протилежним й несумісним розумінням та діями стосовно принципів і норм права, які мають на меті зміну свого статусу та юридичного стану»[509]. Ще один варіант визначення - «інституційно норматизоване протиборство сторін, викликане протилежністю їх соціально-правових інтересів чи різним ставленням до норм права й цінностей суспільного життя»[510]. При цьому обстоюється думка, що поняття «правовий конфлікт» є ширшим за поняття «юридичний конфлікт», охоплюючи його[511].

Типи праворозуміння породжують розбіжності, що можуть призвести до певного, як визначалося, «інституційно нормативного протиборства» сторін. Приводом конфлікту може стати статус учасника конфлікту: наприклад, слідчий, як посадова особа, зобов’язаний діяти за спеціальнодозвільним (дозволено лише те, що передбачено законом), а інша, особа в процесі, наприклад, підозрюваний, - за загальнодозвільним принципом (дозволено все, що не заборонено законом). Як наслідок і виникають процесуальні конфлікти.

Юридичні конфлікти можна розрізняти за різними критеріями. Наприклад, за аналогією з етнічними[512], за інтересами[513] та потребами сторін конфлікти поділяють на ресурсні, статусні й ціннісні, виявляючи у кожному конфліктному випадку відповідну сутність суперечності.

Розрізняють юридичні конфлікти й за видами правових відносин та відповідним правом. Наприклад, виокремлюють «конституційний» та «державно-правовий конфлікт»[514] у конституційному праві; трудові конфлікти (спори) в трудовому праві; «кримінальний» (кримінально-процесуальний)[515] та «процесуальний» конфлікти, як такі, що стосується кримінального права, юридичного процесу; міжнародно-правові конфлікти в міжнародному праві (цей перелік не є всеохоплюючим і його можна продовжити). З-поміж юридичних вирізняють і так звані помилкові (рос. ложные) конфлікти[516].

Діалектика «конфлікту» та «спору»[517]. У дослідників немає єдиної думки щодо співвідношення понять «конфлікт» і «спір». Ці поняття як розрізняють[518], так і ототожнюють[519]. Більш ретельний розгляд цих понять дає підстави для розрізнення цих понять для цілей аналізу запропонованого смислу правосуддя.

Наприклад, у випадку розрізнення конституційний спір визначається як «найбільш формалізована форма конституційного конфлікту». Останні вирішуються в особливому порядку, передбаченому конституцією - за допомогою конституційних процедур. Тут їх «конституціоналізація досягає найбільш високого рівня», позаяк вони підпадають під «сферу дії правила, що має вищу юридичну силу - силу конституційної норми»[520].

Водночас, у трудовому праві часто обстоюється думка про розрізнення термінів. Наприклад, з огляду на те, що «в трудовому спорі вирішуються в основному проблеми, що випливають із трудового правовідношення»[521], а «правовими засобами вирішення трудового спору зазвичай є норми діючого законодавства»[522]. Також зазначається, що трудовий спір не переростає в конфлікт інтересів, що виходить за межі трудових», ширших інтересів[523]. Тобто, трудовий конфлікт - це і є конфлікт інтересів, засобами вирішення якого є не лише норми трудового законодавства, але й інші правові та неправі засоби. Між тим, трудовий конфлікт може виходити за межі трудового спору (наприклад, наслідком звільнення може стати вимога до колишнього працівника звільнити житло)[524]. Подібні думки нині обстоюються й в українській науці трудового права[525]. Крім того, трудовий спір визначається, як «розбіжності позовного і непозовного характеру між сторонами трудових і пов’язаних з ними відносин, які передані на розгляд компетентного органу з вирішення трудових спорів»[526]. Таким чином, не кожен спір переростає в судовий.

В адміністративному праві теоретично обґрунтовується, що адміністративні провадження можна об'єднати за наявністю або відсутністю у них спору про право за двома групами: конфліктною та неконфліктною. До першої «групи» відносять такі провадження, як нормотворче, дозвільне, реєстраційне, контрольне, атестаційне, а до групи «конфліктних проваджень» - справи про адміністративні делікти, дисциплінарного, з розгляду скарг, адміністративно-позовного[527].

У земельному праві сутність правового спору з’ясовується «у межах категорії соціального конфлікту через аналіз понять «спір» - «конфлікт», які співвідносяться як конкретне та загальне, де конфлікт є ширшим поняттям, а у певних випадках може виступати лише елементом останнього. Цей висновок повністю поширюється й на кореляційність таких понять, як «земельний конфлікт» - «земельний спір». Відтак, «земельний конфлікт визначається як форма максимального загострення соціальних протиріч, пов’язаних із земельними та іншими правами, які проявляються в зіткненні різних соціальних суб’єктів, що призводить до можливості виникнення земельних та інших спорів, урегулювання яких вимагає спеціальних правових механізмів». А «земельний спір розглядається як особливий вид правових відносин, в основі яких знаходяться розбіжності суб’єктів, що проявляються у процесі виникнення, реалізації, зміни чи припинення земельних прав, їх охорони (захисту) у зв’язку з порушенням прав та законних інтересів (чи їх визнанням) власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб’єктів земельних правовідносин»[528].

Окреме питання - розрізнення «конфлікту» та суміжних понять. Так, резоном розмежовування понять «колізія» та «конфлікт» в конституційному праві зазначається те, що конституційний конфлікт - це «не суперечність між нормами права, актами та інститутами, це відносини між людьми, що є суб’єктами права і носіями певних поглядів, позицій у конституційно-правовій сфері, які є діаметрально протилежними і вимагають конфліктної взаємодії для досягнення урівноваженості. Конституційно- правова колізія як суперечність, безумовно, може лежати в основі конфлікту, але не може підмінити всієї його сутності, структури та механізмів розвитку»[529]. Конституційно-правові колізії інколи називаються «текстуально- правовими конфліктами в конституції», маючи на увазі, що вони охоплюють своїм змістом некомпетентність правових актів, колізії норм, прогалини, суб’єктно-статусний дисбаланс, невизначеність змісту норм[530].

Розрізняють й поняття «конфлікт» і «протиріччя» («суперечність»). Так, на думку одного дослідника, якщо за «суперечністю» «допустимо беззастережно визнавати позитивну суспільну функцію», то «конфлікт же як кризову форму боротьби протилежностей пропонується відносити до відхилень від нормального еволюційного розвитку»; подібно до кризи соціальних відносинах, «конфлікт робить їх розвиток не передбачуваним, ризикованим, значною мірою хаотичним і часто деструктивним»[531].

Судовий розгляд і вирішення спору. Наступним окреслимо роль правосуддя, суду, судочинства у вирішенні конфлікту. Зазначимо, що у випадку правосуддя йдеться (не про будь- який, а) про правовий конфлікт, що переріс у спір і вирішується судом як судова справа.

«Багато конфліктів можуть бути успішно вирішені юридичними засобами (суд, арбітраж, адміністративний акт тощо). При цьому ці засоби придатні для вирішення не лише для таких конфліктів, які самі собою мають юридичну природу, але й для значно більшого кола протиборств»[532].

Розрізняють два аспекти: інструментальний - судочинство як юридичний спосіб розв’язання конфлікту, а також аспект, за яким однією із можливих стадій розв’язання конфлікту є «судова стадія правового конфлікту». Остання характеризується «якісним перетворенням методів протидії сторін і самої структури його агентів, з’являються нові учасники» (наприклад, представник держави і правопорушник, позивач і відповідач)[533]. Водночас «судова форма розгляду й розв’язання конфлікту» уявляється як така, що відновлює «стан правової справедливості»[534]. Судовий розгляд справ - «юридичний засіб розв’язання соціально- правових конфліктів» (зокрема конституційних, адміністративних тощо)[535].

Процес перетворення конфлікту в юридичний спір, а відтак і справу, можна окреслити поняттям юридизація конфлікту. Остання можлива та реалізовується за таких умов: (1) правовий підхід до відповідних конфліктів; (2) розгляд, кваліфікація і оцінка учасників конфлікту як вільних, незалежних і рівних суб’єкті права із своїми інтересами; (3) розуміння, вираження, трактування та вирішення фактичного конфлікту як спору про право між встановленими суб’єктами права; (4) наявність належного правопорядку (з юридичними інститутами, нормами, процедурами тощо) як основи, механізму і гаранта правого конфлікту і додержання прийнятого рішення всіма (В. М. Кудрявцев)[536].