Розділ «4. ФІЛОСОФІЯ ПРАВОСУДДЯ ЯК ЄДНІСТЬ МНОЖИННОСТІ СМИСЛІВ»

Життєві потреби поступу нівелювали ідею цінності юридичної науки, як теорії передбачення. Прогресивні реформатори правової сфери заявили, приєднуючись до слів О. В. Холмса, що право - це не наука, відтак і формалізм, як практичний підхід, домінувати не може. Політичні уподобання судді, інтуїтивне відчуття справедливості, зокрема і в конкретній справі - ось, що завжди мало значення. Зрештою, у книзі «Загальне право» (1881) Холмс підсумовує цей смисл фразою: «життя права не було логікою; це - досвід».

Коли правосуддя визначається як справедливість, будь-яке рішення суду чи інший результат судової діяльності оцінюється з позицій їх відповідності справедливості, її критеріям. Погляди в цьому зв’язку різняться за ступенем зв’язку правосуддя та справедливості: від невіддільного зв’язку («Правосуддя не може бути відділеним від справедливості»[488]) до уявлення про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим, якщо воно не відповідає вимогам справедливості (окреслено в рішеннях та окремих думках Конституційного Суду України та його суддів).

Правознавча проблема, яка виникає в цьому зв’язку, полягає у визначенні критеріїв справедливості. Вирішити ці проблеми покликані різні теорії справедливості, формулювання критерії справедливості. Симбіозом цих теорії та поглядів є формулювання таких категорій, як справедливе рішення.

Водночас, юридико-практичне застосування цієї категорії виявило його недоліки, що пов’язано, наприклад, із суб’єктивізмом у визначенні критерії справедливості. Іншими словами, визначення того чи іншого рішення «справедливими» залежить від суб’єктивних критерії, котрі можуть різнитися в постулюванні чи оцінці, й тому не можуть претендувати на універсальність.

Можливим вирішенням цієї проблеми стало процесуальне формулювання справедливості, коли акцент у визначенні мети правосуддя переміщається з концепту «справедливого рішення» до концепту «справедливого судового процесу» як передумови досягнення мети правосуддя. У такому розуміння правосуддя - це справедливе судочинство, мета правосуддя - забезпечення справедливого судочинства, тобто забезпечення специфічної судової діяльності згідно з вимогами справедливості. Невирішеним, чи частково вирішеним, аспектом цієї проблеми є питання про з’ясування критеріїв такої справедливості чи вимог справедливості.

Суд присяжних та присяжні як носії судової влади. Суд присяжних, як відзначалося дослідниками, виник як форма реалізації принципу солідарної відповідальності[489]. Водночас його утвердження - прояв самодовіри та недовіри до влади.

Вважається, що суд присяжних, точніше журі (присяжні), як випадково залучена група осіб, покликана виконувати свої функції тимчасово, відтак і менше шансів їх корумпувати, більше - отримати, ймовірно, справедливий вердикт. При цьому присяжні наділяються повноваженнями оцінювати як право, так і обставини (докази), оскільки судді можуть піддаватися неналежному впливу внаслідок наслідування встановленої практики, зокрема і небажаної, якщо вона відходить від конституційних принципів, духу права.

Присяжне анулювання може розглядатися як інструмент протидії несправедливим законам та несправедливого (на думку журі) застосування законів правоохоронними органами та судом.

У цьому контексті й варто вирізняти «правосуддя пильності». Його мета - це не так захоплення влади, зокрема, судової, як недопущення нездійснення як справедливості. Як відзначав Ч. Бонапарт у статі «Закон Лінча та його метод» (1899), слід відокремлювати «закон Лінча» від звичайного безчинства і від насильства або тероризму в політичних або торгових справах. Лінчування не є бунтом, хоча воно, можливо, до цього й призводить... Ті інструменти, які використовують ці різні форми беззаконня, подібні між собою і з лінчуванням, але їх цілі різняться у кожному з випадків. З іншого боку, лінчування і дії «комітетів пильності», «регуляторів» і «білошапошників» аналогічні: це suprema ratio щодо слабших методів переконання. Основна мета у всіх цих випадках - не порушення, а виправдання, закону (law); або, якщо точніше, йдеться про порушення закону за формою, аби впровадити його по суті, ігнорується його процедурна частина, аби частина матеріальна, сутнісна могла бути збережена»[490].

Загалом відзначимо, що справедливість як філософська, соціально-етична та морально-правова категорія, у правосудді постає як смисл, мета (добитися справедливості - значить здійснити правосуддя) і критерій змісту судочинства як форми здійснення правосуддя (звідси справедливий судовий розгляд (процес)).

4.4. Резолютивний смисл (правосуддя як судове вирішення конфлікту)

Вступні зауваги. З-поміж смислів правосуддя чільне місце займає судове вирішення формалізованого конфлікту. Цей смисл правосуддя, позначений як вирішальний (резолютивний), здійснюється в усіх формах судочинства. Його відображено в традиційних визначеннях правосуддя «як діяльності суду з розгляду та вирішення справ».

Водночас і саме правосуддя може розглядатися як конфлікт. Так, на думку філософа Стюарта Гемпшира, представленого в «Правосуддя - конфлікт» («Justice is Conflict» (1999, перевидавалася))[491], хоча правосуддя (justice) є універсальною цінністю, помилково вважати, зокрема політикам, що можливо досягнути чіткого розуміння, що є правосуддям. Найкращим результатом, якого реально досягнути в вільному, плюралістичному суспільству, є прагнення вдосконалювати процедури правосуддя, щоби конфліктуючі інтереси бути належно розсуджено.

Загалом звернення до судового вирішення спору - ознака цивілізованості, оскільки йдеться про спробу врегулювати його мирно. Тому суд обґрунтовано називають «регулюючою формою конфлікту» (П. Рікер)[492]. Насилля заміняється мовним дискурсом, мова торжествує над насильством. Конфлікт юридизується, відтак, перестаючи бути приватною справою конфліктуючих. Він вирішується відповідно до права, як наприклад, правових норм, встановлених законодавцем. Зростає значення тлумачення права для вирішення правових питань спору, зумовлених обставинами, а відтак і - герменевтики як методики правосуддя[493].

Як показує аналіз останніх досліджень і публікацій, представлених далі, існують підстави для детальнішої розробки та дослідження резолютивного смислу правосуддя. Оскільки ця мета видається масштабною, деталізуємо її в завданнях. Завдання цього фрагменту дослідження - розкрити окремі аспекти зазначеного смислу. Зокрема, йдеться про його об’єкт, - через розкриття таких категорій, як конфлікт і спір (у співставленні з іншими). Окреслимо також, як здійснюється цей смисл правосуддя, зокрема як суд розглядає та вирішує судові справи.

Об’єкт. Розпочнемо з аналізу такого аспекту як конфлікт. Слово «конфлікт» походить від латинського слова conflictus - «зіткнення, удар; боротьба, бій»[494], визначається як «зіткнення протилежних інтересів, поглядів; серйозні розбіжності; гостра суперечка»[495].

Конфлікт як термін (фахове слово) у спеціальній енциклопедичній літературі об’єктно визначають, як «зіткнення інтересів, позицій тощо, що супроводжується конфронтацією, суперництвом, конкуренцією чи протиборством його учасників»[496]. Конфлікт у контексті суб’єктів визначають, як «протиборство двох чи більше суб’єктів, зумовлене протилежністю (несумісністю) їхніх інтересів, потреб, систем цінностей чи знань»[497].

Визначення терміна «конфлікт» постійно дискутується[498], зважаючи на значення слова «конфлікт» у певному контексті.

Явище конфлікту є людським, соціальним, супроводжуючи відносини людей та створених ними структур. Право, регламентуючи ці відносини, зокрема і конфліктні, пропонує певне їх вирішення. Наприклад, ситуація, коли двоє осіб претендують на щось одне, створює конфлікт; зумовлюючи потребу його вирішення певним способом.

Один із таких способів вирішення конфлікту можна назвати «право». Водночас, це «право» теж може бути відображенням певних суперечок, розбіжностей, породжувати нові конфлікти