Розділ «3. РЕФОРМАЦІЙНІ ВЧЕННЯ В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI - ПОЧАТКУ XVII ст. НА ОСНОВІ ВІЗАНТІЙСЬКО-ДАВНЬОРУСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ»

Украй негативно ставився Вишенський і до світського знання, науки і філософії. Та знову-таки, як зазначає Я. Стратій, це було не браком належної освіти, а випливало із докорінної відмінності його уявлень про істину, шляхи її пізнання, про ідеал людини, гідний спосіб життя, її призначення і обов'язки, сенс існування. Як зазначалось, розглядаючи людину як істину подвійної природи, Вишенський вбачав її справжню сутність в духовності, досягти яку можна за умов ретельного вивчення священних текстів і проникнення в них та в процесі самопізнання через заглиблення суб'єкта пізнання за допомогою духовного розуму у "внутрішню" духовну людину. При оптимальному поєднанні цих двох процесів настає одномоментне містичне осягнення духовного розуму істини, коли суб'єктивний розум стикається з чистим буттям, представленим закладеними у людині, її душі божественними істинами, які носять апріорний характер і виражають у релігійній формі загальні людські уявлення про Бога, людину, її місце у світі, її совість. Проявляючись у результаті важкої боротьби з собою під час духовного осягнення, вони глибоко, до самих основ потрясають душу та інтелект, роблять людину високодуховною, моральною.

Для досягнення такого рівня духовності нічого не дають концепції, основані на чистому розсудливому мисленні і звернуті винятково до нього. Ось чому Вишенський вважав, що вправлення у хитромудрих "сплетено-мов-них складах еллінської науки" здатні лише перетворювати біле у чорне, і навпаки, а раціональні концепції ідеологів католицизму, зокрема П. Скарги, спрямовані не на служіння божественній істині, а на теоретичне обгрунтування необмеженої влади, мізерної і дочасної слави тлінної і смертної людини — папи римського, на виправдання підкорення йому все нових країн і народів. Це здійснюється як за допомогою прямого насильства й агресії, так і шляхом підступних спокус панівних класів честю владолюбства, славою і щастям у цьому світі через суєтне і поганське мудрствування, відвернути їх від правди простої православного вчення, а отже, від свого народу, його культури.

Для досягнення справжньої духовності, відкриття для себе божественної істини, знаходження єства правди потрібно зректися назавжди зухвалого зовнішнього мудрствування римського чванливого духу і звернутися до "внутрішнього" духовного розуму. Вибраний католицькими теологами шлях пізнання божественної істини через логіку і розмірковування, через використання філософських методів, коли релігійне знання і сила переживання віруючих у предметах віри ставиться на грунт абстрактних розсудливих умовисновків і доведень, дає людині лише зовнішні, готові, регламентовані взірці віри, підносить ієрархів до рангу єдиних авторитетів, залишаючись байдужим для переважної більшості людей.

Для Вишенського вічна істина перебуває не поза людиною, а в людині і може бути відкрита за умов найвищого рівня духовності, що передбачає самозаглиблення, самопізнання, моральне вдосконалення, здійснення життя в істині. Все це неможливе без внутрішньої боротьби із спокусами, з духовним лукавством і самим собою. В процесі такої боротьби людина доходить такого стану, при якому ніщо мирське, посейбічне не може приваблювати її. При цьому, на думку Вишенського, Бог не примушує людину йти шляхом досягнення вищої духовності і пізнання істини, а тільки дає можливість самостійно обрати собі той чи інший спосіб життя, який її влаштовує. Вибравши євангельський шлях пізнання істини, людина постійно має здійснювати моральні подвиги, тобто морально значимі людські діяння. Для справжнього мудреця істина є не абстрактне теоретизування, а практичне виконання свого обов'язку. Істинна філософія полягає не в абстрактному мисленні, схоластичному лжемудрствуванні, а в навчанні людини доброчесного життя, у настановах її на боротьбу проти зла і неправди, за добро і щастя, справедливість та істину, у формуванні духовної стійкості і моральної досконалості, у відверненні людини від деградації, що і має втілюватися в реальному житті, у відносинах з іншими людьми, у житті суспільства.

Відкидаючи латинську науку і школу, Вишенський пропонував свою освітню програму для України, яка повинна найповніше узгоджуватися з євангельським розумом, що і є основою мудрої істини, здатної врятувати народ від окатоличення, полонізації, соціального і національного гніту. Він пропонував ввести в школах вивчення Біблії та створених на її основі православних доктрин, розроблених насамперед у Візантії і князівській Русі, тих предметів, які допомагають їх засвоєнню. Все це має сприяти вихованню морально досконалих і фанатично віруючих людей, загартуванню їх в боротьбі із зовнішніми зазіханнями на віру і культуру предків, робити їх духовно стійкими і непохитними перед загрозою польсько-католицького поневолення.

Конкретизуючи свою програму, Вишенський зазначав, що насамперед треба вивчати грецьку і словенську граматику, богомільного і православного "Часословця", замість "хитрорічньїх силогизмов и велирішеное риторики" богоугодно-молебньїй "Псалтирь", "дельное богословие" і святу євангельську апостольську проповідь з простим, а не хитрим трактуванням замість філософії. Духовну спадщину православних філософів, творчі здобутки сучасних талановитих українських письменників він рекомендував постійно популяризувати, використовувати в навчальному процесі. За умов насильственного окатоличення і полонізації засобом самозбереження народу вважав збереження мови предків. Сам особисто надавав великого значення староукраїнській, тобто народній, мові, постійно користувався нею у своїй творчості, пропагував її, вважав за необхідне для кращого розуміння Св. Письма перекладати його на народну мову. Не заперечував він і проти вивчення "відомості художества", проте знову-таки рекомендував як світську літературу "Соломонові притчі", "Премудрості", "Еклезіаст", "Сіраху", обурювався проти тих руських книжників, які не знають "Псалтиря" і "Часословця", а більше звертаються до арістотелівських байок.

У поглядах на суспільство І. Вишенський виходив з монотеїстичного постулату, за яким все підпорядковане вищій волі Бога як об'єктивного закону буття, зосереджуючи увагу на суспільно-моральних ідеалах раннього християнства, що відбивали прагнення мас до рівності, свободи, братства, справедливості і був антиподом тому, який панував у тогочасному суспільстві несправедливості і насильства, гніту і беззаконня, деспотизму і безправ'я. Він нещадно викривав останні, що чинилися світськими магнатами і шляхтою, церковними владиками і вищим духовенством незалежно від того, до якої конфесії вони належали. Сам обстоював ідею рівності всіх людей від природи і перед Богом, яку, на його думку, Христос виклав у своєму вченні і реалізував у ранньому християнстві. Саме з цієї точки зору Вишенський не сприймав заяв магнатів, шляхти, владик, які підкреслювали свою зверхність над простим народом, стверджуючи, що "далеко хлоп от шляхтича разности мает". Авторів подібних заяв він гнівно запитував: "Пытаю тады тебе ругателя имени, чем ты ліпший от хлопа? Албо ты не хлоп такий же, скажи ми! Либо ты не тое же тіло і кров! Албо ты не такие же жолчъ, храпотоны, слина и тление!,. Или ты постяный, так, без тела, родился еси, дай ми знать о том! Зас питаю тебе и не оставлю пытаючи, чем ты ліпший над хлопа".

Вишенський показував, що ті чесноти, якими вихваляється феодальна знать (честь, титули), здобуті в королівській владі через користолюбство, оббирання підданих, висмоктування крові, сили і праці простого народу. При цьому проблему рівності він розглядав не тільки в суспільно-політичному і юридичному відношенні, а й вимагав майнової рівності, спільності майна, "общого житла", вважаючи це принциповими настановами самого Христа. Звідси осудження ним не тільки "великого богатства", а й усякого матеріального статку незалежно від того, чи нажитий він паразитичним способом, чи працею власних рук. Знаючи ціну останньої, І. Вишенський і її розглядав як гріховодну, суєтну. Для утвердження свого ідеалу справедливості і рівності, свободи і братства, істин, які ведуть до добра, він обирав шлях апеляції до серця, добрих людських почуттів, моралізації людини, збудження в неї внутрішнього прагнення до досконалості, безкомпромісного викривання і нещадного бичування у собі і в людському бутті всякого зла. Осягнення ідеалу правди, добра і справедливості, перетворення його в суть духовного єства людини та втілення в життя згідно з поглядами Вишенського і є найвища мудрість, яка виражена у "внутрішній філософії" і відповідає засадам дійсного християнства.

Щоправда, ставлення до народу у Вишенського теж було своєрідним. Він критикував представників третього стану за те, що вони занурюються у міщанство, різко повставав і проти самого народу, заявляючи: "Я з народом заповітів не складав і перед ним відповідальності не несу і народ я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибався". Більше того, зневірившись у можливості реалізації своїх ідеалів, він закликав кару господню на свій народ, просив Сотворителя, щоб той послав на нього серп смертний, серп кари небесної, як колись на Содомлян, вбачаючи в цьому єдиний спосіб розбудити його. Відмовившись від проповідницької діяльності, вести яку просили його провідні діячі львівського братства, Вишенський повернувся до усамітницького життя на Афоні.

З позицій раннього християнства, релігійного фанатизму у справі захисту свого ідеалу Вишенський непримиримо ставився до католицької церкви, заперечував авторитет вищих ієрархів, як православних, так і католицьких, однак не заперечував авторитету самої церкви. Навпаки, він прославляв її, вважав, що бути православним — означає бути русином. Відступ від віри предків, зрадження свого народу і своєї Батьківщини вважав найбільшим гріхом. Той, хто здійснив цей гріх, переставав бути для нього русином, бо своїми вчинками він приносить горе своєму рідному краю. Вишенський розумів, що православна церква стає власником і феодалом. Він вважав, що в цьому винні православні єпископи, які прагнули до унії для перетворення на власників у межах православ'я. Вишенський підкреслює, що, дорвавшись до влади, мирської слави і багатства, церковна верхівка замість того, щоб виконувати євангельські заповіти, які наставляють нагодувати голодного, напоїти спраглого, захистити мандрівника, одягти голого, послужити хворому, руйнують віру і культурні традиції предків, зраджують Батьківщину, намагаються нав'язати народові унію православної церкви з Ватиканом, щоб по-римському володіти Руссю, бути мучителями, добитися безсловесного послуху, повного підпорядкування своїй та іноземній верхівці, заборонити людям вільно висловлюватися і боротися за істину, свободу і незалежність, щоб вище Бога піднестися над своїми підлеглими, яких Бог створив рівними.

Православну церкву Вишенський бачив в ідеалах першо-християнських общин і вважав, що їй потрібно повернути цю первозданну форму. В цьому відношенні церква мала виступати як союз віруючих, де всі люди вільні і рівні перед Богом незалежно від свого соціального походження. Вищою від інших людина може бути лише особистими заслугами перед рогом, доброчестям, подвижницьким життям в істині, "умним діянням". Справжнім пастирем може бути тільки той, хто пройшов чернече життя, досяг вищої духовності і моральної досконалості. Ним може стати кожна світська і освічена людина, яка є взірцем служіння Богу і своїй країні. Вишенський визнавав право мирян виганяти священиків, які не виправдовують надій пастви і не відповідають тому місцю, яке вони посідають. Єпископи мають бути обрані всенародно. Сучасну йому православну церкву Вишенський піддавав нищівній критиці, показуючи, що в ній замість євангельської проповіді, апостольської науки, цноти і доброчестя, християнського сумління, смиренності і простоти, справедливого суду і правди процвітають пиха, хитрість, лиходійство, кривда, чвари, облудливість, наклепи, лицемірство, насильство, безвір'я, заздрість і розпуста, де немає ні справжнього священика, ні доброчесного ченця, ні побожного православного християнина, який, живучи зі своєї чесної праці, прагнув правди, а не поганського лиходійства. Як реформатор, закликав земляків шукати спасіння в особистій вірі, не відбираючи при цьому у православної церкви рятівної сили за умов її очищення і оновлення від впливу зрадливої ієрархії. Ідеальними мотивами для реалізації праведного життя і досягнення особистого спасіння вважав євангельський шлях подвигу, правди, боротьби з собою, змістовну духовну працю, обрану ченцями, чернече життя в час, коли град "земний" перетворюється в безчестя, насильство, несправедливість і жорстокість. Ось це, на його думку, і є способом здобуття незалежності і духовної свободи.

Варто також зазначити, що при всьому розмаїтті оцінок поглядів Вишенського, для яких, як ми бачили, існують вагомі підстави, було б абсурдним підганяти чи "випрямляти" певні положення та ідеї цього суперечливого мислителя під однозначності раннього викривача бездуховності, а чи ченця-аскета. Син свого часу, він відбив у своїй творчості ті разючі контрасти духовного життя, які бентежать і сучасну людину, не піддаючись "випрямлянням" раціоналістичного мислення.

Йов Княгиницький

Однодумцем і другом І. Вишенського був Йов Княгиницький — український церковний діяч, письменник-полеміст. Народився він близько 1550 р. в м. Тисмениця (тепер селище міського типу Івано-Франківської області) в багатій родині, яка належала до патріотичних, але консервативно настроєних кіл українського суспільства. Після закінчення монастирської школи в Уневі навчався в Острозькому центрі, де й залишився викладачем. З Острога був направлений на Афон. Там він близько зійшовся з І. Вишенським, підтримуючи з ним дружні стосунки і пізніше, розділяючи значною мірою його погляди. В 1603—1604 рр. повернувся на батьківщину, взяв участь у книгодрукуваннях Дерманської друкарні, відстоював антиуніатські та анти католицькі погляди. Досить швидко відійшов від активної діяльності, заснував Манявський скит. На запрошення Є. Плетенецького переїхав до Києва, проте з невідомих причин залишив його і повернувся до Маняви, залишаючись там до кінця свого життя (1621). Із праць И. Княгиницького відомі "Извещение краткое о латинских прелестях" (написано, імовірно, в Острозі між 1593 і 1596 рр.), рецензія на твір К. Транквіліона-Ставровецького "Зерцало богословії" — "Письмо основателя Саитской обители схимонаха Іова ієромонаху Кириллу Транквіліону, заключающее в себе критический разборъ составленного последним "Исповедания вірой" от 23 августа 1619".

Вихований на візантійських, давньоруських та ісихатських традиціях, закріплених пізніше на Афоні, Й. Княгиницький не без підстав виступив репрезентатором тієї течії української культури, яка формувала реформаційні ідеї на основі внутрішнього розвитку самих православних доктрин, поборником якої був І. Вишенський, розділяючи його ідеї щодо протиставлення світу і Бога, Бога і людини, внутрішнього і зовнішнього в людині. Він обстоював уяву про сенс життя як служіння в істині, постійне моральне вдосконалення і пошук у собі Бога, як набуття найвищого рівня духовності. Шляхом до її досягнення є досягнення божественних істин через спасіння особистою вірою за допомогою власних вольових зусиль особи через заповіді, молитви, подвиги, чернечу аскезу. Все це мало спиратися на індивідуальне проникнення в сутність

Св. Письма, супроводжуватися самопізнанням, зосередженням, самозаглибленням, внутрішнім переконанням, перебудовою людини зі "старої" у "нову", входженням у духовний контакт з Богом, єднанням з ним, під час чого відбувається внутрішнє осяяння людиною божественних істин і набуття подібності з Богом.

Як і Вишенський, Й. Княгиницький основний спосіб духовного вдосконалення вбачав у відході від земного життя, самопізнанні в пустині, а формою духовного протесту проти реальної дійсності, спасіння себе і свого народу вважав чернече подвижництво. Він не розділяв поглядів своїх сучасників з кола українських культурних діячів, які вважали за можливе синтез основних положень православ'я з інокультурними впливами. Так, в рецензії на твір К. Транквіліона-Ставровецького "Зерцало богослови" Княгиницький звинувачував автора у неприпустимості, з його точки зору, положення про допущення "исхождения" зі святого духа на "чины ангельские", бо святий дух походить тільки від Бога-отця і ні в якому разі не від Бога-сина. Саме питання про "исхождение" може бути допустиме тільки по відношенню до божественної трійці, розглядатися в наведеному вище аспекті.

Погляди, близькі до поглядів І. Вишенського і Й. Княгиницького, в XVI ст. обстоювали також український поет Віталій із Дубно, автор поетичного твору "Діоптра", та ігумен Почаївського монастиря Йов Почаївський, якому приписують збірку моральних повчань і порад "Пчола Почаївська".

Звернення до православних давньоруських духовних традицій та цінностей, обстоювання права на свою незалежність, національну мову, культуру мали суттєве значення для пробудження національної самосвідомості українського народу за умов посилення польського наступу, спрямованого на ліквідацію таких прав. Водночас, як справедливо зазначає Я. Стратій, гранична духовна ізоляція, надання культурі стійких рис провінціалізму звужували вибір можливостей виходу з тієї кризової суспільно-політичної і культурної ситуації, в яку потрапила Україна в кінці XVI — на початку XVII ст. (Стратій Я. М. Іван Вишенський -і спорідненість його вчення з гуманістичними і реформаційними ідеями // Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. — С 202). Мало цьому сприяли і проповідь відмови від активного суспільного життя, неоднорідність самих реформаційних вчень. Реальне життя вимагало виходу останніх на новий, більш високий рівень з орієнтацією на широке коло учасників національно-визвольного руху, що, власне, ми спостерігаємо з посиленням діяльності братств в Україні.

Рекомендовано і використана література