Розділ «ТЕМА. РЕФОРМАЦІЙНІ ВЧЕННЯ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI - ПОЧАТКУ ХVIІ ст.»

Никифор Парасхес

Іоанн Лятош

Кіпріан

Український культурно-освітній діяч Кіпріан народився в Острозі. Навчався у Венеції, був на Афоні. В 1594 р. закінчив Падуанський університет, де крім вивчення комплексу тогочасного знання слухав курс лекцій Галілея. Людина з широкою ерудицією та блискучою освіченістю, в Острозі він зайнявся перекладацькою і поетичною творчістю. Як знавець мов під час Брестського собору був перекладачем, продовжуючи і після цього виступати організатором шкільної справи. Кіпріан переклав "Бесіди" Іоанна Златоуста та Макарія Єгипетського.

Вихованці зарубіжних університетів К. Лукаріс, Н. Парасхес, І. Лятош, С. Кіпріан мали не тільки ґрунтовну гуманітарну освіту, а й були знайомі з тодішнім станом розвитку науки та освіти у Західній Європі, новітніми течіями суспільно-політичної і філософської думки, зокрема аверроїстичних інтерпретацій Арістотеля, які виходили за межі католицької схоластики і досить часто в Європі використовувалися для критики католицизму та томізму. Цілком зрозуміло, що, займаючись педагогічно-викладацькою і науково-перекладацькою діяльністю, вони не могли не знайомити своїх слухачів з поглядами Арістотеля, Галілея, даючи приклади іх використання для критики ортодоксального католицизму та уніатства. Не могли не знати вони й тогочасних ідей італійського гуманізму та реформаційних вчень і течій, які, творчо осмислюючись, використовувалися ними в полеміці з католицькими та уніатськими авторами відповідно до цілей і завдань тогочасного етапу боротьби українського народу проти національного і релігійного гноблення, вироблення реформаційної ідеології антикатолицької та антифеодальної за своїм змістом і спрямованістю. Однак викладене знайшло найбільш чітко своє відображення в поглядах таких вітчизняних діячів, книжників Острозького центру, як Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Клірик Острозький, Дем'ян Наливайко та ін. З цими іменами пов'язано становлення нового етапу у розвитку української духовної культури, що був закономірним і логічним продовженням попереднього, ранньогуманістичного періоду, досягнення якого набули принципово іншого осмислення в процесі формування реформаційних ідей та нового типу світогляду.

Герасим Смотрицький

Христофор Філалета

Погляди, близькі до тих, що обстоював Г. Смотрицький, знайшли свій розвиток і в творчості іншого діяча

Острозького культурно-освітнього центру X. Філалета, однак набуваючи форми синтезу реформаційних ідей, що стихійно формувалися у цей час всередині православ'я із свідомим переосмиленням тих чи інших концепцій протестантизму. Роки його життя та діяльності точно не встановлено. На сьогодні відомо, що під цим іменем виступав український письменник-полеміст Христофор Броневський (Бронський), автор відомого політично-полемічного твору "Апокрисис албо отповідь на книжки о соборе берестейском іменем людей староживної релегі грецької". Цей твір, написаний як відповідь на книгу польського єзуїта Петра Скарги "Брестський собор" (1597), було видано у 1597 р. польською, в 1598 р. староукраїнською мовами. В руслі реформаційних ідей в цьому творі давалося ідеологічне обгрунтування прав українського народу, розкривалася антинародна загарбницька суть католицизму та уніатства, показувалось земне походження інституту римських пап.

Христофор Філалет рішуче виступав проти релігійного гноблення українського народу, вимагав рівних прав світських людей всіх станів у розв'язанні питань церковно-суспільного життя. Цитуючи Августина та Ієроніма, він доводив, що всі християни рівні перед Богом, тому не тільки єпископи, пресвітери, апостоли і пророки покликані до розбудови "тіла Христового", тобто церкви, а й світські особи. Вони мають бути залучені до духовних справ, брати участь у церковних соборах, контролювати діяльність пастирів, перевіряти церковнослужителів щодо відповідності їх тій посаді, яку вони займають. Христофор Філалет визнавав право суду світськими людьми священнослужителів різного рангу аж до владик і митрополитів, а також право усунення тих ієрархів, які не виправдовують надій, покладених на них паствою.

Розглядаючи свободу совісті як вищу духовну цінність, він зазначав, що кожна людина має право на свою віру, право боротися за неї. Не відмовляючи ні митрополитам, ні владикам права переходу до іншої віри як особисту справу їх совісті, категорично заперечував їх претензії на совість пастви, насильницьке примушення її до переходу в іншу віру. Розглядав останнє як порушення державного і Божого закону, що дає право на справедливий протест і вимогу покарання винуватців. Стверджуючи, що "кожний свое бремя понесеть", вимагав особистої відповідальності, виступав проти фальшивих пророків. Був переконаний у тому, що людський розум здатний розібратися у Св. Письмі, де кожна людина, спираючись на свій "богобойный о вƀрƀ розсудокъ", має право звіряти зміст проголошених священнослужителями проповідей зі Св. Письмом. З цього погляду заперечував претензії духівництва на монопольність істини в питаннях віри, обстоював думку про можливість кожної світської, а не тільки духовної особи висловлювати судження з питань віри, до яких мають прислуховуватися і духовні ієрархи.

Рішучий протест проти деспотизму і гноблення Ватиканом та частиною православних ієрархів українського народу, звернення до реформаційних ідей дали змогу Христофору Філалету в надрах теологічного світогляду сформулювати ряд ранньобуржуазних ідей громадянського права. Так, обстоюючи положення про те, що свобода совісті є не тільки вища духовна цінність віруючого, а й предмет його постійного піклування, він указував, що кожна людина грецької віри має право вимоги не чужої, а саме своєї власної віри. Церква, а отже, і народ будуть шанувати державу, рішення влади, які гарантують право і свободу кожного з народів, що населяють державу. Якщо цього немає, то піддані у доступній Їм формі змушені боротися з несправедливістю, бо цього вимагає голос їх совісті, принципи "істинного способу життя".

Показуючи утиски, що чиняться у Речі Посполитій людям православного населення України унією, яка нав'язується українському народові, Філалет засуджував дії світських та духовних владик, що порушують право християн або цілого народу на вільне сповідання, вимагав у держави гарантії свободи совісті, заборони порушення "закону Божого". При цьому він попереджував, що український народ діє проти утисків скаргами і протестаціями, виявляючи стриманість, доброчестя з метою збереження суспільного спокою, сподіваючись на справедливе розв'язання своїх проблем. Якщо представники влади не наведуть належного порядку, то український народ змушений буде вдатися до інших форм боротьби за свої права.

Клірик Острозький

У розвитку реформаційних ідей, їх поширенні в Україні діячами Острозького культурно-освітнього центру чільне місце належить Клірику Острозькому. Це псевдонім до цього часу ще не розкритого одного із найталановитіших українських письменників-полемістів кінця XVI ст. Висловлюють припущення, що під цим псевдонімом могли виступати Острозький протопіп Гнат Наливайко, молодий Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофієвич, Йов Борецький, Мартин Броневський. Автор двох "Описов на листь в Боз'Ь велебного отца Ипатіа, Володимерского и Берестейського єпископа, до ясне освецоного княжате Костянтина Острозького, воеводы Киевского — а залецанью и прихваленью восточной церкви, а з заходнымъ костеломъ уігви або згоды, въ року 1598 писаный, через одного наментного клирика церкви Острозькой въ тому же року отписаный", "Исторіи о листрикійскомь, т. е. о раз-бойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синодƀ в коротцƀ правдиве списаны", змістом яких стала боротьба з католицизмом та унією.

Спираючись на твори православних церковних діячів та східної патристики, Клірик Острозький намагався осмислити сутність буття Бога, показати, в чому розходяться богословські положення православ'я з католицизмом. Вихідним пунктом при розгляданні цих питань у нього виступає протиставлення Бога і світу, Бога і людини, внутрішнього і зовнішнього, властивого давньоруській традиції. Водночас це протиставлення поєднується з уявленнями християнського неоплатонізму Псевдо-Діонісія Ареопагіта про абсолютну невизначеність Бога, твердженням, що він не тільки трансцендентний, а й іманентний щодо світу, не чуттєвий і невидимий, такий, що існує сам по собі і над усім. Бог все охоплює і наповнює світ, один він — отець слова живий, премудрий і могутній, основа всякого буття, перед усім і над усім. Розуміння трійці Клірик Острозький давав у християнській інтерпретації з одночасним спростуванням католицького тлумачення догмату про походження святого духу не тільки від отця, а й сина, прийняття якого було необхідною умовою унії східної церкви із західною. Викладене мало принципове значення. Якщо за греко-візантійською версією святий дух походить тільки від Бога-отця, а Бог-син є іпостассю, рівною святому духові, то католицька теологія надавала тлумаченню догмата еманаційних і субстанційних рис, вносячи ієрархічність в уявлення про відносини осіб божественної трійці, завдяки чому доводилось верховенство влади папи. Саме проти останнього і виступав Клірик Острозький.

Принципове значення для Острозького полеміста мав поділ людини на зовнішню і внутрішню, на душу і тіло, констатація ЇЇ духовної і тілесної природи. Сутність внутрішньої людини він вбачав в умі, зовнішньої — в розмислі, або в розсудливості, Ум є вищою споглядальною силою, що спрямовується Богом і допомагає відкривати в людині закладену Богом істину, а розсудок через судження і доведення здійснює пізнання зовнішнього світу. В руслі давньоруської традиції ум визначається Кліриком Острозьким як самовладна, безсмертна сила, страж вічного життя, невидимий образ Бога, тоді як "розмисел" (розсудок) трактується як те, що зовні надходить у людську душу, тобто знання, яких набувають у процесі навчання, аналізу чуттєвих даних. З його точки зору, як істина подвійної природи людина одночасно належить до двох світів, постійно перебуваючи у внутрішній боротьбі між добром і злом, нею оволодівають різні прагнення, несумісні високі і низькі бажання. Саме це і використовується неприятелем для того, щоб розвіяти свій "кукіль", ошукати і звести людину, а потім загубити її, що, власне, й роблять уніати.

Якщо людина забуде про свою справжню духовну сутність або ж піддасться своїй тілесній природі, принадам земного світу, з яким вона пов'язана тілом, то залишиться в потоці хаотичних змін і не досягне нічого, крім страждання. Лише життя, підпорядковане вищій цілі, дає можливість знайти себе, виявити свою справжню людську сутність, заслужити собі спасіння. Вищою метою постає тут знищення у собі "старої" і "ветхої", або "зовнішньої", людини і перетворення себе у "нову" людину.

На думку Клірика Острозького, як і більшості діячів Острозького центру, досягти цього можна глибокою внутрішньою перебудовою, яка грунтується на самопізнанні, пошуках у собі Бога, правди, тобто на цілеспрямованій пробудженості у собі голосу власного сумніву совісті, що пропонує відчайдушну боротьбу з собою, подоланні пристосовництва, користолюбства, зрадництва, безпам'ятності. Особливу роль в процесі цього пробудження Клірик Острозький відводив індивідуальному осмисленню Св. Письма, глибокому проникненню у його зміст кожного віруючого, засвоєнню у текстах істин і перетворенню їх у внутрішні переконання індивідів, активній діяльності у земному світі, спрямованій не на пошуки "прожней хвали", а "вишней слави" і її протидії "непріателю душноме". Під "вишней славою" він розумів розвиток освіти, проповідництво, розвиток національної культури, підняття народу на боротьбу за свої права і віру. Правда, коли йшлося про розвиток освіти, Клірик Острозький, посилаючись на православні традиції, накладав заборону на досягнення таємниць Св. Письма, виступав проти західноєвропейського реформаторства, підкреслюючи, що для проникнення в божественні істини немає потреби звертатися до силогізмів, розумного проникнення в ті чи інші таємниці буття, а тим більше пояснювати їх даними природознавства. Висновок його тут однозначний: можна бути зовнішньо мудрим, а душу мати "ненаучену", бо пізнання тільки зовнішнього світу ще не робить людину корисною для свого народу.

Клірик Острозький розповідає про положення українського народу у польській державі, зображує страшну картину знущання і насильства, які чинять поляки на його батьківщині, наруги над вірою і культурою свого народу. Ось фрагмент з цієї картини: "Розсипана, розсипана радость сердца ея, погашена посні ея, злуплена корона з голови ея! Якого єсть преследованья, якого уруганья, якого положованья, якого оплевания, якого замешаня і затрасеня, якого на остатокъ кровопролійства, мужеубойства, забійства, тиранства, мордырьства, накопленья къвалтов на домы, на школы, на церкви, обелженья шкарадого невесть, паненекъ чистых душъ, невинных паний зацных и вельможных про самой нечистошей и страшной". Таке становище українського народу в Речі Посполитій Клірик Острозький не без підстав пов'язував з насильницькою політикою полонізації, знаряддям якої стало впровадження унії, "згоди", а тому різко виступав проти "згоди" між православною і катотлицькою церквою, мету якої вбачав у підпорядкуванні православної церкви папі римському.