Розділ «ТЕМА. РЕНЕСАНСНИЙ ГУМАНІЗМ В УКРАЇНІ XVI — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.»

Багатогранний талант оратора, публіциста, історика, філософа Ст. Оріховський-Роксолан проявив у різних сферах духовної культури, виступаючи з позицій ренесансного гуманізму та реформації. Насамперед він, як і більшість гуманістів того часу, розглядав історію не з погляду промислу Божого, а як дію реальних людей, де люди, беручи участь в історичному процесі, постають реальними творцями історії. Вважав, що як творець історії людина рівна з Богом і тільки в співдружності з розумними людськими істотами Бог може встановити справедливість на землі. З точки зору такого розуміння історії вона із служниці теології перетворювалася у світську науку, де основним матеріалом для неї, прикладом наслідування, ідеалом стає звернення до життя та діяльності античних героїв, видатних діячів. Звідси формування своєрідного стилю ідеалізуючого біографізму, який, відкидаючи віру в чудеса, головну увагу звертає саме на людину, особистість, переплетіння античних мотивів з місцевими реальними дійовими особами, пошуки яких підвищували інтерес до національного життя, національної історії. Від історії вимагав, щоб вона була "правдивою наукою", "справжньою мудрістю", яка, будучи пов'язана з освітою і пізнанням, вивішувала б і в житті знання та розум.

Історичний процес Ст. Оріховський-Роксолан пов'язував з розвитком науки і освіти, як і більшість гуманістів приділяв значну увагу їх популяризації з метою вдосконалення особи, розумових здібностей людини. Поняття Бога він виводив з античної науки, вважаючи, що ідеальне царство можна створити тільки поєднанням вчення Христа з античною наукою. Ст. Оріховський-Роксолан постійно підкреслював роль і значення науки, наголошуючи на тому, що як поле, хоча й родюче, без обробітку залишається безплідним, так і людина, навіть талановита від природи, не зробить нічого видатного без відповідної освіти і знання. В своїх листах, "Напученні польському королеві...", інших працях переконував короля дбати про освіту, науку, виховання своїх підлеглих. Серед усіх наук виділяв філософію, яка із селянина робить мешканця міста, дикуна — сумирним, варвара — вченим, а самих людей — богами. Що ж стосується самого Оріховського-Роксолана, то в галузі філософії його цікавили питання політики та етики.

Ст. Оріховського-Роксолана можна назвати першим із східнослов'янських прибічників концепції суспільного договору в походженні держави. На його думку, королівська влада походить не від Бога, а виникає внаслідок угоди між людьми, які слухаються короля добровільно. Причиною появи держави є насамперед вроджений ґандж, який потребує взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого, що немовби цілісність сполучає і "ніби вузлом в'яже". Всупереч Біблії і томізму Ст. Оріховський-Роксолан наголошує на виборності короля, завдання якого — дбати про тіло республіки, щоб воно було здоровим і життєздатним. Сам король є "сторож держави", залежить від громадян і вони служать йому не з примусу, а добровільно. Досягти цього можна за умов, якщо король під час правління буде дбати і думати про суспільний гаразд та коли народ буде переконаний у тому, що король сильний, мужній, кращий від інших людей. Перше вчить прихильності, друге — довіри. Королі, які не дослуховуються голосу народу, не мають при собі сенату, використовують державу в своїх цілях і потребах, є просто тирани, що дбають тільки про себе та своїх спільників. В обгрунтуванні своїх поглядів на походження і призначення держави Ст. Оріховський-Роксолан посилається на Платона, Арістотеля, інших античних авторів, однак не наслідує їх авторитет, виробляє свою точку зору. Так, якщо в Арістотеля основою виникнення держави є вища необхідність і свобода волі, то в Оріховського такою постає залежність від умов життя, волі народу і вродженого інстинкту до суспільного життя. Вихідним принципом функціонування держави виступає у нього принцип вільного блага (блага народу), основними ідеями якого є патріотизм, служіння державі, суспільна активність основаних на підпорядкуванні інтересів громадян спільному благу. Задовго до Т. Гоббса, Д. Локка, а тим більше К. Гельвеція Ст. Оріховський-Роксолан, перефразовуючи Ціцерона, розглядає державу як "зібрання громадян, поєднаних узгодженим правом і спільною користю", де "щастя народу є найвище право".

Всупереч Августину і Т. Аквінському, для яких держава є знаряддям реалізації моральних і релігійних цілей індивіда, Ст. Оріховський-Роксолан стверджує, що мета держави полягає в гарантії права і користі індивіда, перед яким держава має ряд обов'язків. В свою чергу, громадянин має ще більше обов'язків перед державою і його інтереси мають бути спрямовані на інтереси держави і суспільства. Це відноситься не тільки до громадян держави, а й до короля. В своїх "Напученнях..." Оріховський подібно до Ер. Роттердамського заявляє, що не держава призначена для короля, а король для держави, і він має дбати передусім про благо народу, яке є найвищим законом (на чому пізніше наголосить Т. Гоббс). Найкращою формою державного правління вважав станову монархію, при якій влада короля обмежується законом, що найбільш прийнятно і відповідає Речі Посполитій. Розглядаючи державу як човен, що пливе по бурхливому морю, попереджував короля, що він має бути сторожем законів і їх дотримуватися, бо в противному разі монархія перетвориться в тиранію, що має місце в Туреччині, Московії, Татарстані, Волощині. Для Оріховського право — станова гарантія розвитку та існування держави. Йому підлеглі королі, їх радники, шляхта. Він дбав про те, щоб "посполите право" Польщі однаково служило всім, щоб ніхто супроти права не діяв, щоб усі громадяни були рівними перед законом. Саме суспільство поділяв на шість станів: короля, шляхту, ксьондзів, купців, ремісників та селян. Оріховський зазначав, що управління державою може належати тільки трьом першим станам, оскільки вони вільні громадяни, господарі, тоді як три останні стани корисні, слуги, наголошуючи при цьому, що тільки злагода станів є умовою будь-якого ідеального життя. До речі, саме ця ідея є провідною в концепції вищої касти, "луччих людей" Д. Донцова, про що йтиметься нижче. З цих позицій Оріховський виступав за зміцнення влади короля проти сепаратизму, магнатства, самоуправства шляхти. Один з перших ідеологів освіченої монархії в Європі, він, як і Ер. Роттердамський, був прихильником сильної, проте освіченої і гуманної монархічної влади, де в ідеалі король поставав як "філософ на троні" — мудрим, справедливим, мужнім і ласкавим, дослуховувався мудрих наставників, прагнув до науки, дбав про школи і вчителів. На нашу думку, останнє не втратило актуальності і в наш час, адже наші "королі" як соціалістичного, так і постсоціалістичного суспільства чомусь забували і забувають про сказане. Дбаючи про міцну королівську владу, Оріховський заперечував перетворення її з виборної у спадкову, виступав за обмеження права монарха законом, який тільки і є верховною владою в державі, якій підкоряються всі, у тому числі й королі. Король підлягає закону і не може діяти всупереч йому.

Першоосновою права Ст. Оріховський-Роксолан вважав мораль, будучи твердо переконаний у тому, що без моралі право загалом існувати не може. Цим його погляди вигідно відрізнялися від багатьох ренесансних політико-правових концепцій, особливо М. Макіавеллі. Заперечуючи релігійний аскетизм як протиприродний, проголошував право людини на всебічний розвиток, задоволення земних потреб, наслідування законів природи. В цьому відношенні Ст. Оріховський-Роксолан виступав як один з видатних західноєвропейських теоретиків природного права.

Розробка теорії природного права знайшла відбиток не тільки в його спеціальній праці "Про природне право", а й у інших працях: "Про турецьку загрозу", "Напучення польському королю...", "Про целібат", листах, промовах. На його думку, природне право вище від людських законів, які при потребі можна змінювати, якщо вони суперечать природному законові і здоровому глузду людини. Жити у злагоді із законами природи — це означає дбати про мир, злагоду і спокій у державі. Саме до цього закликав Ст. Оріховський польського короля, наголошуючи, що мир, злагода і спокій у державі мають бути кінцевою метою, якщо король хоче бути мудрим. Той, хто вчиняє всупереч природному праву, є гіршим від запеклого ворога. Це стосується і тих, хто порушує суспільний договір, якого треба неухильно дотримуватися.

Оріховський вимагав суворого, проте справедливого покарання за вчинення злочину, а водночас і винагороди за доблесний вчинок. Основою природного права вважав власність, утримання від зазіхання на чужу власність. Потрібно, щоб на чуже ніхто не зазіхав, якщо втратив своє, бо тоді в державі з'являться хитруни, зрада, грабунки, чвари, насильство над слабшими. Душею держави вважав справедливість, яка полягає в тому, щоб кожний отримав те, що йому належить, а саме: спокій, свободу, можливість виконувати своє призначення з істиною та вірою. Відсутність або свідоме порушення сказаного є свідченням дикунства, варварства, деспотизму і суперечить природному праву. З цих положень Оріховський виступав не тільки з різкою критикою Туреччини, а й прямо звертався до короля з проханням розпочати з нею війну, оскільки вона не просто зазіхає на частину території, а зазіхає насамперед на свободу і життя громадян, хоча засуджував військовий розбій, війни, наголошуючи на необхідності миру та добрих стосунків між сусідніми народами. Задовго до Локка він писав, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який є мірилом свободи І рабства, прав і обов'язків, надає людині можливості користуватися її правами в умовах безпеки як зовнішньої, так і внутрішньої. Дотримання закону — не обмеження, а запорука справжньої свободи, "гамівна сорочка" для свавільників, які вирішують судові справи на свій власний розсуд.

З проблемами природного права Ст. Оріховський-Роксолан тісно пов'язував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, чесність, мужність. Цими категоріями він послуговувався при рекомендації королям вибору свого оточення і порадників. Подібно до Макіавеллі Оріховський виходив з того, що вони є не просто люди, віддані королю, а ті, хто піклується про гаразд народу і держави. Проте на відміну від Макіавеллі, який радив королю бути жорстоким і підступним при досягненні своєї мети, Оріховський радив досягати цього ласкою, прихильністю, дбати про прихильність, їх увагу і любов, без чого не може бути міцною королівська влада. Король повинен уникати мстивих, хитрих, підступних, базік, пліткарів, нашіптувачів, підлабузників і спиратися на людей мудрих, чесних, вчених, тих, хто заслуговує довіри, має сміливість критикувати короля за помилки, говорити йому правду у вічі.

Ст. Оріховський-Роксолан особливо обстоював почуття власної гідності людини, яке завжди має належати їй. Розглядаючи почуття власної гідності, заперечував його природжений характер, вбачаючи критерій переваги одного члена суспільства над іншими у розумі, особистій чесності і добропорядності, де титул без чесноти — пусте слово. Виступав проти соціальної несправедливості, гноблення й жорстокості пануючих станів відносно нижчих прошарків суспільства. "Відкрий вуха і нагостри їх, — писав Оріховський королю, — звідусіль почуєш жалісний плач і стогін своїх підлеглих, у яких відібрали також свободу — їхню силу, тому й не наважуються навіть поскаржитися". Звичайно, як син свого часу і стану, він обстоював інтереси шляхти, проте часто виступав на захист посполитих, дбаючи про них, радив, наприклад, так організувати військову службу, щоб посполиті спочили від податків.

Ст. Оріховський-Роксолан — один із перших українських високоерудованих полемістів, який розпочав наукову і публіцистичну діяльність з відповіді наклепам католицизму на український народ і православну церкву. На закиди католиків про православне походження його матері він зазначав, що це віра батьків, де кожна людина має право наслідувати її. Папські заборони, нав'язування людям віри силоміць розглядав як явище гірше, ніж турецька загроза, оскільки турки, захоплюючи території, не забороняли сповідувати свою віру, тоді як римська церква у Польщі позбавляла мешканців цього права і поширювала найпідступнішу облуду. Положення про целібат розцінював як такий, що суперечить природі людини, її праву на продовження свого роду.

У посланні до папи Юлія III вимагав зняти з нього заборону на одруження, навіть погрожуючи, що всупереч забороні не залишить дружини. Що стосується подібних заборон, то папа втратив рештки поваги, які мав у Польщі. Ст. Оріховський-Роксолан вимагав покласти край втручанням папи у світські справи, називав його тираном, хижим звіром, ненависником науки і освіти. Негативної думки був він і про католицьких єпископів у Польщі, яких називав зрадниками країни, ворогами народу, папськими шпигунами. Підкреслював, що майнове становище єпископів ні в якому разі не повинне дорівнювати королівській гідності, і тільки король має право наставляти єпископів на провінцію, де добирати треба тих, хто має добру славу серед народу, оскільки деякі єпископи чинять насильство над громадянами і від цього свобода останніх перебуває у великій небезпеці. Тільки король має право виносити вироки своїм підлеглим, позбавляти їх майна, а єпископи мають залишатися у межах своєї влади і виконувати тільки свої функції, дбати про духовне спасіння людини. У реформаторському дусі Оріховський ставив питання про виборність священнослужителів на вищі посади, вказуючи, що при виборі не слід зважувати ні на рід, ні на прохання, ні на гроші і навіть голос короля тут не може мати ніякої переваги над іншими громадянами, впливати на вибір.

З пропагандою гуманістичних ідей у XVI ст. виступили й інші діячі польської культури, вихідці з України: Іван Турбінський-Рутинець (1511—1575) — правознавець, поет, професор і ректор Краківського університету, автор творів, підручників з королівського і папського права, численних віршів, розпорошених по різних збірках; Григорій Чуй Русин (близько 1523—1573) — українсько-польський поет доби пізнього Ренесансу, ректор колегії в Перемишлі, Львівської школи, а з 1563 по 1573 р. — професор Краківського університету. Вагомий внесок у розвиток латиномовної поезії, поширення ідей ренесансного гуманізму належить і Юрію Тичинському-Рутенцю, професору поетики і риторики Краківської академії. У творах цих авторів домінують античні мотиви, звернення до людини, яку цінують не за багатство, титули і набожність, а за чесноти, прославлення сили розуму, мудрості як оздоби Вітчизни, усвідомлення своєї національної належності, свідченням чого є обов'язкові приставки до прізвищ — Рути нець, Русин, вболівання за рідну культуру.