Розділ «ТЕМА. Філософські ідеї в духовній культурі України ХІІІ - ХV ст.»

Що стосується Московської держави, то, як відомо, із занепадом Київської землі економічне, політичне, культурне життя переноситься не тільки на захід, а й на північ, де крім міст-республік Новгорода і Пскова особливої ролі набуває Москва, з централізацією влади якої формується новий тип життя і господарства, що значно відрізняється від староруського. Як зазначав Л. М. Гумильов, колонізація Москвою північних та північно-східних земель, проникнення елементів і норм життя монгольських християн, народів цих земель створили своєрідний етнос і етнічну систему Росії. До речі, на ці елементи та їх вплив у формуванні російського етносу задовго до Л. М. Гумильова вказував також російський філософ Ф. А. Степун.

Здавна вважаючи себе за історичною та династичною традицією спадкоємцями Київської держави, московські князі, остаточно позбавившись в 1480 р. залежності від Золотої Орди, союзника Литви, заявили свої претензії на українські землі. Підставою для цього стало те, що після одруження Івана III з грецькою царівною Зоєю йому надається титул "великий князь всея Русі", що не визнається Литвою, яка теж претендує на збирання руських земель. Суперечки між Московським князівством і Литвою призвели до литовсько-російської війни, поразка в якій Литви закінчилася угодою (1503). За цією угодою до Московського князівства перейшли Чернігівсько-Сіверські землі з містами Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський. Однак конфлікт між Московським князівством і Литвою на цьому не завершився і періодичні війни між ними продовжувались аж до другої половини XVI ст., де крім національного питання існували і конфесійні, пов'язані з концепцією Москви "як третього Риму", проголошення її після падіння Константинополя єдиним захисником православ'я.

Звичайно, значний вплив духовенства на українських землях змушували Польщу і Литву враховувати релігійні питання в своїх прагненнях закріпитися на цих землях. У XIV ст. польським королем Казимиром III було визнано відновлення Галицької митрополії. В 1376 р. з ініціативи литовського князя Ольгерда відновлюється Київська митрополія, хоча хіротизований у Константинополі на цю посаду Кіпріан не визнається Москвою, і лише в 1389 р. він обіймає митрополичу кафедру з титулом "митрополит Київський і всея Русі", виправляючи обряди із студитського на ієрусалимський статут.

За твердженням І. Огієнка, український митрополит був обраний в 1414 р. і з його обранням починається відхід української церкви від московської, хоча, за іншими свідченнями, цей відхід починається тільки в 1458 р. за Казимира Ягеллончика. Доречно зазначити, що підписання в 1439 р. київським митрополитом Ісидором унії на Флорентійському соборі не тільки не принесло їй авторитету, а й було неприязно зустрінуте українським народом, який відхилив унію. Це змушений був враховувати польсько-литовський уряд у своїх протистояннях Москві, затримавши унію. Водночас постійна підтримка католицької церкви, насадження католицьких єпископатів на українських землях і наступ на права місцевого православного населення робили Москву більш привабливою в релігійних питаннях, ніж Литву, в її орієнтації на католицькі сили Польщі та скатоличене міщанство. Якщо враховувати зростаючу загрозу християнському світові з боку експансивної політики мусульманської Туреччини та її сателітів, активізацію дипломатичних та політичних дій Москви проти цієї загрози, то стане зрозумілим й інший бік симпатій і солідаризації з нею, орієнтації, хоча б як на союзника, в боротьбі за своє визволення українського народу.

Наведена вище реконструкція соціокультурного буття України XIII—XV ст. стає вихідною і для аналізу її духовної культури та стану філософської думки цього періоду.

2. ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ХІІІ—XV ст. ТЕНДЕНЦІЇ І ЯВИЩА УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕДВІДРОДЖЕННЯ

Панування татаро-монголів, Великого князівства Литовського, Польщі, спустошливі набіги кримської орди негативно вплинули на розвиток матеріальної та духовної культури українського народу, яка досягла високого рівня за кращих часів Київської державності. Однак було б неправильним вважати період ХНІ—XV ст. періодом культурного занепаду. Спільна боротьба народів усіх земель України проти соціального та національного гноблення, проти іноземної агресії була найважливішим чинником у політичній консолідації українського народу, зумовивши також розвиток його духовної культури. Як і в попередній період, вона розвивається в руслі церковно-богословського змісту, проте уже в XIII ст. з'являються твори світського характеру з їх зверненням до реального земного життя людини, усвідомленням нею сенсу свого буття й призначення, найвидатнішим з яких стає Галицько-Волинський літопис, або Літописець Данила Галицького.

Галицько-Волинський літопис

Єретичні вчення та ідеї вільнодумства

Літературні та культурне життя України в XV ст.

Певна стабілізація обстановки, відродження Київського князівства у складі Великого князівства Литовського сприятливо вплинули на його економічний і культурний розвиток. За правління князів Олельковичів розпочинається відбудова культових споруд Києва, піднімається в руїн і знову розписується знаменитий Успенський собор, розбудовується Київ, активізується літературне життя в ньому. Зі стін Києво-Печерського монастиря виходять видатні пам'ятки українського мистецтва — "Лƀвствица" (1443), "Златоструй" (1474), здійснюється дві редакції знаменитого "Києво-Печерського Патерика" (1460, 1462), який мав значний вплив на подальший розвиток українського, а також усього східнослов'янського письменства. Звернення київських книжників до цього давнього джерела було невипадковим, а тим більше — не рецидивом середньовічного способу мислення. Воно зумовлювалося реальним життям України того часу. Прославлення історичного минулого Києва пояснюється в ньому безпосереднім значенням Київської держави, з яким пов'язується автономістична політика київських князів Олельковичів, їх прагненням повернути Києву роль головного осередку всіх українських земель. І дійсно, поступово Київ знову перетворюється на центр раціоналістично-гуманістичного руху, який охоплює українські і білоруські землі Великого князівства Литовського.

Культурно-літературне пробудження в Києві та на українських землях не вичерпується викладеним. Якщо пильніше придивитись до всіх доступних нам письмових пам'яток, що з'явилися тоді на Україні, то впадає в око зростання кількості перекладних видань, причому пишуться вони мовою, максимально наближеною до народної розмовної мови, спостерігається відхід від однобічної орієнтації на візантійську літературу, хоча в загальній кількості перекладній літературі передують видання релігійно-богословського змісту. Так здійснюються переклади старозавітних книг, пророцтв Даниїла та Єремії, книги Руф та Естер тощо. Характерно, що біблійна література переписується і поширюється не з традиційних церковних зразків, а перекладається зі староєврейських оригіналів, достовірних стародавніх текстів. Це свідчить про те, що в інтелектуальних колах України другої половини XV ст. гуртуються сили, близькі за своїм духом до гуманізму з його методом мовно-текстуальної критики Св. Письма та відмовою від історично вироблених форм і догматів як ортодоксального католицизму, так і ортодоксальних напрямів православного християнства.

Крім творів релігійно-богословського змісту широкого поширення набули літературні видання морально-етичного характеру, повісті-притчі. Так, XV ст. датуються перші українські редакції популярних в XIII—XIV ст. літературних збірників під назвою "Ізмагард", "Четья", "Бчƀбла" тощо. Вони мають світський характер, збагачуються творами вітчизняних авторів, зокрема Климента Смолятича, Кирила Туровського, перших київських митрополитів Іларіона та Григорія, творами візантійського походження — письмових пам'яток періоду Київської держави. В деяких з них, наприклад окремі списки "Ізмагарда", підкреслюється користь читання книг, зустрічаються гострі випади проти чернецтва і церковної організації.

Відродження літературно-духовних традицій Київської Русі стає прогресивною тенденцією літературного процесу в Україні другої половини XV ст., оскільки, підриваючи основи неподільного панування візантизму у сфері духовної культури, воно сприяло формуванню власної національної літературної традиції. Про поступове звільнення від засилля візантизму свідчить поява літератури західноєвропейського походження. Це світські повісті "Олександрія", "Троянська історія", "Сказання про індійське царство", "Житіє Олексія, чоловіка божого" та ін. За своїм змістом і характером сюжетів вони наближаються до середньовічних лицарських романів з їх любовними інтригами, культом честі, різними авантюрними пригодами. Разом з тим у них ми бачимо захоплення авторів героїчними подвигами, мужністю і відвагою героїв творів, що мало на собі відбиток нового ренесанського літературного смаку.

Переважна більшість фахівців з історії філософської думки в Україні появу власне філософської літератури на українських землях пов'язують з діяльністю київського наукового гуртка книжників 40—60-х років XV ст., який отримав назву "ожидовілих". "Ожидовілі, — зазначає

Д. Чижевський, — були тими, хто вперше ввів в українське культурне оточення твори суто філософського змісту, що цікаві лише як філософічні і лише для читачів з суто філософічними інтересами" (Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — С. 28). Такими творами він називає "Логіку Авіасафа", "Промову Мойсея Єгиптянина", "Арістотелеві врата" або "Тайная тайних", перекладених з арабсько-єврейських джерел.

Перш ніж перейти до розгляду названих праць, доречно зупинитися на з'ясуванні історії їх виходу в Україні. Цілком зрозуміло, що політичне відновлення Київського князівства дало поштовх до перетворення Києва на значний господарсько-торговий центр, де активну силу у політичному і культурному житті почали відігравати міські ремісничо-купецькі кола. Саме ці верстви міського населення були найбільш зацікавленими в практичних знаннях, наукових уявленнях про реальний світ і людину. На противагу теологічно-богословській орієнтації Києво-Печерського монастиря і морально-етичної духовної літератури верхів у цьому середовищі формується науковий гурток київських книжників, про існування якого свідчать також російські джерела. Зокрема, про нього згадували новгородський архієпископ Геннадій, Йосип Волоцький — основні противники "ожидовілих", як називали в Росії погляди київських книжників.

Київське походження "ожидовілих" підтверджує В. М. Татищев, зазначаючи, що ця єресь почалася в Новгороді з оточення князя Михайла Олельковича київського, серед якого був "жидовин по імені Схарина". Щодо вибору творів для перекладу, то його слід шукати не тільки в посиленні зв'язків Києва зі Сходом, а й у культурній і економічній діяльності київського єврейства, що мало на той час дві досить впливові культурні громади — рабанітську і караїмську, першу з яких очолював видатний філолог Мойсей Київський (Вигнанець). Останній, як припускають, був близьким до двору Олельковичів як радник Михайла Олельковича. Вірогідно, саме його має на увазі В. М. Татищев, говорячи про "жидовина Схарину". Не виключено, що на прохання київських книжників єврейська культурна громада під керівництвом Мойсея Вигнанця здійснила переклад деяких творів та інших праць науково-природничого змісту, зокрема магічних, астрологічних та космографічних, як-от: "Шестокрил", "Космографія", що знайшли своє розповсюдження не тільки на українських землях, а й у Росії.

„Логіка Авіасафа" та „Промова Мойсея Єгиптянина"

Ці праці мають вигляд логічних трактатів. Перша з них дійшла до нас в одному примірнику, датованому 1483 р. Була перекладена в Києві в