Розділ «5. ІДЕЇ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ТА ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ В. ЛИПИНСЬКОГО»

Виступаючи за побудову Української держави та незалежність України, В. Липинський був націоналістом в кращому розумінні цього слова. Критично ставлячись до націоналізму, а особливо до його надміру радикальних форм, він вважав, що націоналізм буває двояким: державно-творчим і державно-руйнуючим, називаючи перший патріотизмом, а другий — шовінізмом.

Державно-творчий націоналізм, з погляду В. Липинського, є націоналізмом територіальним і політичним, таким, що сприяє державному життю певної нації, прикладом чого може бути англійський націоналізм. Щодо України, то він має спиратись на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти, для нього мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл, ніж чужинець, який допомагає визволитись від Москви чи від Польщі. Всі свої почуття і весь свій розум такий націоналізм спрямовує на те, щоб створити з ними разом на українській землі спільну окрему державу, а не на те, щоб поза межами України найти союзника, який би допоміг знищити місцевих москвофілів і польонофілів.

На відміну від державно-творчого державно-руйнуючий націоналізм є містечково-територіальним, віросповідним, що державне життя роз'єднує, як націоналізм єврейський, польський, український. Такий націоналізм завжди знаходить спільну мову з чужоземцями проти своїх власних земляків, як це робили галицькі шовіністи, що їздили до Варшави просити допомоги проти місцевих галицьких поляків.

Будучи націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло "свій до свого") і на моді живучих од вівтарів "національної віри інтелігентів", він знаходить репрезентаторів серед людей озлоблених і егоцентричних (закоханих у собі), які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть (див.: Липинський B. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 77).

В. Липинський постійно закликав бути патріотом, а не шовіністом. Для нього бути патріотом означало бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на українській землі, а не мріяти про топлення в Дніпрі більшості своїх земляків; шукати задоволення не в тому, "щоб бути Українцем", а в тому, щоб було честю носити ім'я Українця; вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони "не-Українці"; виховувати в собі насамперед громадянські, політичні, державотворчі риси: віру в Бога і послух Його законам, тобто духовні вартості, вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної влади.

Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустоту (безрелігійність) і своє політичне руйництво: зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм, декласованість — фанатичними вигуками про "неньку Україну", про "рідну мову", про "ми Українці", про клятих "Московинів і Ляхів" та ін. (Гам же. —

C. 77—78). Він попереджував, що такий "націоналізм" призведе тільки до "руїни" України.

В обгрунтуванні основних теоретичних положень В. Липинський постійно звертався до Історичних прикладів з життя України, Росії, країн Західної Європи від феодалізму до своєї доби, грунтовно аналізуючи всі етапи здобуття Україною своєї незалежності, причини її падіння. Такий історичний підхід надає його поглядам міцного онтологізму, динамізму, що виразно проявляються в його поглядах до тих же традицій. У загальних судженнях В. Липинського традиція постає як рух і творчість, власна доля, яка накладає на людину обов'язок творчості і праці, боротьби і руху, де кожний повинен виконувати свої обов'язки так, як наказує йому совість, тобто боротися і творити нове, спираючись на традицію та виходячи з неї.

Як справедливо зазначає Д Чижевський, динамізм В. Липинського — не абстрактний і не релятивний. Він завжди конкретний, грунтується на визнанні конкретного характеру будь-якого історичного об'єкта. Для нього не існує "нації загалом", "традиції загалом", а існують конкретні історичні нації, традиції, які в кожний певний момент модифікуються, змінюються, знову утворюються та обновляються.

Динамізм поглядів В. Липинського доповнюється історичним оптимізмом, який поєднується з високою моральністю, оскільки історія в його розумінні — це не беззмістовний потік подій, а процес, що містить високу мету людства на землі, здійснюючи високу людську правду. Релятивним він вважав поняття "реакційність" і "революційність", які залежать від конкретних умов і відносно дійсності набувають позитивного чи негативного змісту. Характерно також те, що, обстоюючи своєрідний елітаризм, В. Липинський не заперечує ролі і значення народних мас в історичному процесі, де головним для нього залишається почуття поваги до тих цінностей, які реалізуються історичним прогресом. Це характеризує В. Липинського як мислителя, його історіософську концепцію, філософію історії.

Проте слід зазначити, що викладеним вище не вичерпується сутність і зміст філософського та соціально-політичного доробку мислителів української діаспори. Варто було б провести розвідки творчості І. Лисяка-Рудницького, особливо його поглядів на положення України між Сходом і Заходом, формування модерної української нації, розвитку політичної думки в Україні та її класифікації. Потребує дослідження творчість І. Мірчука, міфософія Б. Антонина, філософські роздуми А. Шептицького, Й. Сліпого та інших українських філософів.

Рекомендована і використана література

Асмус В. Ф. Философия в Киевском университете в 1914—1920 годах // Вопр. философии. — 1990. — № 8.

Балан Ф., Кордам Б., Кравченко Б. Зарубіжні українці. — К., 1991.

Бедрій А. Дмитро Донцов і ОУН // Сучасність. — 1993. — № 11.

Білокінь С. Довкола таємниці // Петров В. Походження українського народу. — К.,

Винниченко В. Відродження нації. — К., 1990. — Ч. 1—3.

Винниченко В. Записки Кирпатого Мефистофеля. — К., 1927.

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., І 991.

Винниченко В. Слово за тобою, Сталіне! // Вітчизна. — 1989. — № 6—7.