Розділ «ТЕМА. РОЗВИТОК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ І ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ТА ПУБЛІЦИСТИЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.»

Лінію поміркованого лібералізму Київської громади проводив відомий український вчений-юрист Олександр Федорович Кістяківський. Він народився 26 березня 1833 р. у сім'ї священика на Чернігівщині. Після навчання у повітовому духовному училищі, семінарії в Чернігові поступив на юридичний факультет Київського університету. По закінченні університету працював у Сенаті, Міністерстві народної освіти. Захистивши магістерську дисертацію, виїхав за кордон, де слухав лекції у Віденському, Гейдельберзькому, Берлінському, Неаполітанському та Римському університетах. Після повернення до Києва захистив докторську дисертацію, обійняв посаду екстраординарного, а потім ординарного професора на кафедрі карного права і судочинства. Крім педагогічної вів значну наукову і громадську роботу, був членом Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, членом-кореспондентом Російського географічного товариства, дійсним членом Товариства любителів природознавства, почесним членом Петербурзького і Московського університетів, працював в Історичному товаристві Нестора-літописця. Автор праці "Про права, за якими судиться малоросійський народ" (1879), ряду підручників, по яких навчалося не одне покоління юристів. Помер 25 січня 1885 р., похований на Байковому кладовищі Києва.

Вчений з критичним складом розуму, усталеними принципами, О. Кістяківський намагався поєднати західноєвропейські традиції криміналістики з українським правом. Один з керівників українського національного руху 60-х років, він поступово відійшов від "українофільського фанатизму", залишаючись вірним своєму народові. Ставлячись до українського питання з "холодним розсудком", О. Кістяківський переконався в неспроможності його розв'язання за тодішніх умов як в Росії, так і в Австрії, незважаючи на конституційність останньої. Одним із основних недоліків українського руху вважав відсутність єдності серед українських діячів, де кожний прагнув стати свого роду гетьманом. Не розділяв політичної орієнтації М. Драгоманова, який, не знайшовши жодного стану, проникнувшись українською ідеєю, шукав грунт для неї в молодіжному середовищі — найбільш нестійкому, непостійному, схильному до захоплень. З цього погляду він негативно ставився і до народництва, вбачаючи його неспроможність у зміні умов життя тодішнього суспільства. Основні сподівання покладав на еволюційний шлях розвитку суспільства, проведення ліберальних правових реформ, ідеалом яких вважав встановлення панування в суспільному житті законів, а в державі — конституції, тобто розбудову громадянського суспільства і правової держави, ідеї яких будуть пізніше розвинуті його сином Б. Кістяківським.

Поряд з поміркованим крилом Київської громади, що тяжіло до ведення культурно-освітньої роботи, формувалося й більш радикальне її спрямування в постановці національного питання, пошуків засобів його розв'язання, де крім культурно-освітньої діяльності не виключалися засоби політичного характеру, в тому числі й революційні, якщо іншими засобами розв'язати це питання стає неможливим. Обгрунтування такої орієнтації відбилося в творчості М. Драгоманова.

Михайло Драгоманов