Розділ «ТЕМА. УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЧНА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.»

У поглядах І. Б. Шада на природу переважає пантеїстична тенденція, особливо при розгляді єдності усіх її сфер З його погляду, природа матеріальна, а вся матерія наділена двома силами, які і є її джерелом розвитку. Це позитивні і негативні сили, що існують як в неорганічній, так і в органічній природі, а також у людському суспільстві, тільки по-різному виявляються. В неорганічній природі вони проявляються у вигляді притягування і відштовхування, в органічній — подразливості і відчуття, а у суспільстві — як бажання і здатність мислити. Спосіб прояву і продукування, який ми спостерігаємо в органічному царстві, має місце в усій природі, бо ніщо не відбувається без сутичок і безперервної боротьби двох видів, протилежних один одному. Завдяки цьому все в природі поєднується, зв'язується, вона начебто стає одним організмом, не перестаючи народжувати нові і нові покоління, знаходячи в цьому задоволення, ніколи не старіє і не буває безплідною. Із старості тут народжується юність, із самої смерті б'є ключем нове життя.

Відповідно до такого розуміння розвитку природи І. Б. Шад до певної міри не сприймав гносеологічних установок Канта, вважаючи, що вони приводять до антиномій, в яких все зводиться до взаємовиключення, тоді як протилежності мають бути в єдності, оскільки в абсолюті всі протилежності збігаються, стають тотожними Якщо розум практичний перебуває в боротьбі з теоретичним, то немає ніяких критеріїв, щоб встановити, якому з них вірити. Заперечуючи Канту, його агностицизму та апріоризму, Шад зазначає, що постулювання критичного розуму Канта нездатне допомогти людині, бо грунтується не на знанні, а на уявленні. Існує тільки один розум, а різним він здається через те, що виявляє себе у різних функціях — як теоретичний і практичний, між якими не існує абсолютної протилежності. Щоправда, сам І. Б. Шад розглядав розум дещо теологічно, як відображення "абсолютного розуму", що є творцем світу. Однак, долаючи кантівський апріоризм, закони і принципи логіки, він виходив не безпосередньо з розуму, а з дійсності, доводячи здатність розуму пізнавати речі в собі, абсолютне.

Процес пізнання постає у Шада як єдність чуттєвого і раціонального, бо, з його точки зору, чуття — це своєрідний канал, яким здійснюється зв'язок з дійсністю і саме за їх допомогою формуються категорії як для діяльності розсудку, так і для діяльності розуму. Перший має справу з досвідом, об'єднує протилежності лише формально, другий — з ідеями, які вносять у світ єдність і гармонію. Розум є і в функціях мислення, І в функціях хотіння, бо у першому випадку він робить реальне ідеальним (розумне реальне), а в другому — перетворює ідеальне в реальне (здійснює ідеальне). Звідси Шад робить висновок, що дійсне теоретичне пізнання, дійсна філософія е не просто пізнанням феноменів чи основ тих феноменів, через які ми не можемо нічого знати, а постає як досягнення можливості феноменів, яке залежить від ідеї. Керуючись ідеями, ми пізнаємо речі такими, якими вони є самі по собі.

Цілком зрозуміло, що таке розуміння світу і пізнавального процесу не вкладалося в "рамки" вимог духовного відомства, не зовсім вписувалось в існуючі традиції російської духовної культури, що й дало підстави для звинувачення І. Б. Шада в "гордині безвір'я" і його висилки за межі Російської імперії. "Логіка" Шада була відома не тільки в Україні, айв Росії — Москві, Петербурзі. Саме спираючись на неї, С. Давіташвілі задовго до К. Маркса і Ф. Енгельса зробив спробу об'єднати об'єктивну і суб'єктивну діалектику, обгрунтувати принципи діалектичної логіки на матеріалістичній основі. За умов абсолютистської деспотії та кріпацької неволі, що панували в Російській імперії, ще менше симпатій в панівної верхівки могли викликати соціально-політичні погляди Шада з його вимогою свободи.

Відповідно до поглядів Шада закон розвитку як основний закон природи, Всесвіту лежить в основі походження людини, соціальних процесів. Шад підкреслює, що у своєму розвитку людина проходить три етапи: тваринний, природний та моральний, де перехід від одного етапу до другого обумовлюється соціальним середовищем. Критично ставлячись до договірної теорії походження держави, він обстоював ідею природного права, виводячи походження держави і права з розуму людини. Вищим законом в суспільстві він вважав закон абсолютної свободи. Суть цього закону полягає в тому, що людина володіє абсолютною свободою в тому розумінні, що вона здатна панувати над собою, спонукати себе до таких дій, до яких не може бути примушена зовнішніми силами. З природним правом, яке є вродженим і вічним, пов'язуються у суспільстві законодавство і державність, які мають відповідати розуму людини.

Якщо законодавство в суспільстві суперечить розуму або людина обирає його не за своєю волею, то вона втрачає гідність розумної істоти, перестає бути собою, потрапляє в рабство. Рабство — це вища форма насильства. Вона полягає в тому, що людину починають розглядати як річ, а це суперечить природному праву, самому суспільному життю. Ліквідувати такий стан можна через пропаганду правових ідей, самовдосконаленням людини, бо природа людини і визначає закони суспільства, право кожної людини досягати призначеної її природою вищої мети. Звідси засудження Шадом усіх форм деспотизму, вимоги свободи совісті, думки, свободи університетської освіти, заборона рабства.

І. Б. Шад, підкреслюючи важливу роль вдосконалення людини, законодавства і державності, основу прогресивного розвитку людства вбачав в його різноманітності, де умовою нормального життя кожного організму є протилежність між його частинами, в даному випадку вільне діяння і протидіяння націй, їх протилежність, що залежить від клімату, рівня культури, звичаїв, різних тілесних та духовних здібностей. Безмежна різноманітність в природі і людському роді відтворює безмежну різноманітність джерел життя, прагнень, з яких постають гармонія і вдосконалення. Відносно до людини протилежності виявляються в родині через протилежність роду і віку, в державі — правителя і народу, а також станів і поколінь, в цілому людському роді — через різницю націй, де одна з протилежностей виявляє досконалість та недосконалість Іншої. Будь-яке прагнення до вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами і націями. Нація, яка підкоряється іншій навіть з прагнення вічного миру, виявляє своє падіння і заслуговує всі ті нещастя, які на неї можуть впасти.

Андрій Дудрович

Після висилки І. Б. Шада з Харкова його наступником по кафедрі став А. Дудрович, який з 1813 по 1829 р. читав курс моральної філософії, а в 1829—1830 рр. був ректором університету. Виходець із прикарпатських слов'ян, він користувався підтримкою І. Б. Шада, який і рекомендував його як людину освічену у філософії Канта, Фіхте і Шеллінга. Курс А. Дудровича був побудований в основному за Шадом з широким послугуванням ідей Канта, Фіхте, особливо Шеллінга, із збереженням романтичних традицій останнього, що дало підставу Д. Чижевському віднести його до представників українського романтизму. А. Дудрович розглядав світ як накреслення божества, а людину — вінцем його творіння, оскільки в людині найбільш повно проявляється божество. Концепцію Шеллінга кваліфікував як філософію загального примирення в усій конкретній єдності, що розглядає невидиме божество і його силу, витлумачуючи все в дусі Божого промислу та одкровення. Шадівська ідея абсолютної свободи перетворилася у А. Дудровича на розумний консерватизм, поява якого мала свою підставу не тільки у висилці І. Б. Шада, а й Т. Осиповського, відомого вченого, одного з організаторів Харківського університету, професора математики, аз 1813 р. ректора. За свою прогресивну діяльність в 1820 р. був висланий з Харкова.

Тимофій Осиповський

Іван Скворцов

Обіймаючи посаду професора філософії академії з 1819 по 1849 р., І. Скворцов одним з перших здійснив перехід від традиційного вольфіанства до кантіанства та інших філософських західноєвропейських систем, більш вільного і нового самостійного філософствування на основі глибокого і багатоманітного знайомства зі світовими філософськими ідеями. Читаючи курс історії філософії, він викладав філософські вчення по першоджерелах, супроводжуючи їх критичним аналізом, знайомство з класикою доводив до новітніх часів — Бекона, Декарта, Лейбніца, Шеллінга, Фіхте, Гегеля.

Особливою повагою у Скворцова користувався Кант, творами якого він особисто поповнив бібліотеку академії. Гегель не подобався йому за раціоналізм" в якому православно-академічна філософська традиція вбачала деїзм. Крім історії філософії він читав також дворічний курс логіки, психології, метафізики та моральної філософії.

Загальну спрямованість курсу філософії І. Скворцова до певної міри розкриває його промова "Про метафізичні начала філософії", проголошена 29 вересня 1819 р. "Ісус Христос, — зазначається в ній, — є єдиним вчителем істини для всіх істот розумних. Поза його світом немає істини — сліпа та філософія, яка не визнає його; нерозумна та мудрість, яка відкидає вчення одкровення. Ми — християни, і нам непростимо знати краще філософію будь-якого Арістотеля чи Платона, ніж філософію Ісуса". На думку Скворцова, першоосновою світу є Бог. Мислений дух людський не є істота абсолютна і творча. Істина завжди дана, нами сприймається і пізнається. Першим відношенням духу до істини є відношення сприймання, чуття. Безпосереднім чуттям істини є віра в широкому розумінні цього слова, і ця перша форма пізнання — основа усього його розвитку. Наступний ступінь — розуміння безпосереднього змісту істин віри, виведення її на рівень знання. Звідси виникають наука і філософія. Це знання не є запереченням будь-якого первинного, даного у свідомості. Філософ, заявляв Скворцов, який відкидає віру, сам не заслуговує на довір'я.

Філософія має грунтуватися на вірі, визнанні деяких позитивних у своїй розумній природі покладених Богом істин. Перше завдання філософії полягає в тому, щоб через аналіз розумової природи нашого духу відкрити в них елементи істини, очистити їх від домішок і викласти у точних і ясних поняттях. Проте філософствуючий людський розум не може зупинитися на цих початкових істинах, а прагне до повного і всебічного пізнання цілісності всіх речей, повної досконалості істини. Та саме тут І. Скворцов, поставивши питання про те, чи може людський розум досягти такої системи знання, яка б задовольняла його прагнення до істини, доходить до негативного висновку, йдучи, як і Кант, шляхом підпорядкування розуму силі божого духу, де не у філософії, а в Ісуса Христа знаходиться Мудрість мудрості, Істинна філософія. Як бачимо, оцінка Г. Шпета не потребує коментарів стосовно консерватизму І. Скворцова.

Василь Карпов

Петро Авсенєв

У сфері надчуттєвого, про яке не було однозначного тлумачення в Св. Письмі, шукав основу вільного філософствування П. Авсенєв (архімандрит Теофан). В академії і університеті, де читав курс філософії і психології, він користувався репутацією філософа живого діяльного розуму, добре обізнаного з новітніми літературними джерелами, а водночас людиною високого релігійного почуття і переконання.

Філософські погляди П. Авсенєва формувались під впливом Платона, Плотіна, Беме, батьків церкви — Макарія Єгипетського та Ісаака Сірина, ідей шеллінгіанства в інтерпретації Шуберта. За висловом Г. Шпета, під впливом останніх він відчув потяг до встановлення таких порядків життя, які зближували б фізичне і духовне, а отже, земне і небесне. Однак і таке роздумування, звичне для християнської філософії, про субстанцінність душі, відображення в ній божественного образу, не прикрите охоронними прищепленнями благодатних гіпотез, загрожувало спокоєм ортодоксальній теології. І тільки Авсенєв почав викладати свій курс в дусі шубертівського шеллінгіанства, то відразу відчув реакцію з боку тих, хто уважно стежив за розвитком і спрямуванням філософської думки в академії, що примусило його переробити курс, просити вибачення у начальства за помилки. Про цю подію не забули нагадати навіть на урочистому зібранні, присвяченому 50-річчю академії, коли уже самого П. Авсенєва не було в живих.

Пропагуючи теологічний геоцентризм, визнаючи причиною усього сутнього Бога, Авсенєв вважав, що земля є центром усього Всесвіту, створеного Богом, а все в ньому має свій дух, який є витлумаченням волі Творця. Людину він розглядав як живий союз Творця і тварі, де твар досягає своїх пристрастей, а Бог (творець) — мети свого творення. Будову душі ділив на три відділи: видозміни особи, безособовий стан і стан повного розвитку. Під психологією розумів науку, предметом якої є пояснення будови і життя душі, щоб привести людину до стану істинного самопізнання. Основними методами психології вважав спостереження, умоглядність, одкровення. Умоглядну психологію Авсенєв пов'язував з філософією, вважаючи, що вона є частиною філософії, оскільки психологічні ідеї порівнюються з філософськими, перевіряються на них, тоді як без психології філософські ідеї виступають мрійливими і безпідставними. Звертаючись до історії філософії, П. Авсенєв вважав, що на відміну від західного, що грунтувалося на індивідуальностях, російське життя є прошарком племен, які надають йому універсальності, внаслідок чого в Росії не може бути сприйнятою ні умоглядна німецька діалектика, ні емпірична англійська філософія. В Росії філософія завжди буде релігійно-духовною.