Розділ «Лекція 1»

Історія філософської думки в Україні

Відомий підпільний публіцист Йосип Позичанюк (псевдоніми Д. Ш., Д. Шахай, Шугай) писав, що успіх боротьби українського народу за свою самостійність і незалежність можливий тільки за умов, коли українська сторона перестане пропагувати расистський націоналізм і виробить універсальні ідеї, що матимуть силу, яка мобілізує всіх, включно з росіянами (Потічний П. Українсько-російські відносини в політичній думці українського підпілля часу другої світової війни // Сучасність. — 1992. — № 7. — С. 15).

За умов політичної і економічної нестабільності націоналізм як своєрідна реакція суспільства на небезпеку і надія на порятунок чи обновлення нації існував і буде існувати. Однак треба чітко уявляти, в якій формі він буде проявлятися. Націоналізм як форма національного пробудження, спрямованого на культурне пробудження, утвердження національної ідентичності і зміцнення соціальної згуртованості, не має нічого спільного з націоналізмом як формою ствердження расово-біологічної вищості однієї нації над іншою, тобто віри у призначення певної нації панувати над світом. З останньою уже пов'язується витворення "української ідеї", "великодержавної України", її месіанського призначення в світі. Історичний досвід знає наслідки прояву як першої, так і другої форми націоналізму.

Щоб не потрапити в полон до минулого, треба йти далі від нього і керуватися історичним досвідом. В контексті історії слід чітко визначити своє, те, що нам належить безпосередньо, і як ми використовуємо ту спадщину, яку залишили для нас наші далекі пращури, що на той час не були ні українцями, ні росіянами, ні білорусами в сучасному розумінні. Тут нам доведеться подолати ряд міфів і стереотипів, у тому числі й тих, що склалися навколо твердження про Київську Русь як колиску трьох братніх народів — українського, білоруського і російського, попередньо визначившись з деякими термінами.

Як відомо, по мірі втрати впливу скіфів, сарматів, гунів, за візантійськими і готськими традиціями, іменами яких називалися й слов'янські народи — наші пращури, за останніми закріплюється назва русини, русичі, Русь. Слово "Русь", з'явившись іще в І ст., документально затверджується в іноземних джерелах V ст. відносно до полянських племен, що населяли Середнє Подніпров'я, перейшовши на назву держави полян і землі, які були нею заселені, де першість повели київський стіл, родове старшинство київського князя. У науковій літературі на початку XIX ст. для позначення цього державного утворення східних слов'ян утвердилась назва "Київська Русь". Згідно з літописними даними у IX—XIII ст. термін "Русь" виступав у двох значеннях: широкому — щодо всіх східнослов'янських земель і вузькому — стосовно певної їх частини, а саме Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, які в XI ст. називають також Україною. У візантійських джерелах Костянтином Багрянородним за Середнім Подніпров'ям закріплюється назва "Внутрішня Росія", етимологічно пов'язана з територіальними основами країни, що потім трансформується в термін "Мала Росія". Після того як митрополит Київський і всія Русі в 1299 р. остаточно посів у Москві, галицькі князі добилися від константинопольського патріарха для своєї землі окремої митрополії, яку патріарх назвав "Мікро Русь", що означало "Мала Русь", митропольна Русь. Поняття "Мала Русь" з часу свого походження було виключно пов'язане з юрисдикцією митрополита і до XVIII ст., коли нашу Вітчизну почали називати "Малоросією", не мало адміністративного і етнографічного навантаження.

В історичних документах XVI—XVIII ст. відновлюється функціонування назви "Україна", яка належить до порубіжних земель між Московщиною, Литвою і Польщею, так само, як вона використовувалася за часів стародавньої доби, тобто Київська земля. Оскільки ця територія стала центром українського народного життя, то назва "Україна" набуває більш широкого значення — національного імені, як раніше це було з іменем "Русі". Стара назва "Русь" нашої Вітчизни поступово стирається з її теренів, зростаючись з новим найменуванням. Старе ім'я "Русь" витісняється новим "Україна". Щоправда свої дослідження з історії рідної землі М. Грушевський продовжував називати "Історія України-Руси", а І. Франко свою Вітчизну називав "Руссю". Що стосується Московського князівства, то до XVI ст. воно Руссю не називалось і його за таку не вважали, хоча після одруження з грецькою царівною Зоєю Іван III домагається визнання титулу "царя всієї Русі", претендуючи на всі слов'янські землі. Росія і після цього не стала називатися Росією. Ще за царя Олексія не було росіян, а були московити, рязанці, новгородці та ін. Росія стала називатися Росією тільки з XVIII ст.

Слід зазначити, що до відмови від старої назви нашої Вітчизни спонукала колонізаторська політика Російської імперії, згідно з якою "малороси" (саме так стали називати нас після входження більшості українських земель до складу Російської імперії) розглядалися як щось меншо-варте порівняно з великоросами, "гілка російського дерева", яке не має своєї власної історії. Це стверджувала офіційна російська історична наука, розробляючи концепцію династичності російських правителів як прямих спадкоємців київських князів і Київської Русі — колиски трьох народів. Виводячи історію Росії з Київської Русі, більшість російських істориків (В. Татіщев, М. Карамзін, С. Соловйов, М. Ключевський та ін.) доходили висновку, що Росія започаткована тими слов'янськими племенами корінного населення Київської Русі, які жили на своїй власній російській території. Народ, який входив до складу населення Київської Русі, був одномовним, однорідним, а потім з нього виникли різномовні, однак близькі між собою народи. Насправді основу російського етносу складали не корінні племена Київської Русі, а племена, які жили на її окраїнах, — в'ятичі, радимичі та ін., які дехто з російських письменників вважав більш слов'янськими, ніж інші.

Виходячи з викладеного, стають зрозумілими деякі моменти, пов'язані з тезою "Київська Русь — колиска трьох братніх народів: російського, українського, білоруського". Справедлива в своїй основі, ця теза була доведена до абсурду великодержавною доктриною правлячих кіл Росії, відповідно до якої "старший брат" — російський народ несе меншим братам мир і спокій, захист і злагоду. Насправді це оберталося диктатом у ставленні до "братів менших" через присвоєння собі монопольного права на їх історію, культуру, на право розпоряджатися власною долею.

На правах сильнішого, "старшого брата", царський уряд Росії встановив своє монопольне право на всю історію Русі, теоретично постулюючи рівність, але на практиці утверджуючи безперечний російський пріоритет. Вважалося цілком природним починати історію Росії з часів Київської Русі як магістралі російської історії, що йшла з Києва через Володимир у Москву, проте політично небезпечним було говорити про зв'язок Київської Русі з історією України. Змінювалися часи і уже "менші брати" почали обстоювати виключне право на давньоруську спадщину, всупереч історичній дійсності використовуючи великоросійську історичну концепцію, схему безперервної трансформації успадкування влади однією державою від іншої, на цей раз у іншому напрямі: Київська Русь — Галицько-Волинське князівство — Велике князівство Литовське. Білі і чорні плями історії України заповнюються псевдонауковими узагальненнями і патріотичними міфами, які, за оцінкою Л. Плюща, подібні до оригіналів російських патріотичних фальсифікацій з тими самими висновками: українці є найслов'янішими, найстародавнішими, найкультурнішими тощо, а наші "хозари" з Лицарства Святослава готові до бою за Москву (Див.: Плющ А. Чи має перспективи український фашизм? // Сучасність. — 1993. — № 3. — С. 140, 149). Сьогодні деякі представники західних українських земель претендують на одноосібницьке представництво і провід в українській культурі, освіті, політиці, вважають себе єдиними захисниками усього українського на противагу "східнякам", які продалися "москалям".

Дійсно, як справедливо зазначає Є. Маланюк, надто багато "влад" і "назв" зазнала наша земля впродовж тисячоліть її бурхливої історії, хоча назви не міняють суті речей. Були скіфи, сармати, гуни, варяги та інші загони зайд, завойовників, здобитчиків, які не раз спустошували не тільки Русь, а й Європу. Проте не вони творили культуру, оскільки для цього потрібний тривалий час осілості на землі, її окультурення. Тому доводиться визнати той факт, що ми живемо на своїй землі автохтонно задовго до Яфета, гунів, сарматів, скіфів, варягів, "старших братів". За даними етнографічних, археологічних досліджень В. Петрова, тривалість цієї осілості є як мінімум 7 тис. років (Петров В. Походження українського народу. — К., 1992). Протягом цього часу наші пращури орали землі, культивували міста, певний стиль життя і мислення, свою ментальність, найбільш типовими ознаками якої вважаються: емоціональність і сентиментальність, чутливість та ліризм, відчуття краси, працелюбство, любов до рідної матері-природи і своєї Вітчизни, неспокій і рухливість, індивідуалізм та почуття свободи, громадоправство, брак авторитарної влади, волелюбність, майже культова гостинність тощо (Див.: Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992. — С. 10; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 64). Задовго до приходу варягів наші пращури мали свою державність, високу культуру, віками освячені звичаї і традиції, широкі зв'язки з сусідніми країнами, що складалися не враз і не самі собою.

Звичайно, на всіх руських землях рівень культури був не однаковий. І, мабуть, невипадково, що серед них літописні джерела виділяють полян. І хоча руками їх авторів водила християнська традиція називати нехристиян "варварами", "поганинами", однак потрібно визнати, що саме поляни були найбільш культурними серед інших східнослов'янських племен. Від полянського племені пішла Русь, від полян-киян пішли витоки архітектури, малярства, музики, літератури до різних народів, з яких пізніше утворився білоруський, український та, до певної міри, російський народи. За зразком Києва формувалися князівські "гради" — столиці князівств, до яких з нього була винесена горда назва "Русь". Саме в цьому відношенні була Київська Русь "колискою трьох народів", де український народ має ту високу гордість, що є прямим носієм всієї культури Русі, однак не заявляє одноосібних прав на неї, оскільки вона має й інших спадкоємців в особі білоруського та російського народів. Щодо України, то можна навести слова росіянки Е. Ільїної: "Київська Русь "приписана" на території України, там жили й творили свою історію предки теперішніх українців" (Літ. Україна. — 1991. — 26 верес). І ми їх спадкоємці. Це наша культура і наша історія.

Розібравшись в суті попередніх зауважень, потрібно з'ясувати ще ряд моментів. Ми маємо тисячолітню історію, культуру, літературу. Якою ж мірою ми можемо говорити про українську філософію, а відповідно про історію філософії України? Стосовно першої частини запитання Д. Чижевський писав: "Ми знаходимося у досить скрутному становищі, коли захочемо охарактеризувати українську філософську думку, бо ми можемо з повною певністю сказати, що маємо тут справу лише з початками і намітками думок, які можуть бути розвинені в дальнійшій філософській творчості українських мислителів майбутнього". І далі: "...ще треба чекати на свого "великого" філософа. Тоді те оригінальне, що може є в зародку в творах попередніх мислителів, виступить у весь зріст, відкривши глибини національного духу, не лише перед усім світом, але і перед самим своїм народом" [Чижевський Д Нариси з історії філософії на Україні. — С. 13—14). Неоднозначну відповідь ми маємо також на друїу половину запитання. Ще в першій половині XIX ст. професор Рішельєвського ліцею К. П. Зеленецький зазначав, що історія філософії у нас була не історією філософського знання, а історією ставлення до нього.

Попередні відповіді примушують нас поставити нові запитання: що ж нам залишилося? якщо залишилось, то в якому стані дослідження воно знаходиться? Оптимізм у відповіді на поставлені запитання додають нам автори "Історії філософії на Україні": "Коли йдеться про історію філософії на Україні, то як і в історії інших народів слід зважувати на те, що необхідно враховувати продукти філософського мислення, філософської думки у вигляді філософських ідей, що у фрагментарній формі наявні у різноманітних здобутках духовної творчості. Об'єктом вивчення історії філософської думки в Україні є не лише досягнення науково-філософського пізнання, що здобувалось в українській культурі, а й сукупність філософсько-значимих ідей, які у знятій формі відображались у всіх сферах духовної творчості народу" {Історія філософії на Україні. — К.( 1987. — Т. 1).

Якщо виходити зі стану досліджень філософської думки, яку ми успадкували, то доведеться визнати: здобуток тут у нас значно скромніший, ніж в дослідженнях історії України загалом, де ми маємо спогади С. Величка, Г. Полетики, М. Берлинського, "Історії Русів" псевдо Кониського, здобутки студій М. Костомарова, М. Максимовича, В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Яворницького, В. Баталія, І. Крип'якевича, І. Огієнка та інших корифеїв української історичної науки. Дослідження розвитку філософської думки в Україні активізувалось лише за радянського періоду, проте у специфічній для цього часу формі. Погляди багатьох українських мислителів розглядалися під кутом впливу на них російських революціонерів-демократів або марксистської філософської традиції. При цьому з поля зору дослідників випадав значний прошарок мислителів духовно-релігійного та ідеалістичного напряму, погляди яких розглядались як щось несуттєве, позбавлене будь-якого філософського змісту. Ідеологічна нетерпимість поверталася науковою нетерпимістю, що було далеким від істини. Втрати, що понесла українська культура в період сталінщини, і на сьогодні не піддаються обліку.

Прагнення до об'єктивного висвітлення історії філософської думки в Україні намітилось за часів "потепління", закріпившись в 70-х роках, і продовжується в наші дні. Так, науковцями відділення історії філософії Інституту філософії НАН України та Західного наукового центру були дешифровані з латинської мови тексти лекцій професорів Києво-Могилянської академії. З друку вийшло ряд праць, присвячених творчості відомих українських мислителів (Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI — начала XII ст. — К., 1989; Бондарь С. В. Философско-мировоззренческое содержание "Изборников 1073 и 1076 годов". — К., 1990; Кашуба М. В., Паславський І. В., Захара І. С. та ін. Філософія Відродження на Україні. — К., 1990; Нічия. В. М., Литвияов В. Д., Стратій Я. М Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI — початок XVII ст). — К., 1991 та ін,). Видано твори Ф. Прокоповича, Г. Кониського, пам'ятки братських шкіл. Значну роботу в цьому напрямі проводить журнал "Філософська і соціологічна думка" (донедавна "Філософська думка"), на сторінках якого зростає кількість публікацій з історії філософської думки в Україні, серед яких слід відзначити праці В. С. Горського, В. М. Нічик, М. В. Кашуби, М. В. Поповича, С. Б. Кримського, Я. М. Стратій, Ю. В. Кушакова, М. І. Лука, М. Л. Ткачук, Л. П. Депенчук. У Київському університеті під керівництвом М. Ю. Русина працює кафедра історії філософії і культури України. З'явився, нарешті, доступ до видань з діаспори, зокрема творів Д. Чижевського, В. Зиньківського. Заслуговує високої оцінки видання 3-томної "Історії філософії в Україні".

Осмислення філософських ідей в духовній культурі України, творчості видатних українських філософів-професіоналів лягли в основу запропонованого курсу лекцій, що склався в процесі викладання спецкурсів з історії філософської думки в Україні, який читався слухачам відділення журналістики Київського інституту політології і соціального управління, читання лекцій на гуманітарних факультетах Чернівецького університету, спецкурсу для студентів історичного факультету Київського педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, курсу лекцій на філософському факультеті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Рекомендована і використана література

Берлін І. Націоналізм: знехтувана сила // Сучасність. — 1993. — № 3. Василенко Г. К. Руси. - К., 1990.

Волконский А. Н. Три ветки русского дерева и... сепаратизм // Русский рубеж. - 1991. - № 7.

Грабович Джордж Г. Плоди колоніалізму та пастки постколоніалізму // Сучасність. - 1992. — № 7.

Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа. — К., 1990.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософської думки в Україні» автора Огородник І.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Лекція 1“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ ДО КУРСУ

  • Лекція 1
  • ТЕМА. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА ДАВНЬОЇ РУСІ

  • ТЕМА. Філософські ідеї в духовній культурі України ХІІІ - ХV ст.

  • ТЕМА. РЕНЕСАНСНИЙ ГУМАНІЗМ В УКРАЇНІ XVI — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.

  • 3. ІДЕЇ ГУМАНІЗМУ ПРАЦЯХ ЛАТИНО- ТА ПОЛЬСЬКОМОВНИХ ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ XVI - ПОЧАТКУ XVII ст.

  • ТЕМА. РЕФОРМАЦІЙНІ ВЧЕННЯ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI - ПОЧАТКУ ХVIІ ст.

  • 3. РЕФОРМАЦІЙНІ ВЧЕННЯ В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI - ПОЧАТКУ XVII ст. НА ОСНОВІ ВІЗАНТІЙСЬКО-ДАВНЬОРУСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

  • ТЕМА. ВІД БРАТСЬКИХ ШКІЛ ДО КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ (ідеї гуманізму і реформації в братських школах)

  • 2. КИЇВСЬКІ БРАТСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ У РОЗВИТКУ ГУМАНІСТИЧНИХ І РЕФОРМАЦІЙНИХ ІДЕЙ В УКРАЇНІ

  • 3. ГУМАНІЗМ ВЧЕНОГО ГУРТКА КИЄВО-ПЄЧЄРСЬКОЇ ЛАВРСЬКОЇ ДРУКАРНІ

  • ТЕМА. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ — ЦЕНТР ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII І XVIII ст. (українське просвітництво)

  • 2. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ — НОВІЙ ТИП ВИЩОЇ ШКОЛИ ТА ЇЇ РОЛЬ У РОЗВИТКУ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ СХІДНИХ І ПІВДЕННИХ СЛОВ'ЯН

  • 3. ЗМІСТ І СПРЯМОВАНІСТЬ ФІЛОСОФСЬКИХ КУРСІВ ПРОФЕСОРІВ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ

  • 4. УКРАЇНА І ПРОСВІТНИЦТВО. ФІЛОСОФІЯ Г. СКОВОРОДИ

  • ТЕМА. УКРАЇНСЬКИЙ РОМАНТИЗМ: ФІЛОСОФІЯ І СВІТОГЛЯД

  • 3. ВПЛИВ РОМАНТИЧНОГО ШЕЛЛІНГІАНСТВА НА СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

  • 4. КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО

  • 5. ЕЛЕМЕНТИ РОМАНІЗМУ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

  • ТЕМА. УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЧНА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.

  • 2. О. НОВИЦЬКИЙ ПРО ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА ПОСТУПАЛЬНІСТЬ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

  • 3. СИЛЬВЕСТОР ГОГОЦЬКИЙ ЯК ІСТОРИК ФІЛООФІЇ

  • ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

  • ТЕМА. РОЗВИТОК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ І ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ТА ПУБЛІЦИСТИЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

  • 2. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ І ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ТА ПУБЛІЦИСТІВ НА РУБЕЖІ ХІХ – ХХ ст.

  • 3. ФІЛОСОФСЬКО-СОЦІАЛЬНІ ВИТОКИ ІСТОРІОСОФІЇ М. ГРУШЕВСЬКОГО

  • 4. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА Б. КІСТЯКІВСЬКОГО

  • 5. ФІЛОСОФСЬКИЙ СВІТ ІДЕЙ В. ВЕРНАДСЬКОГО

  • ТЕМА. ФІЛОСОФСЬКА ТА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ

  • 3. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ В. ВИННИЧЕНКА

  • 4. ІНТЕГРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ Д. ДОНЦОВА

  • 5. ІДЕЇ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ТА ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ В. ЛИПИНСЬКОГО

  • ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ РАДЯНСЬКОЇ ТА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи