Розділ «4. УКРАЇНА І ПРОСВІТНИЦТВО. ФІЛОСОФІЯ Г. СКОВОРОДИ»

Проблема сутності людини, її призначення і сенсу буття також тлумачаться Сковородою через визнання суперечливості самої людини, ототожнюваної з Богом. Вона, як і світ, має внутрішню (духовну) і зовнішню (матеріальну) природу, становить єдність двох істот — "дійсної", "правдивої" та "тілесної", "плотської" людини. "Тілесна", "плотська" людина визначається зовнішньою природою і є "тінь, тьма і тління", тоді як "дійсна" людина пов'язана із внутрішнім єством, яким є Бог. "Ти, — пише Сковорода, — сновид твоєї дійсної людини. Ти — риза, а вона — тіло. Ти — привид, а вона в тобі правда. Ти — ніщо, а вона в тобі істота. Ти — бруд, а вона твоя краса, образ та план". Як видно з наведеного, Сковорода переконаний у тому, що зовнішнє в людині є тільки її явище, "бування", тоді як сутність прихована у внутрішньому.

Оскільки внутрішнє, духовне є дійсним Богом і істиною в людині є Бог, то істинно людське визначається не його тілом, тілесною організацією, а духом, свідомістю, волею, світом внутрішніх переконань. Дійсна людина сама божественна, сама для себе безодня, джерело, сонце, носієм яких в людині є серце. Як таке, підсвідоме і "над-свідоме", воно — осередок усього доброго та світлого, провидчого і прозорого, вище і глибше порівняно із свідомим психічним життям. Саме через "чисте", "нове" і "світле серце" проявляється дійсна людина, здійснюється її обожнення. Останнє можливе тому, що дійсна людина тотожна Богу по своїй істоті, по своєму "серцю". Цим визначаються призначення людини та сенс її буття. Вони полягають у пізнанні Бога, служінні йому та любові до нього. Та знову-таки, якщо Бог тотожний людині, а людина тотожна Богу, то пізнання Бога є пізнання самого себе, а служити йому означає служити самому собі. Так само "обстоїть" і любов до Бога. Оскільки дійсна людина рівна Богу, єдина в усіх нас і в кожному ціла, то любов до

Бога є одночасно любов'ю до самого себе, яка символізується Сковородою образом Нарциса.

Етико-моральне вчення, займаючи центральне місце, Сковорода основував на двох принципах, а саме: "нерівної рівності" та самопізнання. Звернення до названих принципів зумовлюється такими моментами. Сковорода усвідомлює, що здійснення, реалізація об'єктивних загальнозначущих цінностей можливе лише на суб'єктивному індивідуально зумовленому шляху обожнення, уподобання людини Богу, де воля Бога стає єдиним її керівництвом. Однак це не означає, що індивідуальність людини зникає, гине разом із "зовнішньою людиною". Навпаки, вона зберігається, набуває своєї значущості в процесі життя, морального удосконалення, піднесення, адже, з одного боку, усі люди лише "тіні" дійсної людини, рівні перед Богом, з другого — усі вони різні.

"Бог, — зазначає Сковорода, розкриваючи названий стан речей, — подібний до фонтана, який заповнює рівний посуд за їх об'ємом. Над фонтаном надпис: "нерівна усім рівність". Ллються із різних рурок різні токи в різні посуди, що стоять навколо фонтана. Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що однаково повний". Як "нерівна рівність" кожна людина є "мірою речей" в етичній сфері, бо у безодні людського єства безпосередньо відбивається безодня божественного буття.

Пізнаючи саму себе, людина здатна вимірювати все власними мірками. І коли пізнання самого себе спрямовується не на зовнішню видимість, яка є лише "пустая пустота", предмет ідолопоклонства, а на внутрішню суть людини, воно і розкриває те, що становить істинну суть, істину в нас самих і всього світу. Життя людини — це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Воно сприяє моральному вдосконаленню, благоденству і благоустрою людини, бо тільки той, хто пізнав свою природу, може бути корисним для "себе і для своєї братії". Спочатку людина немовби звернена всім єством назовні, на погон, за радостями зовнішнього світу. Потім вона доходить до пізнання своєї природи, самої себе, своїх здібностей і виробляє відповідний до своєї природи спосіб життя. Основу такого способу життя, адекватного людській природі, Сковорода вбачав у "сродній праці" як дійсному вираженні людської життєдіяльності, самоствердженні людини.

Споживання матеріальних благ, насолоду ними Сковорода не вважав основою людського щастя. Вище блаженство і справжнє щастя приносить людині праця за призванням, праця, що відображує природні нахили людини — "сродна праця". Він був глибоко переконаний у тому, що кожна людина має природний нахил до певного роду діяльності, який може зробити людину дійсно щасливою, бо така праця за вродженим нахилом і обдарованістю є бажаною, виконується з охотою і насолодою. "Кратко сказать, — зауважує з цього приводу Сковорода, — природа запалает к делу й укрепляет в труде, делая труд сладким" [Сковорода Г. С. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира // Повн. зібр. творів. — Т. 1. — С. 418). Навпаки, "несродна" праця, тобто праця, до якої не "лежить серце", яка нав'язується ззовні, до якої примушують, є джерелом великого нещастя. "Коликое мучение, — пише Сковорода, — трудиться в несродном деле? Самое пиршество без охоты тяжело" (Там же. — С. 428).

"Сродності" і "несродності" праці Сковорода надавав великого соціального значення. Причиною всього нерозумного, спотвореного в суспільстві він вважав працю без покликання, працю з необхідності, примусову або працю з метою збагачення. Тому, засуджуючи соціальні вади суспільства, Сковорода закликав до морального вдосконалення, соціального поділу праці подоланням її "несродності" в усіх сферах суспільної діяльності. Саме "несродна" праця і є основним джерелом усіх суспільних негараздів, бо за глибоким переконанням мислителя: "Кто умерщвляет науки и художества? — Несродность. — Кто обесчестил чин священничий и монашеский? — Несродность. Она каждому званию яд и убийця..." (Там же. — С. 444). Звідси й заклик: "Делай то, к чему рожден, будь справедливый и миролюбный гражданин". Як просвітник Сковорода вважав, що ідеальним є таке суспільство, в якому кожен може реалізувати свої природні задатки в "сродній" праці, втілити їх у життя за допомогою освіти. Він був переконаний у тому, що щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила. Потрібно лише відвернути увагу від згубної хтивості й пізнати в собі "справжню людину", усвідомити "до чого вона народжена", знайти своє покликання і щастя у "сродній праці". Тому він і проголошував самопізнання універсальним способом перебудови світу.

Г. Сковорода, розробляючи свою концепцію самопізнання, не заперечував ролі і значення наукового і технічного прогресу, проте підкреслював недостатність цього прогресу для людського щастя, вважаючи більш важливою для досягнення останнього науку про людину. Відповідно до цього соціальний прогрес він ставив у залежність не від пізнання зовнішньої природи, а від пізнання і вдосконалення духовних потенцій людини, її здібностей. На цій основі Сковорода намагався обгрунтувати своє уявлення про суспільний ідеал, виводячи ідею "горней республіки", яку часто витлумачують як "духовну республіку". Ідея "горней республіки" являє собою інтерпретацію Біблії як символічного світу, дійсною суттю якого є образ ідеальних стосунків між людьми, що будуються відповідно до їх духовної природи і дійсно людських прагнень та інтересів. В цьому "новому світі", країні і царстві любові не можуть бути "ні старості, ні статі", оскільки в ньому немає місця для всього "плотського". "Горній" світ будується відповідно до начал любові, рівності, спільності усього. Він протилежний світу зла, але не є потойбічним, куди переселяються люди після смерті.

Про такий потойбічний світ у Сковороди взагалі не йде мова. Це ідеальний, високоморальний світ, що служить ідеальним образом дійсно людського способу життя, підпорядковується космічним (божественним) настановам і тому незалежний від людини. Ідеї цього "Горнего Иерусалима" — любов, рівність, загальна власність ("все там спільне") — є тими моральними імперативами, якими треба керуватися як божественними або природними настановами, що для Сковороди одне й те саме. Жити у відповідності з природою означає для нього не просто слідувати природним чинникам, а реалізувати свою "сродність" до певного виду праці в загальній системі трудової діяльності суспільства. Знайти себе, ось в чому повинен бути сенс буття людини, враховуючи, що тільки праця є джерелом і основою людського щастя, центром, в якому концентруються та переплітаються особисті інтереси з народними потребами. По суті, Сковорода не обмежувався проповідуванням тільки особистого щастя, усвідомлюючи важливість громадянського життя, в якому щасливий є той, "хто зв'язав свій приватний обов'язок з загальним".

На заключення викладеного матеріалу зазначимо, що, відігравши значну роль у розвитку освіти, культури, філософської думки, Києво-Могилянська академія не змогла створити своєї власної школи, специфічно національного типу філософствування. Причина того — відсутність чіткої і послідовної спадкоємності ідей, поглядів, наукових поколінь, оскільки її кращих професорів і вихованців, як правило, забирали до інших центрів Російської імперії. Що стосується поглядів Сковороди, то хоч далекими від життєвої суті були його думки і саме життя, але чистими і переконливими були його ідеали, які він сіяв серед українського народу.

Рекомендована і використана література

Антоній, архієпископ Чернігівський. Нариси з історії Чернігівської єпархії // Київ, старовина. — 1992. — № 3.

Аскоченский В. Киев с его древним училищем Академией. Ч. 1—2. — М., 1856.

Богалій Д. І. Український мандрівний філософ. Гр. Сав. Сковорода. — Харків, 1926.

Білич А. Світогляд Г. С. Сковороди. — К., 1957.

Біполід О. Згадка Петра Могили // Київ, старовина. — 1993. — № З

Булгаков М. История Киевской академии. — СПб., 1843.

Від Вишенського до Сковороди. — К., 1972.

Внговськнй М., Філоненко С Києво-Могилянська академія в XVIII ст. // Київ, старовина. — 1992. — № 6.