Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

І. С. Е. - ірландець за походженням - отримав ґрунтовну освіту на батьківщині в одній з монастирських шкіл, де завдяки традиціям англо-саксонського виховання досконало вивчали не тільки латину, а й грец. мову, античну філософію. Проте значна частина його життя і діяльності припадає на Париж, куди він був запрошений королем Карлом Лисим як знавець платонізму, візантійської та західної патристики, перекладач із грец. Викладацьку роботу в Палатинській школі Е. поєднує з перекладами творів Діонісія Ареопагіта, Максима Ісповідника. Крім того, пише оригінальні твори і бере участь у теологічних диспутах. Життєвий шлях закінчив на батьківщині, де був викладачем у мальмсберійському абатстві.

І. С. Е. залишив багато творів, серед яких переклади Діонісія Ареопагіта, Максима Ісповідника, Григорія Нісського; коментарі і життєписи ("Тлумачення "Небесної ієрархії" св. Діонісія", "Коментар до Євангелія від Іоанна", "Життєпис Боеція" тощо); оригінальні теолого-філософські твори: "Про божественну перед визначеність" -спростування ідеї подвійної передвизначеності (до добра і до зла), діалог "Про природи", який в ХП ст. отримав назву "Про розподілення природи" тощо.

У зв'язку з намаганням наблизити християнське і неоплатонічне вчення ідеї І. С. Е. - завжди цікаві і глибокі - межували з єрессю (в розумінні християнських ортодоксів). У творі "Про божественне передвизначення" І. С. Е. не тільки не погоджується з думкою Готшалка, що Бог одних передвизначає до добра, а інших до зла. Наступник патристичної традиції в розумінні зла як нестачі добра, блага, І. С. Е. аргументує єдину передвизначеність простотою Бога: Бог є Добро, Благо, отже плюральність визначення неможлива. Але на цьому він не зупиняється. Він вважає, що істинне божественне передвизначення полягає в створенні людини, яка наділена свободою волі; зловживання свободою - то єдине джерело зла.

Від східних патристів і Августина І. С. Е. запозичує принцип раціонального пізнання та інтерес до метафізики внутрішнього досвіду. Релігію він ототожнює з філософією як свобідним дослідженням істини. Щодо ставлення до авторитетів, то І. С. Е. наголошує: авторитет сам має бути розумним. Божественне Одкровення повинно не гальмувати роботу розуму, а стимулювати його до самодіяльності.

Провідна ідея твору "Про розподілення природи" запозичена в Максима Ісповідника, проте набула оригінального смислу і самостійного розвитку. Все суще визначається єдиним поняттям "природа", і розрізнюється чотирма формами. Перша природа нестворена, але така, що творить. Це Бог - трансцендентний, невизначений і непізнаваний. І. С. Е. ототожнює Його з Отцем. Друга природа - створена, і така, що творить. Це сукупність всіх первинних першооснов і первинних форм. Для І. С. Е. вона - світ Божественних ідей, Логос, або Син, вічність і трансцендентність якого не дорівнює вічності і трансцендентності Отця. Третя природа - природа створена, і така, що не творить. Це реальний світ одиничних речей, породжений другою природою, або світом божественних ідей. Сутнісно друга і третя природи тотожні, але відмінні способом свого існування. Четверта природа - нестворена, і така, що не творить. Це Бог як кінцева мета усього існуючого. Матеріальний світ за певних умов цілком завершується в духовному бутті, тому не тільки все походить від Бога, існує в Богові, але і все є Бог. Отже, перша і четверта природи співпадають сутнісно, але розрізняються напрямами руху як інволюція і еволюція. Умовою повернення до Бога є людина, яка не тільки прояв Бога, але й образ Його. Внаслідок гріхопадіння людина відпала від Творця, і в її природі сталося внутрішнє роздвоєння, вивільнення нижчої - чуттєвої, від вищої - інтелектуальної природи. Смисл життя людства і сутність світового процесу полягає в поверненні людської природи до Творця, і Христос - зразок такого відновлення.

Вчення І. С. Е. оригінально, і тому не ортодоксально. За життя воно було засуджене церквою, а в 1204 визнано єретичним.

ІОАНН СОЛСБЕРІЙСЬКИЙ

(Johannes Saresberiensis) (1115/1120-1180) - "знавець свободних мистецтв", що надавав перевагу логіці, вбачаючи в ній науку наук, "мистецтво розвідки", без якого розум не був би здатним розрізнювати істинні і хибні думки.

І.С. отримав освіту у Франції, навчаючись у школі Сент-Женев'єв (1136-38) у Абеляра, де вивчав логіку. З 1138 по 1141 був учнем Ґільома з Конша, Тьєррі Шартрського, Гільберта Порретанського та ін. Був секретарем архієпископа Теобальда Кентерберійського. Після смерті останнього бере активну участь у політичному житті Англії, підтримуючи Томаса Беккета в його боротьбі з королем Англії. У1176 став єпископом Шартра.

У творчому доробку І. С. є дидактична поема, за яку його можна назвати першим середньовічним істориком філософії; перше систематизоване вчення про державу доби Середньовіччя "Полікратик", де описує і засуджує придворне життя; "Металогік", в якому доводить цінність логіки та її значення.

У творі "Металогік" І. С. пояснює, що дослідження філософських тем повинно мати чіткий метод, який розгортається на принципах логіки, розвинутих Арістотелем. Поряд з цим, він піддає критиці тих мислителів, які зловживають діалектикою. Сучасні "діалектики", на його думку, далекі від античного зразка і перетворили діалектику на інструмент словесної акробатики. Тому мудрий і обережний скептицизм філософам не завадить.

У питанні щодо універсалій він концептуаліст. На його думку, універсали суть розумові конструкції або продукти людського розуму, а не реальності, що існують поза ним. Розум порівнює речі, знаходить основні спільні риси і відмінності, а потім за допомогою абстрагування формує видові і родові поняття. Отже, поняття не є пустим звуком, позбавленим об'єктивного значення. "Следовательно, роды и виды образуются посредством абстрагирующего интеллекта для обозначения составного;... природа ничего подобного не порождала. Но, напротив, разум это схватывает и, изучая в себе субстанциальное сходство различных вещей, завершает, как говорит Боэций, свое общее понятие (generale coneeptum), которое из формального сходства людей выводит [определение]: "Животное разумное смертное". Поэтому,... это общее понятие иначе как в единичностях существовать не может. Таким образом, роды и виды, конечно, вещи не чуждые единичностям в действительности и по природе, но [в то же время] они суть некие представления актуального и природного, удерживаемые интеллектом по сходствам с актуальным, словно в зеркале природной чистоты самой души,...а именно образами вещей, являющихся в уме" (Иоанн Солсберийский. Металогикон // Антология средневековой мысли (Теология и философия европейского Средневековья). В 2 т. - T. I. - СПб., 2001. - С. 501). Отже, на думку I. С, ультрареалізм (що постулює існування універсальних реальностей поза розумом), і той номіналізм, який просто ототожнює універсальні поняття зі словами, є очевидно хибними.

ІОАХИМ ФЛОРСЬКИЙ

ІПОСТАСЬ

(від грец. - осад, прояв, вияв, основа, сутність) - термін філософії Античності та Середньовіччя. Вперше був використаний Посідонієм (Іст. до н. е.) у значенні одиничного реального буття. Був успадкований у Середньовіччі під впливом визначення поняття "первинна сутність" (одиничне і безвідносне існування суб'єкта висловлювання) з твору Арістотеля "Категорії". Термін І. використовувався у філософії отців церкви для позначення унікального самобуття "іпостазованої" сутності, неповторна індивідуалізація якої знаходить свій вираз в іпостасних відмінностях та ними самими не визначається. Ключовим у розумінні було поняття сутності, яке протиставлялось їй як загальне одиничному. І. для патристів є індивідуалізацією загальної сутності як неподільне та унікальне існування. Цей термін активно використовувався середньовічними мислителями для роз'яснення єдиносущної природи Бога-Трійці. Зокрема, Авґустин Аврелій наголошував, що, говорячи про Бога, не можна розрізняти "сутність" і "іпостась" як окремі онтологічні інстанції, адже Він розуміється як дійсна Божественна сутність, в якій три іпостасі Божества постають як три Лиця Абсолютної Особистості. Три Лиця є енергією Абсолютної Особистості, тобто його смисловим виявленням. Тому три Лиця Трійці є та сама Особистість (Бог), хоча в той же час, кожне з них також є повноцінною Особистістю, але в певному смисловому виявленні: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Святий Дух.

Г. В. Бокал

ІСТИНА

ІУСТИН ФЛАВІН, МУЧЕНИК

(?~165) - найвидатніший з апологетів II ст., що обстоював всезагальну присутність Логоса (який поєднує невимовного Бога із світом) у кожній людській істоті.

І. походить з родини грец. колоністів. Отримай гідну освіту, став знавцем філософії античності, доки таємничий незнайомець не привернув його увагу на "пророків". Біблія привела І. до Христа. Хрещення отримав в Ефесі. У Римі засновує школу християнської мудрості, де викладає "священну філософію". У 165 за доносом був засуджений і страчений разом з шістьома учнями.