Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

Спадщина О., і, перш за все, його номіналістична метафізика значно вплинули на подальший розвиток філософської думки Європи. Послідовники О. (оккамісти), серед яких "Мислитель" з Отрекури і Бурідан, здійснили пожвавлення тогочасного інтелектуального та філософського життя, зумовили появу нових філософських осередків. Виняткове поширення оккамізм мав в Оксфордському і Паризькому ун-тах, стимулюючи розвиток логіки і наукових дисциплін.

ОРІГЕН

(185-253/254) - геніальний екзегет і діалектик, який намагався перетворити християнство на містичну філософію; мислитель, що породив палкі теоретичні суперечки, луна яких докотилася до сьогодення.

О. народився в християнській родині. Перші уроки з релігійної догматики отримав від свого батька, далі - катехізисна школа Климента Александрійського. Філософію вивчає в школі Аммонія Саккаса — засновника неоплатонізму, останньої потужної течії античності Подібно до свого вчителя Климента, вважав християнство новою філософією життя, для розвитку якої, безперечно, міг стати в нагоді досвід грец. філософії, яку, на думку О., увінчує християнство. З 202 очолює Александрійську катехізисну школу.

Своїми переконаннями, апологетикою і ораторською майстерністю стає відомим і користується повагою не лише в християн, але й серед язичників. У 231 оселяється в Кесарії Палестинській, де продовжує вдосконалювати власне вчення. За часів гонінь імператора Декія на християн О. був кинутий до в'язниці, де зазнав жорстоких тортур і незабаром помер.

Творчість О. різнобічна, проте цілком належить вченню, захисту і дослідженню якого він присвятив своє життя. Важливе місце в ній посідають "Коментарі до Святого Писання" і "Гомілії" ("Проповіді"), що у свою чергу спираються на "Гекзапли" (роз'яснення текстів Біблії), які розподілялись автором на шість стовпців: давньоєвр. текст і його транскрипція та чотири грец. переклади. Мета твору відкрити Богонатхненність писань. Всебічна апологетика християнства подається в дискусії з його язичницькими критиками ("Проти Цельса"). Нарешті — один із перших у донікейській патристиці систематизований виклад християнських ідей та їх філософське обґрунтування в трактаті "Про Початок".

До безперечних надбань О. у справі осмислення Бога - глибоке усвідомлення і переживання трансцендентальності і трансцендентності Бога. Другим відкриттям, хоча і не завжди послідовним, є утвердження Трійці як незаперечної Єдності. Отже, за О., Бог - то довічне джерело усього сущого. Це — могутня, надсуща, а тому і непізнавана монада. Бог може відкриватися лише у творінні. Він усе в собі містить, усе охоплює, але й усе перевищує. Бог — проста, безтілесна, духовна природа, що існує поза простором і часом, перебуваючи у власному довічному житті = "вічному сьогодні". Тому О. не намагається доводити божественне буття, але закликає переконатися в ньому шляхом духовного сходження.

Син Божий - довічний Логос, який походить від Отця подібно до променя світла, що сходить від Першоджерела. Щоб підкреслити єдність з Отцем, О. називає Сина "вічнонароджуваним", наголошуючи, що не було часу, коли б Сина не було, бо Син-Логос — то сама Премудрість, або Слово. Він є "совічним" Отцю, є "неспотворене дзеркало Отчої енергії". Проте, на думку О., іпостасно Отець і Син -не єдиносущі.

ПАЛАМА ГРИГОРІЙ

"ПАСТИР" ГЕРМИ

ПАТРИСТИКА

(лат. pater - отець, род. відм. patris; грец. - отець) - філософія і теологія Отців церкви, тобто духовно-релігійних керманичів християнства (умовно до VIII ст.). За змістом у межах семи століть проводять наступний розподіл: першим є час "апостольських отців", що приєднувалися безпосередньо до апостола Павла, тобто ті, хто слухав апостолів, або був поставлений христовими учнями на єпископство. Серед них Климент Римський (бл. І ст.), Ігнатій Антіохійський (бл. І ст.), Герма (І-П ст.). Другий період визначає діяльність "Отців-апологетів" П ст., що намагались надати певним християнським положенням філософського обґрунтування, інколи подаючи віровчення у вигляді нової філософії. Серед них Іустин (Юстин) (бл. 100 - бл. 167), Афінагор (2-а пол. ІІ ст.), Татіан - учень Густина (2-а пол. ІІ ст.). Третій період - власне П. її початок відносять до ІІІ ст. Вона характеризується першими спробами систематизації в галузі теології та філософським вирішенням питань про Єдиного Бога і Бога як Трійцю, про місце і роль Христа, божественне творення, свободу волі тощо. У свою чергу це висунуло на передній план методологічні питання, які вимагали свідомого звернення до античної філософської спадщини і ґрунтовного переосмислення останньої. Характер переосмислення і запозичення теоретичної спадщини виявив різні підходи і точки зору на трактовку основних християнських догматів. Релігійні суперечки, які намагалися з'ясовувати на Вселенських Соборах, часто мали філософську сутність.

Перші спроби систематизації нової філософії зробили засновники катехізисної школи Климент Александрійський та його учень Оріген у ІІ—ІІІ ст. Вони запозичують з грец. філософії її понятійну базу, розгортаючи неоплатонівську методологію на християнському підґрунті. Першим християнським систематизатором лат. Заходу був Тертулліан (155-220). Нікейський собор (325) надає фундаментальної інтерпретації догмату про Трійцю, приймаючи афанасієвську версію. Після цього починається пошук довершеного формулювання. Каппадокійці - Василь Кесарійський (бл. 329-379), Григорій Назіанзін (бл. 330-390), Григорій Игсський (бл. 335 - бл.394), - що знаходились під впливом Платона і Орігена, продовжили роботу над дослідженням християнських положень. Вони розробляли логіку, понятійний апарат, онтологічні, антропологічні, етичні, філософські і загальнокультурні теми.

З кін. IV ст., тобто з завершенням процесу формулювання догм і з посиленням церкви, П. набирає політичного характеру. Після Гіларія Пуатье (310-367) - "Афанасія Заходу", Авґустин Аврелій (354-430) висуває на перше місце практичну церковну теологію та її претензії на керівництво людськими душами і святе посередництво. Своїм вченням про Божий Град він заклав фундамент історичної метафізики. Авґустин робить спробу осмислення історії людства в християнському контексті. Філософські розвідки Авґустин а зробили внесок у розуміння людської і Абсолютної особистостей, у гносеологію, етику тощо.

На Сході до П. належали близькі до неоплатонізму Сінезій Кіренський (370-450); Немезій Емеський (ІV-V ст.), відомий систематизатор, що розробляв антропологічну тематику. Гідне місце займає загадкова постать Діонісія Ареопагіта (імовірно, ІV-V ст.) -автора "Ареопагетичного корпусу". Це вища сходинка християнського неоплатонізму: розвиток апофатичного і катафатичного вчення про Бога, про можливості богопізнання та індивідуального сходження до Нього; обґрунтування ідеї небесної і земної ієрархій. Послідовником Діонісія був візантійський мислитель Максим Ісповідник, що підвів підсумок грецькій П.

Особлива постать - Северин Боецій (бл. 480 - бл. 525), християнський філософ, наслідувач грец. культурної спадщини, глибокий знавець Платона і Арістотеля, теолог, логік, політичний діяч, з ім'ям якого пов'язують початки схоластичної проблематики — проблему універсалій. Завершення патристичного філософування відбувається в Іоанна Дамаскіна (бл. 700 - бл. 777) - видатного систематизатора і християнського апологета.

ПАТРИСТИКА НІКЕЙСЬКА І ПІСЛЯНІКЕЙСЬКА

(IV-VII ст.) - час, визначений найвидатнішими досягненнями християнської думки Раннього Середньовіччя.

Ідейні і теоретичні засади подальшого руху у філософському осмисленні християнства були закладені І Вселенським собором християнської церкви, що відбувся в Нікеї в 325, — події, значення якої для середньовічної свідомості важко переоцінити. Згадаємо тільки прийняття Символу Віри; вирішення проблеми "єдиносущія", які, крім богословського, мали глибинний філософський резонанс, бо заклали методологічні засади нового світогляду. Антична спадщина відповідає іншому ідейно-мисленнєвому настрою, бо не знає монотеїзму, персоналізму з абсолютною особистістю, креаціонізму тощо, тому використовувати її методологічний досвід було для християнської теорії і некоректно і небезпечно (породжувало єресі). Після визнання імператором Костянтином у 324 християнства державною релігією Римської імперії з'явилась офіційна можливість узгодження накопичених у християнстві теоретичних питань. Першим серед них було питання про співвідношення Отця і Сина в божественній Трійці. Зіткнулись дві позиції: александрійців в особі Афанасія і антіоханців в особі Арія. Арій вважав, що Син - лише "частковий випадок" Отця, бо створений Ним, існує в часі, отже, не може бути простим. Син лише подібний до сутності Отця, або -"омойусіон". Позиція Афанасія принципово відрізнялась від аріанської. Якщо Арій базує свій доказ на формально-логічному методі Арістотеля, то Афанасій у вирішенні "співвідношення" спирається на досвід платонівської діалектики. Отже, визнаючи відмінність Отця і Сина за походженням (ненароджений і народжений) і субстанційну на рівні діалектичних протилежностей, Афанасій впевнений, що саме така відмінність передбачає їх органічну сутнісну синтезуючу єдність як прояв єдиного Бога. Таким чином, Син є не простою якістю Отця, але сутністю, єдиною з Ним. Отже, Син -єдиносущий до Отця, або в грец. транскрипції - "омоусіон". На Нікейському соборі перемогла позиція Афанасія, яка дозволила, сформулювати Символ Віри.

Таким чином, Нікейський собор (325) був знаменною віхою в історії філософської думки християнства, яка уможливила створення розвинутих богословських систем на ґрунті переосмислених платонізму і неоплатонізму. їх вирізняли висока теоретичність та універсалізм, поєднання філософських досліджень з проблематикою догматичних дискусій.