Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

(Dante Alighieri) (1265-1321) - поет і філософ, що формував дух Відродження, для якого специфічним є розуміння істини як чогось глибоко особистого, що складає підґрунтя автономії навіть самого існування особистості.

Поет і творець італ. літературної мови - Д. походив з давнього дворянського роду Флоренції. У молоді роки приєднався до школи "дольче стиль нуво", в річищі принципів якої написані сонети і автобіографічна поема "Нове життя" (1291-92). Бере активну участь у політичному житті Флоренції, був обраний членом колегії шести пріорів, але після поразки партії Білих гвельфів (1304) був змушений оселитись на чужині, де і провів останні роки життя.

Окрім ліричних поезій, Д. написав три трактати "Пір" (1304—07) — своєрідну енциклопедію сучасних йому знань, на підставі яких він розвинув філософське вчення про символ; "Монархія" — виклад політичних поглядів автора; "Про народну мову" — перша праця з мовознавства, де Д. висловлює думку про необхідність створення єдиної національної мови на засадах народної мови. Проте, найвизначнішим твором спадщини поета є "Божественна комедія" (1307-21), де автор, даючи синтез середньовічної культури взагалі і філософської зокрема, стверджує нове розуміння людини, типове для доби Відродження. "Комедія" складається з трьох частин ("Пекло", "Чистилище", "Рай") і ста пісень.

Філософське підґрунтя Дантового світовідчуття складає антична філософська література, про що свідчать його глибока повага до Піфагора, теоретичні паралелі з Арістотелем, знайомство з працями стоїків, але найближчим є вчення Платона і неоплатоніків, як язичницьких, так і християнських (особливо Діонісій Ареопагіт з ідеями ієрархійної будови світів і проблемою духовного світла). Він звертається до релігійної, і світської літератури, поезії, філософії, творів отців Церкви.

Впливом платонізму просякнута модель світобудови в "Божественній комедії". Для Д. "ідея" — то є думка Бога, за якою створюється світ. Вона досконала і довершена. Але поцейбічний світ не може в повній мірі відобразити божественну досконалість, втілити чисту ідею краси. Проте митець має все одно її відчути і спромогтись відобразити у своєму творі. Отже, примат божественної ідеї для Д. є безперечним. Безперечно також і те, що під час втілення в матерію природи, або в акті опредметнення митцем, ідея втрачає свою первісну довершеність.

У піснях "Божественної комедії", присвячених перебуванню героя на небі Сонця, Д. розгортає ціле історико-філософське полотно Середньовіччя. Саме тут поета оточують душі мудрих. Вони згруповані в два кола. Внутрішнє коло (домініканське), яке щільніше пов'язане з Арістотелевою традицією, більш раціоналістичне і схоластичне. Це сяюче коло очолює і рекомендує інші одинадцять визначних постатей Фома Аквінський. Серед членів його кола — Альберт Великий, Петро Ломбардський, Граціан, Боецій тощо. Завершує перелік гідних Сіґер Брабантський - голова паризького аверроїзму, з яким Фома вів теоретичну боротьбу. Зовнішнє сяюче коло — францисканське, більше пов'язане з містикою, з традицією Авґустина. Його очолює Бонавентура, а серед близьких йому за духом поряд з Ансельмом Кентерберійським, Іоанном Златоустом та ін. — Іоахим Флорський, який також був ідейним опонентом Бонавентури. Д. переконаний, що, по-перше, попри усі розбіжності, всі постаті в двох колах - гідні і віддані справі Христа. По-друге, щоб скласти рухомий образ божественної істини, необхідна єдність усіх мисленнєвих зусиль людства. Тому Д. пропонує замість історичної справедливості — справедливість духовну як справедливість вищого ґатунку.

Хоча поетика "Комедії" містить у собі динамічний порив, у піснях "Раю" Д. залишається в межах традиційної схеми світобудови (Рай Д. - це рай Діонісія Ареопагіта). Проте платонівські канони не заважають мислителю вийти за межі середньовічного світогляду, стверджуючи автономію особистості і прагнення істини.

"ДІДАХЕ"

Або "Вчення Господа через дванадцять апостолів до язичників". Рукопис знайдено в Константинополі в 1875. Книгу приписують апостолам, тому вона увійшла до канонічних і літургійних збірок. "Д." - за стилем і змістом "Повчання" - слугував своєрідним підручником для потреб християнської громади. Його мета: внести у свідомість християн ідеї есхатології і другого пришестя Месії і навчити їх правилам гідного очікування.

"Д." складається з трьох частин. Перша містить засади християнської етики - сукупний погляд на християнський спосіб існування як на шлях життя, що веде до спасіння, на противагу "шляху смерті". Головне — це усвідомлення дійсних цінностей, які не вичерпуються нормами поцейбічного життя, і виконання етичних засад християнства, що містяться в біблійних заповідях і настановах Нагарної проповіді. Друга частина - літургійна. Третя стосується організації християнських громад. У житті громад значне місце відводять єпископам, дияконам, пророкам. Проте наголошують, що критерієм повчання виступає єдність слова і дії, тому "будь-який пророк, що повчає істині, але сам не робить того, чому вчить, є лжепророк". Віра і розум не виключають, а навпаки, передбачають одне одного, бо "треба мати здоровий глузд, щоб розрізняти праве і ліве". Завершується текст есхатологічним попередженням.

ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ ПСЕВДО-ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ

ДОМІНІК ДЕ ГУСМАН

(бл. 1170-1221) - засновник чернецького Ордену братів-проповідників, членів якого вирізняли сувора моральність і глибокі знання.

Походив зі старовинного кастильського роду. Отримав освіту в ун-ті м. Паленсія. Хист проповідника привів його до Парижу. Згодом обійшов провінцію Лангедок — осередок катарської єресі, проповідуючи Слово Боже, незважаючи на упереджене і вороже ставлення мешканців, намагаючись повернути останніх у лоно істинної віри. У 1206 неподалік Тулузи заснував перший жіночий монастир. Під час хрестового походу проти альбігойців (1208) Д. не брав у ньому участі, продовжуючи проповідницьку діяльність. У 1215 засновує в Тулузі Домініканський Орден. Два роки по тому Д. зі своїми однодумцями організує громади братів-проповідників у Мадриді, Парижі, Болоньї і Римі. Свої останні дні провів у Болоньї на посаді голови капітулу Ордену, який він заснував. Після смерті був зарахований Церквою до лику святих.

Разом з францисканцями домініканці, на відміну від прибічників старих "споглядацьких" форм чернецького служіння, принесли в християнський світ Ордени, які краще відповідали потребам тогочасного суспільства, бо сповідували євангельську бідність і некорисливість. Домініканці були відомі не тільки як проповідники, що намагались ствердити духовну владу над світом і авторитет Церкви (в тому числі достачаючи кадри для Святої Інквізиції), але і як орден інтелектуалів, які присвятили себе теологічним дослідженням. У 1229 домініканці улаштувались у Паризькому ун-ті, де отримали кафедру теології. Згодом у кожному монастирі був свій доктор, а в кожній провінції - дослідницький заклад. Серед найбільш уславлених членів були вчені і філософи Александр з Гельса, Альберт Великий, Фома

Аквінський, містики Мейсгнер, Екхарт Генріх Сузо, митці Фра Беато Анжеліко та інші.

ДРУГА СХОЛАСТИКА

ДУНС СКОТ ІОАНН

(Joannes Duns Scotus) (1265/1266-1308) - doctor Subtilis (Витончений доктор), представник нової школи августинізму, що здійснила крок до переосмислення низки традиційних питань схоластики і започаткувала постановку питань, не відомих у царині теології і філософії.

Д.С. народився в Шотландії, п'ятнадцяти років вступив до францисканського ордену; в 1291 став священиком. У 1280-91 навчається в Оксфордському і Паризькому ун-тах. З 1300 займається викладацькою діяльністю в ун-тах Оксфорда і Парижу. З 1305 -магістр теології. У 1308 у зв'язку з політичними інтригами переїхав до Кельна, де і помер.