Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

За свідченням Євсевія Кесарійського І. залишив багато творів, серед яких дві промови, які в наш час називають "Апологіями", адресовані: перша - до імператора Антон і на Благочестивого, до ного дітей і римського сенату, друга - до його наступника Антоніна Веру з викладом і захистом християнського вчення; промови "До еллінів", "Лірник", "Проти Маркіона" тощо, які до нас не дійшли; відомий "Діалог з Трифоном Іудеєм", в якому І. захищає християнські істини в дискусії з ідейним супротивником.

Твори І. свідчать як про його традиційну філософську освіченість, так і про нову духовну спрямованість. Роздуми над християнською тематикою сприяли дослідженню процесу пізнання (гносеологія), пошуку першопочатків буття (онтологія), осмисленню людського призначення (антропологія), чим заклали засади нової християнської філософії. Отці-апологети (на відміну від апостольських отців), будуючи захист християнського вчення, не могли ігнорувати філософію як стиль мислення і досвід античності. Вони вважали себе філософами, проте для них філософія була не просто стилем мислення, але й станом душі і рівнем духу, відкритим Богу як Істині. І. вважав: тільки, коли душа напучувана Святим Духом, їй відкриваються "начала і кінці речей", "рівно як і те, що повинен знати філософ". "Философия по истине есть величайшее и драгоценнейшее в очах Божиих стяжание: она одна приводит нас к Богу и делает нас угодными Ему, и подлинно святы те, которые устремили свой ум к философии" (Св. Иустин. Диалог с Трифоном Иудеем // Св. Иустин: философ и мученик. Творения. — М., 1995. - С. 134). Отже, філософія - це щабель до Бога-Істини, і водночас, розумна рефлексія над нею.

Апологети взагалі, та І. зокрема, заклали стратегію розгортання християнського захисту і визначили коло питань для християнського мислителя. Серед них - Бог, Провидіння, Син-Логос-Слово, Трійця, Творення, Втілення, Воскресіння тощо. Бог для І. (прихильника платонізму) - єдиний, ненароджений, безіменний. Він — Отець усього, але він трансцендентний і невичерпний. Він — початок усього, але сам початку не має. Тому Він не має власного імені. Єдиний благий Бог троїсто являє власну силу. Як Отець Він - творець світу; у світ Бог являється як Син і Святий Дух. Кожен із них має свою божественну місію, проте божественність їх розрізняється ієрархійно. Хоча І. намагається осмислити троїстість Бога як діалектичну єдність, нового методологічного досвіду йому не вистачає, а досвід античності (Платон) переводить діалектику єдності (розробки якої прагне християнська ідеологія) в площину субординації.

Цікавим в І. є розуміння Божественної передвизначеності, яке, на перший погляд, нагадує античні фатум, необхідність, доля. Але різниця між ними принципова: передвизначеність у християнстві є лише божественним задумом, який отримує статус дійсності тільки у свободі людської діяльності.

Щоб осмислити Воскресіння, І. намагається усвідомити Слово і перекласти його в площину історії. Він розрізняє у Слові ракурси розуміння. По-перше, це Слово, яке належить Богу до творіння. По-друге, - Слово, виголошуванням якого Бог творить світ. По-третє, -Слово, що посіяло у світі божественну присутність. По-четверте, -Слово втілене, або Ісус Христос, що є максимальним виразом Бога у тварному світі. За допомогою Слова І. намагається поєднати обидва світи. Таким чином, Божественне Слово несе в собі не тільки гносеологічний сенс, але й онтологічний початок, силу, нескінченні можливості. Отже, світ, який відпав від Бога, доводить І., має шанс повернутися до своїх джерел, якщо людина вільно обере шлях спасіння на теренах християнства.

КАМПАНЕЛЛА ТОММАЗО

(1568-1639) - мислитель, поет, публіцист; за станом душі - людина Ренесансу, яку вирізняють не тільки різнобічна обдарованість і високоосвіченість, але й жагуче прагнення до втілення своїх наукових, політичних і моральнісних ідеалів у житті

Джованні Доменіко (К.) походить з селянської родини, що мешкала в південноіталійскій області Калабрія, яка в той час перебувала під гнітом ісп. окупантів. Початкову освіту отримав у ченця-домініканця, але великий потяг до знань приводить юнака до монастиря ордену домініканців, де він отримує ім'я Томмазо на честь Фоми Аквінського. Тут він поглиблює освіту, вивчаючи твори античних філософів і мислителів схоластики. Під впливом свого попередника - натурфілософа доби Відродження Телезія, що виступав проти абстрактних схем за наполегливе вивчення природи як джерела наукових знань, - пише свій перший твір "Філософія, обґрунтована чуттям" (1591), після публікації якого К. звинуватили в єресі і кинули до в'язниці. Після звільнення (1592) він не повертається до монастиря, а подорожує по Італії. Нові звинувачення і арешти. У 1598 повертається до Калабрії, де разом з однодумцями бере участь у підготовці повстання проти ярма ісп. Габсбургів із метою встановлення республіки. Внаслідок зради був заарештований, звинувачений в антидержавній діяльності та єресі, виданий ісп. інквізиції, у в'язниці якої, зазнаючи тортур, провів бл. ЗО років. Після звільнення в 1626 його ще декілька разів заарештовували. Приводом до того були сміливий виступ К. у 1632 на судовому процесі на захист Ґалілея, а також звинувачення з боку віце-короля Неаполя в новій змові проти ісп. влади. У 1634, рятуючись від переслідувань, покинув Італію і оселився в Парижі, де продовжував свою теоретичну і громадську діяльність.

К. належать твори з філософії, теології, астрономії, астрології, фізики, математики, медицини, історії, поетики, логіки, політики, поезії, а також трагедія про Марію Стюарт. У галузі філософії вія виступає проти будь-якого сліпого поклоніння авторитетам Схоластики та Античності, наполягаючи, що нова раціоналістична філософія має виходити з досягнень доби великих відкриттів. Серед найбільш відомих робіт: "Захист Ґалілея", "Про відчуття речей і магії", "Переможений атеїзм", "Три частини універсальної філософії, або вчення про метафізичні речі", "Теологія", "Місто Сонця", значна частина з яких була написана у в'язниці.

Основні філософські положення К. можна звести до метафізичних ідей і соціально-політичних переконань. Філософ стверджує, що кожна річ, створюючись, належить водночас до буття і небуття. Вона складається "з потенції буття, із знання буття, з любові до буття". Це першооснови буття. Так "першооснови" взаємопов'язані між собою і рівні за гідністю, рангом і походженням. Існують протилежні "основи небуття": "безсилля", "незнання", "ненависть". Бог - то найвища Сила, найвища Мудрість, найвища Любов. К. підкреслює реальність існування матерії, вважаючи її тілесною, але пасивною. "Мы признаєм всеобщую материю, - являющуюся местом всех форм, подобно тому, как пространство является местом, в котором находятся все материи - телесной массой" (Антология мировой философии. В 4-х т. - Т. 2.- М., 1970. - С. 189). "Тепло" і "холод" - активні і нематеріальні сили, що рухають її. У питаннях пізнання постає як послідовний сенсуаліст, що визнає незалежність об'єктів відчуття від суб'єкта, що їх пізнає.

"Місто Сонця" - соціально-політична утопія, що є моделлю суспільства, побудованого на наукових засадах. Автор зазнав ідейного впливу "Держави" Платона. У творі розповідається про те, як вихідці з Індії, залишивши батьківщину, оселилися на острові Тапробані й заснували там місто-державу, де постановили "вести філософський спосіб життя общиною". Солярії (жителі "Міста Сонця") ведуть трудовий спосіб життя, не знаючи соціальної нерівності і приватної власності, що породжує майнову нерівність і соціальну нерівноправність. Очолює державу головний правитель (Тог), що обирається на все життя. Різними галузями громадського лаптя керують його помічники: Міць (займається проблемами війни і миру), Мудрість (керує мистецтвами, ремеслами й наукою), Любов (що стежить за дітонародженням і вихованням). Правителі керуються найновітнішим науковим знанням, у тому числі і астрологією. Подібно до "Утопії" Томаса Мора, "Місто Сонця" має поряд із цікавими ідеями низку наївних положень.

КАППАДОКІЙСЬКИЙ ГУРТОК

Група теоретиків-богословів, отців церкви IV ст., які походили з Каппадокії (Кесарії Каппадокійської) - східної малоазійської провінції Римської імперії. Вони не тільки сприйняли позитивне ставлення до античної традиції, але й очистили його від стоїчних нашарувань, що суперечили суворим церковним канонам. Найбільше відомі представники: Василь Великий (Кесарійський), Григорій Богослов (Назіанзін) і Григорій Нісський — були ревними християнами, діячами Церкви, людьми ретельно обізнаними, досвідченими філософами і риторами.

КЛИМЕНТ АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ ТІТ ФЛАВІЙ

КЛИМЕНТ РИМСЬКИЙ

(І ст. - поч. П ст.) - християнин елліністичної культури, що зробив перші спроби свідомого розмежування з античною методологічною традицією.

К - третій християнський єпископ у Римі (бл. 91-101), автор "Послання до коринфян". Метою "Послання" було обґрунтування християнської ідеї спасіння і запобігання церковному розколу. Воно містить, по-перше, проповідь етичних імперативів, що мають увійти у свідомість кожної віруючої людини: "віддавай перевагу служінню перед повелінням", "намагайся робити добро", "виправдання життя через любов і віру", "любов є підґрунтям віри" тощо. По-друге, "Послання" формулює низку етичних правил, що ведуть до доброчинності, яка є запорукою спасіння ("виконання правил", "повага до старших" тощо). По-третє, перелічуються процедури позбавлення зла: "каяття", "покора" тощо. Необхідність і правильність процедур не доводиться, а лише демонструється на прикладах.

Обґрунтування ідеї спасіння виводить автора за межі чистої дидактики в площину теорії питання, де усвідомлення цільової ідеї пов'язується з визначенням суміжних понять, серед яких - "воскресіння". К. унаочнює різницю в розумінні "спасіння" і "воскресіння" античної традиції та християн. На відміну від першої, в християн "спасіння" і "воскресіння" (в житті кожної людини) одноразові і передбачують божественну жертву заради того, щоб людство постало перед праведним судом.

Проте в "Посланні" має місце методологічна непослідовність, обумовлена становленням нового світогляду, що розуміє і сам автор, трактуючи її як суперечку між християнським станом душі й антично вихованим інтелектом. К. вважає, що "душа стала християнкою раніше за інтелект". Він наголошує на взаємопокладанні віри і розуму, коли віра не тільки не заперечує розум, але саме в ній останній знаходить силу для пізнання. Межею зв'язку скінченого і нескінченого, межею для людського розуму є Божественне Слово. Проте, за К, воно не простий знак відстороненості й незбагненності для людини Божественного, але й символ можливого єднання в стані Одкровення. Тому християнин має готувати себе для того, щоб стати відкритим Богові й тим самим виконати своє призначення.

КОНЦЕПТ