Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

Автор значної кількості творів з філософії і теології. Серед них "Про вчене незнання" ("Обізнане незнання"), "Малі твори", "Книги простеця" тощо. Його філософія межі Середньовіччя і доби Гуманізму розвивалась під впливом античного і загального християнського доробку: піфагореїзму, платонізму, неоплатонізму і арістотелізму як античної, так і християнської доби (Прокл, Діонісій Ареопагіт, Іоанн Скот Еріуґена), лат. патристики (особливо Авґустин Аврелій), містики (особливо Мейстер Екхарт) і номіналістів (Вільям Оккам).

Бог постає у Н. К. найвищою метою пізнання. Разом з тим, філософ розуміє, що пізнання Бога - пізнання особливе, що перевищує будь-яку людську думку і поняття. Тому всі мудрі люди єдині в усвідомленні неможливості знанням осягнути творця. Бо тільки Бог "розуміє свою сутність, а наше розуміння відносно його розуміння виявляється в безсиллі наблизитися до нього" (Николай Кузанский. Об ученом незнании / Сочинения в 2-х т. - М., 1979. - Т. 1. - С. 72).

Саме тому було б більш справедливим змальовувати Бога за допомогою апофатики. Проте апофатика не повинна змусити нас опустити руки. Вона лише стимулює більш ефективні та адекватні способи позитивного богопізнання. Н. К. вважає, що за апофатичним (негативним) богослов'ям Бог не є ані Отець, ані Син, ані Святий Дух. Спосіб Його описання - "нескінченність". Для віруючої людини Бог — це завжди Творець, проте "нескінченність" сама по собі ані породжує нічого, ані сама нічим не народжена. Плідною "нескінченність" постає в образі "Вічності".

"Вічність" також віддзеркалює божественну, тобто абсолютну нескінченність, але "вічність" не є негативним поняттям. Вона собою фіксує і стверджує "Єдність", або максимальну присутність, що, у свою чергу, символізує "Отця". З іншого боку, "вічність" констатує "сталість", тобто "рівність собі". "Рівністю" покладається "своє інше" Отця, тобто "Син". Отже, символом божественної "рівності" є Син. "Зв'язок", що фіксує відношення "рівності" в "єдності", символізує Святого Духа. "Єдність", "Рівність", "Зв'язок" складають з себе Трійцю Бога Отця, Бога Сина і Бога Св. Духа.

Коли ми маємо справу з божественною простотою і нескінченністю водночас, слід відкинути все, що має відношення до царини уявлень і розсудку. Бо в Богові, як у нескінченності, тонуть протилежності (в Абсолюті максимум збігається з мінімумом), тому що останні є властивостями скінченого (тварного) світу. У Богові, як в абсолютному, всі речі суть одне: лінія є трикутником, колом і кулею; єдність є троїстість і навпаки; акциденція є субстанцією, тіло є дух, рух є спокій і т. ін.

Як бачимо, філософське розгортання Н. К. зв'язку апофатики і катафатики було початком нового мислення, що підняло поняття скінченого світу до концепції нескінченного буття, а апофатику до катафатики. Апофатична нескінченність перетворюється на продуктивність Божественної Трійці. Як символ "вічності-рівності-зв'язку" Трійця є умовою буття усього сущого як форма (ідея) тварного буття. Саме в цьому криється відповідь на питання - як світ залучається до буття. Для конкретизації думки Н. К. пропонує два принципи: по-перше, обмеження "абсолютного максимуму"; по-друге, розгортання Бога у світ і згортання, або повернення усіх речей в Божественне лоно. Реалізацією першого принципу постає Всесвіт, конкретний максимум, що еманує з Бога, але не передує тварному світу, а виникає разом з ним. Дія другого принципу - "розгортання Бога у світ" -є початком розмежування максимуму і мінімуму, які в Абсолюті втрачають свій сенс, але у скінченому світі його отримують. Так "єдність" розгортається в кількість; "спокій" — у рух; "вічність" — у час; "тотожність" - у відмінність; "рівність" - у нерівність тощо. Таким чином, Бог не є множинність, але розгортає останню з Себе. Розгортає за допомогою Всесвіту (Універсуму), який є "досконалою повнотою", або повнотою першопринципів. Кожна річ потенційно є все, але актуально — тільки вона сама. Тому потенція світу і Бога — незрівнянні. У Н. К. Бог не творить, а "розгортається" у світ необхідно. У цьому очевидним є звернення до традиції неоплатонізму і його принципу еманації.

Людина, за Н. К, — це мікрокосм, що подібний до макрокосму; він стверджує єдність божественного і природного. Розгортання Божественних можливостей, що закладені в людині, відбувається через Ісуса Христа.

Вплив творчості Н. К. як на платоніків доби Відродження, мислителів Нового часу, так і на філософів сьогодення, важко переоцінити. Його ідеї завжди стимулювали мислення і живили філософську думку.

НОМІНАЛІЗМ

(від лат. - той, що стосується назв, імен) - філософський напрям доби Середньовіччя, до якого дослідники відносять мислителів, що заперечували первинний онтологічний статус універсалій, наголошуючи, що вони є похідними від узагальнення ознак одиничних предметів. Представники Н. стверджували, що загальне поняття - це лише ім'я, яке безвідносно до предметів, що належать до його обсягу, не має самостійного смислоутворюючого суб'єкта. Таку точку зору відстоювали Росцелін із Комп'єні і Вільям Оккам. Зокрема, Росцелін із Комп'єні стверджував, що розрізнення і розподіл є результатом людської здатності дещо висловлювати, а одиничні речі самі по собі є монолітно-цілісною даністю, а тому загальне поняття слід розуміти як похідне від узагальнення змістовних елементів, що утворюються внаслідок притаманного лише людському розуму розрізнення. А Вільям Оккам наголошував на безпідставності збільшення кількості сутностей як суб'єктів висловлювання за рахунок постулювання їх існування для універсалій. У деяких історико-філософських дослідженнях до Н. відносять

Абеляра і Дунса Скотта, називаючи їх поміркованими номіналістами, проте аналіз їх філософського спадку дозволяє говорити про їх належність до концептуалізму, засновником якого є Абеляр.

Г. В. Бокал

"ОБІЗНАНЕ НЕЗНАННЯ"

ОККАМ ВІЛЬЯМ

(1280/1285-1349) -майстер діалектики ("непереможний вчитель"), що втілював у собі досконалість і водночас подолання схоластичного мислення в англ. філософії; активний провісник ідей Реформації.

Народився в графстві Суррей, селищі Оккам, що поблизу Лондона. Навчався, а згодом і викладав теологію в Оксфорді, Парижі. Був учнем і опонентом Дунса Скота. Член ордену францисжанців. За звинуваченням в єресі був кинутий до в'язниці в Авіньоні, де перебував протягом чотирьох років. Тікає до Мюнхена (за що був відлучений від церкви), де знаходить порятунок при дворі імператора Людвіґа Баварського, якого підтримує в боротьбі з папою проти панування церкви над державою, за розмежування сфер їх юрисдикції. Саме цей період був найпліднішим у творчому житті О.

Твори, написані О., роблять його спадщину різноплановою. Її складають праці з філософії, логіки, науки, теології, політики. Основний твір О. - коментарі до "Сентенцій" Петра Ломбардського, до яких увійшли лекції, що були прочитані автором в Оксфордському ун-ті. Низка праць з логіки, що містять у собі тлумачення "Вступу" Порфирія, арістотелівських творів про категорії, "Про мистецтво витлумачення" та "Про софістичні спростування", "Суму повної логіки" тощо. Наукові праці з фізики присвячені коментарям до "Фізики" Арістотеля, "Природнича філософія". Серед трактатів із теології відомі роботи з питань євхаристії і знання Богом випадкових подій у майбутньому. Серед творів релігійної і клерикальної тематики є праці, де О. відстоює ідеали бідності і виступає проти компромісів понтифікату. Значна кількість політичних трактатів ("Діалог", "Праця 90 діб " тощо).

О. розмірковує про співвідношення філософії і теології, віри і розуму. На його думку, філософія не служниця теології, а теологія -не наука, а комплекс положень, що пов'язаний не раціональною послідовністю, а цементуючою силою віри. Істини віри не піддаються логічним обґрунтуванням. Розум не здатен підтримати віру, бо царина людського розуму і володіння віри - не перетинаються. Віра і знання радикально розрізняються за предметом і методом. О. обґрунтовує ідею "подвійної істини". Звідси логічною випливає вимога і висновок: філософія має звільнитися від теології.

Розв'язуючи проблему універсалій, О. здійснює критику реалізму з позиції номіналізму. На його думку, реально існує лише індивідуальне, одиничне. Універсали - це лише імена, а не підґрунтя реальності і не реальні субстанції, що існують поза людською душею. Універсалій немає ані в речах, ані поза душею, ані до речей. Вони суть вербальні форми для зручності розуму вибудовувати типи відношень для логічного застосування.

О. вперше в середньовічній схоластиці бере на себе місію "очистити" сучасну йому філософію (і науку) від, як він вважав, метафізичного "баласту". Для цього він винаходить методологічний принцип, який отримав назву "бритва О.", згідно з яким "сутностей не слід примножувати без необхідності". Або "те, що можна пояснити за допомогою меншого, не потрібно виражати за допомогою більшого". Цей принцип - принцип простоти, або "бережливості" -вимагав вилучення з науки "субстанційних форм", "натури", тобто метафізичної реальності. Але, доведений до свого логічного кінця, цей принцип стає безпорадним. Справа в тім, що без так званої метафізичної реальності стають неможливими ані наука, ані просте усвідомлення існуючого. Звідси - принципова боротьба О. з платонізмом, арістотелізмом у християнському світогляді втрачає свій сенс. Можна висунути припущення, що принцип О. руйнував підвалини фундаментальних наук.