Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

Джованні ді Фіданца, більш відомий на ім'я Бонавентура ("дитя щастя", "благоє пришестя"), яке, згідно з легендою, йому надав сам св. Франциск, походить із заможної вельможної родини. Вчився у францисканській монастирській школі, згодом в Сорбонні (Париж), спершу на ф-ті мистецтв, а потім, після вступу до францисканського ордену, на ф-ті теології під керівництвом Александра з Гельса, чиє місце викладача (після смерті вчителя) він зайняв у 1248. З 1254 доктор теології, викладає у францисканській школі в Парижі. У 1257 очолює орден францисканців. Був талановитим організатором церковного життя, якому вдалось замирити дві ворогуючі течії в ордені - т. зв. спіритуалів, аскетів, послідовників св. Франціска і релаксатів, що жили в згоді зі світом, - і створити орден інтелектуалів, що дав світові багато видатних філософів. У 1273 в сані кардинала бере участь у підготовці собору, метою якого було відновлення стосунків із грец. церквою. Помер Б. у 1274 в Ліоні під час роботи собору.

Творчий доробок Б. має філософсько-телогічну аспектність і поєднує раціоналізм схоластичного методу і глибинний містичний досвід. З іншого боку, вся теоретична спадщина була спрямована на духовне напучення францисканського ордену. Це, зокрема, "Коментарі до Сентенцій Петра Ломбардського", в яких піддані критиці погляди авероїстів; "Спірні питання щодо Христової науки" (1254) -докторська дисертація; "Бесіди", в яких він визначив сутність людини як образа Слова Божого. У 1259, під впливом відвідання гори Альверни, де св. Франциску було видіння шестикрилого серафима, Б. пише свій знаменитий твір "Путівник душі до Бога", в якому осмислює містичний досвід духовного сходження людини до Бога як досконалої Мудрості. Йому належить найкоректніший, на думку фахівців, виклад житія Франциска Ассізського (1260). Трактат "Про повернення наук до теології" - метафізичне обґрунтування християнської містичної ідеї.

На думку Б., філософія має тримати в центрі уваги зв'язок скінченого і нескінченного, людини і Бога, бо тільки тоді вона може спрямувати людське зусилля до спасіння. Отже, проблема постає не в "розумі або вірі", а в розумі, який або є благословенним і підводить до християнської теології, або вважає себе самодостатнім і веде до нехристиянської філософії, і навіть атеїзму. Але "слеп тот, кто не видит, сколько блеска в сотворенных вещах. Глух тот, кого такой крик не заставит проснуться. Нем тот, кого весь этот сотворенный мир не заставляет восхвалять Бога. Безумен тот, кого не заставляют столько указаний признать Первоисток" (Бонавентура. Путеводитель души к Богу. - М., 1993. - С. 67). Для Б. це не абстрактна проблема. Людина має шукати Бога, бо без усвідомлення Першопричини знання про світ залишається незавершеним, тому що: "в Боге имеется высшая справедливость как сама по себе, так и в качестве начала и цели всех вещей" (Бонавентура. О возвращении наук к теологии // Антология средневековой мысли (Теология и философия европейского Средневековья): В 2 т. - СПб., 2001. - Т. 2. - С. 139). У процесі божественного творення Слово стає плоттю для того, "чтобы человек познал его своими чувствами", але при тому Воно водночас перебуває в надрах Отця (див.: там само. - С. 136). Шукаючи Бога, ми знаходимо Його в кожному творінні. Звідси випливає: "Всякое познание служит теологии и поэтому заимствует примеры и пользуется словами, относящимися к познанию всякого рода... В каждой вещи, воспринимаемой чувствами или разумом, скрыто в глубине пребывает сам Бог. Он - плод всех наук, дабы во всех созидалась вера, „прославлялся Бог" (1 Петр. 4, II)" (там само. — С. 140).

Філософам не треба спеціально доводити існування Бога, достатньо лише зробити ясним Його присутність. Людський дух несе в собі прообраз Святої Трійці як пам'ять, розуміння і волю. Найвиразнішим свідоцтвом про Бога є людський розум, але не в звичайному стані, а коли він перетворений благодаттю, коли життя духу стає подобою божественного життя. Цьому, за Б., передує релігійно-практична діяльність душі: каяття, молитва, милосердя, щоб вона стала духом. Поступово будується "драбина" сходження до Бога із шести щаблин, які мають містичне значення, що відповідають шести дням творіння, шести щаблинам трону Соломона і шести крилам серафіма. Так, долаючи матеріальний світ, відкриваючи в ньому "слід" Бога, душа розпредметнює низку божественних форм, що послідовно визначали матерію, яка від акту творення вже несе в собі невиявлені зародки майбутніх форм (І-ІІ щаблини), минаючи духовний світ (світ душі), що містить у собі "образ" Бога (ІІІ— IV щаблини), спрямовує погляд безпосередньо на Бога і споглядання Бога як найвищого і найдосконалішого поєднання Бога і людини в Ісусі Христі, в якому творець і творіння складають єдність (V-VI щаблини). На останніх щаблинах замовкає розум і говорить серце. Таким чином, науки, філософія, теологія були лише проміжними і допоміжними станами для дослідження мети - безпосереднього містичного богоспоглядання. Тут завершується перехід у вищий світ і закривається остання сторінка Путівника, де душа отримує заспокоєння в Богові

Для Б. філософія - це обов'язково філософія спасіння, яка не починається без Христа, бо Він - її початок. Але вона і не прийде до свого завершення без Христа, бо Він - її фінал. Отже, філософія перед вибором - або приректи себе на нескінченні помилки, або дати собі усвідомити те, що їй вже відомо на інтуїтивному рівні. Вчення Б. має таку переконливу силу тому, що він водночас був великим філософом, богословом і містиком.

БРУНО (Bruno), ДЖОРДАНО (Філіппо)

(1548-1600) - італ. філософ, релігійний мислитель, містик, поет. Син військового (збіднілого дворянина), народився у Нолі (звідси прізвисько - Ноланець), поблизу Неаполя. З 1559 навчався у приватній школі, у 1565 вступив до неаполітанського монастиря домініканців, де був посвячений у сан священика (1572) та отримав ступінь доктора теології (1575). Обвинувачений в єресі, змушений був тікати до Риму (1576), де невдовзі стає об'єктом наклепу. Після поневірянь північною Італією проживає у Швейцарії, Франції, Англії, Німеччині, де викладає в ун-тах та приймає участь у публічних диспутах, поширюючи та відстоюючи свої ідеї. Усюди гнаний за своє вільнодумство, Б. приймає запрошення венеціанця Д. Моченіго, який згодом підступно зраджує його. З 1592 перебуває у катівнях римської інквізиції, яка домагається зречення Б. від своїх поглядів та визнання свого вчення єретичним. Засуджений до страти за відмову зректися своїх переконань, Б. був спалений живим на вогнищі 17 лютого 1600 на Кампо ді Фьорі (Площі Квітів) у Римі. Осн. твори Б: "Про тіні ідей" (1581), "Бенкет на попелі" (1584), "Про причину, начало та єдине" (1584), "Про безконечність, всесвіт і світи" (1584), "Вигнання звитяжного звіра" (1584), "Про героїчний ентузіазм" (1585), "Про монаду, число та фігуру" (1591).

Як і більшість філософів Відродження, Б. не пориває остаточно з ортодоксальним християнським віровченням, але намагається подолати його усталену схоластичну традицію шляхом привнесення до нього "величних здобутків" духовної культури давнини. Залишаючись віруючим християнином, про що він неодноразово зазначає у своїх творах, Б. у пошуках "вищої мудрості" звертається до грец. та елліністичної філософії, давньоєгипетської релігії та східної містики, кабали, гностично-герметичної традиції та ранньохристиянської патристики, зовсім не вважаючи це "нескромністю віри". Розбудовуючи власну філософську концепцію, Б. залучає до неї елементи античної натурфілософії та натурфілософії доби Відродження, положення геліоцентричної системи світу Коперніка. У засадничій своїй роботі "Про причину, начало та єдине" першою причиною та першим началом Б. називає Бога, "божественну надприродну сутність", "божественну (^станцію"; трохи згодом Бог постає у нього як Єдиний. Перша причина та перше начало "недосяжне для наших роздумів", "граничною межею досягнення дискурсивної здатності" людини є лише "наслідки" дії його "благості" ("волі") - "сліди" та "тіні", які людина з "величезним трудом" може пізнати у "залежних" ("спричинених") речах довколишньої дійсності. Але це не виключає взагалі пізнання істини та Бога; Б. обстоює апофатичне "наближення" до Нього: "Більш високе та глибоке пізнання божественного повинно відбуватися через заперечення, а не через ствердження, ...Бога полюбляють і вшановують більше мовчанням, ніж словом, ...тому негативна теологія

Піфагора та Діонісія значно перевищує ту теологію Арістотеля та схоластичних докторів, що доводить". Зазначаючи, що "для моралі та богослов'я достатньо знати перше начало у тих межах, в яких нам відкрили його вищі божества та розтлумачили божественні люди", відтак, — Б. окреслює предмет свого дослідження, - "не слід прохати натурфілософа привести всі причини та начала, але лише фізичні, і вже з них - головні та спеціальні". Перебуваючи "всюди" та у "всьому", Бог - перше Начало - в "проявленому" бутті репрезентує Себе як світова Душа, що постає як "всезагальна форма світу", і через "всезагальну фізичну діючу причину" - всезагальний Розум — "освітлює Всесвіт та спонукає природу створювати як належить свої види" (наслідування неоплатонічної космології). У природі Б. виділяє два роди субстанцій - форму, або душу (формальне начало), яка постає як "субстанційніша дійсність, у якій міститься активна потенція всього", та матерію - "найвищу потенцію та субстрат, в якій міститься пасивна потенція всього". Перша субстанція "не є предметом із матеріальними якостями, але є цілком володарем матерії", вона є "джерелом форм", створює в собі та формує будь-яку річ (буття речам дає космічний розум). Друга субстанція "сама по собі за своєю природою не має будь-якої природної форми, цілком аморфна", не має певних якостей та відмітних ознак, "не може бути тілом", "не зрима для очей, але умоглядна", вона "отримує будь-яку форму за допомоги активного начала", вона "приймач форм", із неї "виробляється та формується будь-яка річ". Обидві субстанції "постійні та вічні", є "непідвладними руйнації та незнищенними у сенсі втрати буття цілком і для всього". Форми "не мають буття без матерії, в ній породжуються та руйнуються", матерія "плодоносна, вона є й вічно перебуває". Матерію Б. розглядає як "можливість" та як "субстрат", але вона є єдиною, тому що "єдина можливість, завдяки якій усе, що існує, існує актуально, і з не меншою підставою це стосується безтілесних субстанцій, ніж тілесних". Тобто, як тілесна субстанція передбачає тілесну матерію, так само безтілесна субстанція передбачає безтілесну матерію. Б. стверджує, що різниця між ними полягає лише у "специфічних особливостях", "завдяки яким одна сходить до тілесного буття, а інша не сходить, одна отримує почуттєві якості, а інша - ні, і як би не уявлялось неможливим віднайти загальну підставу матерії, тієї, яка позбавлена кількості та просторових якостей природи, та тієї, яка не позбавлена ні того, ні іншого, все ж таки як перша, так і друга виявляються однією і тією ж матерією, і ... вся різниця між ними залежить від зведення до тілесного та безтілесного буття".

Б. наслідує античну натурфілософську концепцію безмежності всесвіту та множинності світів, що була окреслена вже у Демокрита та Епікура, а у Лукреція набула майже завершеного вигляду, але свої твердження Б. аргументує іншим чином: "Що заважає тому, щоб безкінечне, що міститься у нерозгорнутому вигляді у найпростішому та неподільному першому началі, скоріше існувало у розгорнутому вигляді у цій своїй нескінченій та безмежній подобі, що найвищою мірою здатна вміщувати незчисленні світи, ніж в оцих таких тісних краях?" "Зважаючи на незліченні ступені досконалості, в яких розгортається в тілесному вигляді божественна безтілесна велич, повинні бути незліченні індивідууми, якими постають ці величезні живі істоти (одне з яких оця Земля...), і для вміщення цих незліченних світів потрібен безкінечний простір". Отже, у безмежжі всесвіту рухаються безліч зір-сонць з планетними системами, і "стільки існує населених світів і великих живих тіл та величних божеств, наскільки незчисленними здаються та являються світи, не на багато відмінні від того, до якого ми належимо". Б. - гілозоїст, для нього не існує у всесвіті неживої матерії, "світ одушевлений разом з усіма його частинами". В якості всезагального принципу, що все одушевляє, виступає світова Душа, котра проникає у кожну частинку космосу і стає внутрішньою причиною його руху — від небесних світил до найдрібніших частинок: "дух перебуває у всіх речах і немає найменшого тільця, яке б не вміщувало можливість стати одушевленим". Тобто, "Бог, божественна краса та світло відбиваються та перебувають у всіх речах; тому я не вважаю за помилку вшановувати Його в усіх речах у відповідності до форми, що він надає їм".

Етична концепція Б. стверджує як найвищу цінність самовіддану любов людини до Бога, яка є "героїчним ентузіазмом". Його "ентузіаст" від споглядання "фізичної краси ... йде вгору та досягає споглядання та вшанування божественної краси, світла та величі", і вже "з любові до божественного нехтує всіма іншими задоволеннями та зовсім не думає про життя... Це — вогонь, що запалений в душі сонцем розуму, і божественний порив, що випростовує його крила", і цей вогонь є "палким прагненням божественних справ". Отже, коли любов до Бога стає "героїчною", вона обертається "мукою", тому що не користується та не вдовольняється "нічим теперішнім", героїчний дух такої людини прагне до сяйва божественної краси та світла, незважаючи навіть на те, що в його полум'ї згорає його нижча природа (тіло), "наче метелик на вогнищі". Таким чином "героїчний ентузіаст, - проголошує Б., - підноситься до божества, залишаючи форму нижчої істоти... Із суб'єкта більш низького я перетворююся в бога, мене любов переображує в бога із нижчої речі". Тобто, через любовний порив, через прагнення духу "ентузіаст" Б. сходить до пізнання божества у містичному поєднанні та злитті з ним. Ідеї Б. знайшли своє продовження у філософських вченнях мислителів нового часу - Спінози, Ляйбніца, Шеллінга, нім. романтиків та ін.

Є. В. Козлов

БЬОМЕ (Böhme) ЯКОБ

(1575-1624) - видатний нім. містик, який залишив після себе праці, що надихали не одне покоління містиків і філософів.

Походить з селянської родини, батько якої дотримувався лютеранських поглядів. З чотирнадцяти років Якоб стає учнем шевця і разом з тим опановує твори містиків, астрологів, алхіміків. У 1594 оселяється в місті Герлиць, де відкриває власну майстерню. Проте справжнім його життям стає життя внутрішнє. Він самостійно і натхненно вивчає Біблію, в молитвах звертаючись до Бога з проханням відкритись йому. Духовний напутник Б. зазначав, що йому навіть у підлітковому віці були "видіння", коли його обгортала "божественна хмара", а сам він опинявся в колі "божественного світла"; пізніше, в юнацтві, коли він укріпився духом і йому "пощастило увійти у святу суботу", Якоб протягом семи діб перебував у стані "божественного умоспоглядання і світу радості". Двадцяти п'яти років у наслідок невтомного духовного самовдосконалення Б. отримав просвітлення, завдячуючи якому він був введений "у глибини потаємної природи і у світ божественної сутності". Там він отримав таку силу і таке світло, що міг зазирнути в серце і глибини усіх природних творінь. Після такого одкровення він вважав себе зобов'язаним написати і розповсюдити своє знання. Так з'явилась книга "Аврора, або Ранкова зоря у сходженні". Твір наробив багато галасу. У 1624 Б. виганяють з Герлиця. У пошуках справедливості він ще до Дрездена, де був прийнятий, проте, згодом, повернувшись до рідного міста, захворів і помер.

Твори Б. розповсюджувались в Європі нерівномірно. Значна частина з них була опублікована тільки наприкін. XVII ст. З цікавістю їх зустріли в Англії і Голландії і значно менш поширені вони були в Німеччині. Найвідоміші серед них - "Аврора, або Ранкова зоря у сходженні" (1612), "Про народження і означення усіх сутностей" (1622), "Шлях з темряви до істинної ілюмінації" (1622), "Велика таємниця, або Роз'яснення першої книги Мойсея" (1623), "Христософія" (1624) - містили у собі сміливе тлумачення книги Буття з містичної, алегоричної і філософської точок зору.

Б. завжди протиставляв своє знання знанню офіційної науки, знанню так званих "вчених у розквітчаних шапках". Він наголошував, що в нього воно є наслідком внутрішнього споглядання і божественного одкровення. Проте Б. не тільки глибоко вивчав Святе Писання, але знав популярну наукову, філософську літературу. Крім того, безумовним був вплив Парацельса і ренесансних уяв про природу як велику життєву силу, а не як "тінь божества", а також містичних ідей гуртка Мьоллера з Герлиця. Отже, природа, за Б., не зводиться до простих механічних законів, але сповнена таємничих сил і магічних дій, проте, слід вміти їх розпізнавати.

На перший погляд, творчість Б. лежить поза головних напрямків сучасної йому філософської і наукової думки, поза боротьбою гуманістів, натуралістів, схоластів і природознавців. Але більш ретельне вивчення його спадщини свідчить, що він у своїх пошуках знаходиться саме в глибині, в сутності космічних процесів, перекладених на мову метафізики і поданих в антропоморфному зображенні: "Я созерцал необъятную глубину этого мира, наблюдал за Солнцем, звездами, облаками, дождем и снегом, представлял себе мысленно все творение мира и находил добро и зло, гнев и любовь во всем - не только в людях и животных, но и в неразумной твари: в дереве, камнях, земле и стихиях" (Бёме Я. Аврора, или Утренняя заря в восхождении. - М., 1990).

Праця Б. "Аврора, або Ранкова зоря у сходженні" має більш велику назву, в якій зазначається, що робота визначає коріння філософії, астрології, теології, а також дає опис Витоків усього існуючого, тобто як усе було і як стало на початку... "Корені" -містичні, потаємні, приховані від розумників в усьому світі, але для того, хто з відкритим Богу серцем читає цю книгу, вона стане незатьмареним пізнанням. Б. порівнює філософію, астрологію і теологію з дорогоцінним деревом, що росте в чарівному саду і роз'яснює, від чого залежать його родючість і плідність, добрі і злі якості. Відповіді на ці запитання дають перелічені науки. Так, Філософія говорить про БОЖЕСТВЕННУ СИЛУ; про те, що є Бог, які природа, зірки і стихії у сутності Бога, і звідки будь-яка річ має своє походження, яка будова неба і землі, а також янголів, людей і дияволів, неба і пекла і усього, що є створеного у світі. Крім того, Філософія виявляє сутність двох протилежних якостей у природі. І усе це робить на істинній підставі, в пізнанні духу, у спонукуванні і рухомості Бога. За допомогою Астрології відкриваються СИЛИ ПРИРОДИ, "как из них возникают все твари, и как они все побуждают, всем правят и во всем действуют; и как злое и доброе ими производится в людях и зверях: откуда происходит, что злое и доброе господствуют и суть в сем мире; и как стоят в нем царства ада и неба" (там само. — С19). Теологія говорить про ЦАРСТВО ХРИСТА, як воно бореться з царством пекла, і як вірою і духом люди можуть перемагати царство пекла і тріумфувати в Божественній силі.

Б. вважає, що Бог породжує дві природи. Спочатку -нематеріальну як "ідеальне тіло Бога", що не містить ані природних елементів, підкорених часу, ані "зла", проте в ній присутні шість довічних внутрішніх якостей, що упокоюються в сьомому - сутності, — які намагаються отримати також і явлене існування. Тому другим породженням Бога є матеріальна природа. Остання у своїй еволюції містить два періоди. Перший - "коротка любовна доба", до появи Люцифера, тобто доба, що передує "часу гніву". Другий період -"часи гніву", коли природа отримує двоїсте джерело свого розвитку. Таким чином, діалектика, яка постає у філософії Б. при описуванні єдності Божественних лиць у Трійці і розгортання космосу та природного світу, несе в собі ідею єдності протилежностей та ідею тріадійного ритму. На прикладі Божественної природи він доводить діалектику єдиного і множинного, тому сама Трійця являє собою не мертву тотожність лиць, але діалектичну єдність, де моменти єдності покладені у своєму розрізненні. "...Отец есть самосущее существо всех сил, и Сын есть сердце в Отце, непрерывно рождаемое из всех сил Отца, и вновь освещающее силы Отца. Ты не должен думать, будто Сын растворен в Отце, так что нельзя увидеть или познать Его лица... Дух Святой... не тварь, а кипящая сила Бога. Он исходит от Отца и Сына, и создает живое движение во всех силах Отца" (там само. -С. 44-46). Отже, існує єдиний Бог і три лиця, що перебувають одне в одному.