Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

ГРИГОРІЙ НАЗІАНЗІН ГРИГОРІЙ БОГОСЛОВ

(бл. 330 - бл. 390) - теолог духовного і внутрішнього життя; "Християнський Демосфен", який майстерно володів мистецтвом риторики, і водночас — "Богослов", тобто співець Трійці, у світлі Якої саме життя і людське слово, що звертається до Неї, власне створюють "богослов'я".

Один із засновників каппадокійського теологічного гуртка, що заклав теоретичне підґрунтя східно-християнському богослов'ю. В юні роки Г. багато мандрував, вчився в Кесарії, Александрії, Афінах. Святе хрещення прийняв у 367, кілька років потому - сан священика. У 374 стає єпископом м. Назіанза. Проте, через деякий час полишає посаду і прямує до Селевкії, де цілком присвячує себе літературній творчості, що зробила його широко відомим. Тільки на певний час він перервав свою самітність, коли був відкликаний до Константинополя для боротьби з аріанською єрессю. Був обраний єпископом Константинополя, але через деякий час склав з себе повноваження і назавжди повернувся до Назіанзи, подалі від політичних та релігійних рухів.

Г. Н. є автором багатьох "Богословських промов", найвідоміші з яких присвячені догмату про Трійцю і Божественній природі Святого Духа, і були проголошені в 380 у Константинополі. Його спадок містить також "Проповіді", "Листи" і поеми (останні налічують більше шести тисяч поезій). З поем найвизначнішою вважають автобіографічну "Пісню" - перше в християнській літературі високохудожнє свідчення про "таємне спілкування душі з самою собою і з Богом". Його лірика відзначається як старою античною витонченістю форм, так і новою зворушливістю відстороненої медитативної інтонації. Так, у "Богословських поемах" Г. наголошує, що все здійснюється во Христі, бо Він спрямовує зусилля людини: "Христос... Ты для меня родина, сила, слава, все. / Это Он наставляет меня на добрый путь. / Он моя сила и мое дыхание, чудесная награда на пути.../ Он дает мне стремительный бег. / Я люблю Его как чистейшую любовь, ибо тем, кого Он любит, Он верен более, нежели постижимо для нас. / В нем радость моя, даже когда Ему угодно заставить меня страдать: / Ведь я жажду очиститься, как золото в огне".

Г. Н. переконливо стверджує, по-перше, Божественний початок Святого Духа, по-друге, - абсолютну рівність усіх трьох іпостасей, чим робить значний теоретичний внесок у розвиток догмата про Трійцю. Святий Дух у Божестві майже не має імені, бо Бог є цілком Дух, цілком Святий. Його не можна вирізнити з Трійці за сутністю - бо вона єдина. Проте, як визначає Г. у "П'ятій богословській бесіді", Він має безліч призначень Духа: "Дух Божий, Дух Христа, Дух сыновства. Он обновляет нас в крещении и воскресении. Он веет, где хочет. Источник света и жизни, Он сотворяет из меня храм, Он подводит меня к обожению... Все, совершаемое Богом, совершает именно Он. Он умножается в языках огненных и умножает дары, Он подвигает проповедников, апостолов, пророков, пастырей, ученых мужей... Это другой Утешитель... как если бы был другой Бог".

Г. Н. був знаний як Богослов, тому що, славлячи Трійцю, зробив предметом своїх досліджень саму таїну Бога, "богослов'я" в найглибшому сенсі слова. Але, чи можливо це? "О Ты, что превыше всего, / Каким иным именем назвать Тебя? / Какой гимн может воспеть Тебя? / Никакое слово не выразит Тебя" ("Догматичні поеми"). Проте, коли йдеться про Бога-Творця, людина має убачати в Ньому Трійцю: "Говоря о Боге, я хочу говорить об Отце, Сыне и Святом Духе, не выводя Божество за эти пределы, чтобы не вывести целого сонма божеств, и не считая его меньшим, чем три Лица, чтобы не подвергаться обвинению в обеднении Божества; следовательно, чтобы не впасть ни в единичность иудействующих, ни во множественность эллинствующих..." ("Слово 54, на Пасху, 4"). "Когда я говорю о Боге, вы должны чувствовать себя омытыми единым светом и тремя светами... Есть неделимое разделение, единство в различии. Един в Трех: это и есть Божество. Трое как Один-единственный: именно в Трех существует Божество — или, точнее говоря, Трое суть Божество" ("Слово 39, 11").

Третя проблема, що хвилює Г. - то людина, її місце у світобудові і призначення. У "Догматичній поемі" він стверджує: "Благославляем Тебя, тройной совет / Неделимой славы. / Ты победил тьму / И произвел свет, чтобы в нем сотворить все./ Ты дал существование материи, / Сотворив из нее лик мира / И форму его красоты. / Ты просветил человека, / Даровав ему разум и мудрость. / Повсюду открывается / Отсвет вечного света, / Чтоб в свете / Человеку явилось сияние, / И сам он весь стал светом". Отже, людина є "межа", "граничність" між видимим, тілесним і невидимим, духовним; між тваринним і Творцем. Людина покликана прийняти в себе всесвіт, зрозуміти його розумом і любов'ю, щоб "надати ім'я будь-якій душі живій". Тому "потік Божественності", яким просякнута, за Г., людина, не дає їй цілком ототожнити себе з землею, з якої її зліпили, а земні фактори не в змозі задовольнити і вичерпно визначити її цілеспрямування. Можна погодитись, що Бог є місцеперебуванням людини, а людина перевищує усі біологічні, суспільні та психологічні параметри саме тому, що вона відкрита назустріч Богу, який приходить перебувати в ній, відкритій своєму власному прагненню Бога. "Но мы бежим тьмы, / Спешим навстречу Дню незакатному, / Дню, который никогда не изведает / Печали сумерек. / Даруй векам моим / Сон неглубокий, / Чтоб недолго голос мой / Пребывал в немоте... / Пусть сон мой всегда / Полнится Твоим присутствием".

Головним девізом для Г. Н. завжди була чистота душі, що омита Божественним світлом, - отже, "Станемо богами, задля Христа, як Він став людиною задля нас". А головним заповітом людству: "Будьте малим віддзеркаленням великого світла".

ГРИГОРІЙ НІССЬКИЙ

(бл. 335 -бл. 394) - проникливий метафізик, що перевищував своїх колег по каппадокійському гуртку сміливістю і глибиною філософського умогляду; патетичний містик, який став джерелом натхнення для середньовічних містиків.

Г. - молодший брат Василя Великого. На релігійний шлях став під впливом старшої сестри Макрини. Освіту отримав на батьківщині, досконало володів античною філософією, піддав радикальному переосмисленню її концепції - як стоїчні, так і платонічні - з позиції Одкровення. Володів мистецтвом риторики. Не планував пов'язувати своє життя з церковною діяльністю, але заради підтримки брата Василя — єпископа Кесарійського, що вів у ті часи запеклу боротьбу з аріанами, погодився прийняти сан єпископа міста Ніси. Хоча Г. був впливовою людиною, але церковна кар'єра його не була гладкою. У 385 він полишає кафедру і обирає шлях ченця. Після смерті Василя Великого посів провідне місце у східно-християнській церкві, мав потужний вплив на її розвиток.

Теоретичний здобуток містить декілька догматичних трактатів, а також "Листи", "Гомілії" тощо. Основоположними працями вважають: теолого-філософську антропологію "Про устроєніє людини", що містить глибокі і оригінальні роздуми, на які надихало богослова не тільки Святе Письмо, але й твори Платона, Плотіна, Орігена; "Про душу і воскресіння" - діалог між Г. і вмираючою сестрою Макриною; "Гомілії на Пісню Пісень" - напучування, поради проповідника для усвідомлення Священних Текстів; твір "Життя Мойсея", присвячений чернечій духовності, за допомогою якої намагався внести містичний зміст у життя громад, що були створені за життя Василем Великим.

Бог і Богопізнання; світ і творіння; людина, її призначення і порятунок - деякі з питань, що вирішує наймолодший з світил Каппадокії. Проблему Трійці Г. Н. розв'язує в річищі платонівської діалектики, проте (на відміну від античної субординаційно-ієрархійної традиції), в християнській світоглядній системі логіка відкриває не тільки єдиного Бога, але Єдиного в трьох ликах (іпостасях) і як Абсолютну Особистість. "Ти Єдиний, доки існуєш як Трійця, і навпаки, Ти - Трійця, доки існуєш як Єдиний" Г. твердив, що всі три лики (іпостасі) троїчності є самототожною відмінністю і самовідмінною тотожністю.

Бог — Першооснова сущого, але відносно Нього не існує будь-яке "поза". Звідси, за Г. Н., з одного боку, Бог не є об'єктом пізнання, бо поняття безсилі вмістити Його в собі: "Всякое понятие, сформированное рассудком с целью постигнуть и объять Божественную природу, достигает лишь того, что вместо познания Бога создает Его идол" ("Життя Мойсея"). З іншого боку, перебуваючи "у Його руці", ми можемо пізнати Його тільки тоді, коли Він Сам добровільно налагоджує відносини з нами за допомогою Слова, де Один звертається до іншого. Отже, пізнання Бога є незнання, за допомогою якого особистість прямує за межі чуттєвого і умоосяжного. Бог тим більш непізнаваний, чим більш пізнається. "Настоящее знание Того, кого взыскует (дух), и его истинное видение состоит в признании того, что Он незрим и словно пеленой мрака отделен от всего своей непостижимостью ".

Створення світу, за Г. Н., є тимчасовим розгортанням позачасового акту Божества. Нематеріальні стихії, спікаючись у потік, створюють матеріальний світ, покладаючи початок природному процесу. Людина перевищує останній, не вміщуючись, випадає з його чисто природної контекстуальності. Людина постає як втілення всеєдності. Вона "велика і гідна істота". Її велич — у розумності і свободі. Проте, вона лише "подоба Бога", що робить її незахищеною від гріха. Вихід людини зі стану, обтяженого гріхом, можливий як порятунок. Це вимагає від людини очищення за допомогою Бога. Жертвою очищення є Христос, в якому поєднані божественна і людська природи. Як Бог Він - Вчитель і Приклад, що володіє надлишком сили. Як Людина - Він повідомляє її людям. Приймаючи смерть, Він надолужує людський гріх, повертаючись у безсмертя. Через Христа рятується вся людська природа. І по очищенні й відновленні всього Бог буде "все у всьому". У "Великому оповіщеному слові" підкреслюється: "...Он приблизился к смерти вплоть до соединения с нашим ничтожеством и сообщил нашей природе через посредство Своего собственного тела начало воскресения, воскресения всего человека Своею силой".

Духовним сходженням людини відбувається очищення в ній образу Бога, перетворення його на дійсне відображення подоби -причастя. Духовне життя містить у собі три елементи, що належать філософії: це етика, що сприяє очищенню; фізика, що вчить, як долати ілюзорність світу почуттів, розпізнаючи в останньому символ і теофанію; і метафізика, що допомагає дістатись трансцендентності Божества. Твердження, що людина володіє здатністю до оновлення для подальшого досягнення нескінченності, і є тим основним здобутком, який Г. Н. вніс у розвиток християнської теології і філософського знання.

ГРИГОРІЙ ПАЛАМА

(1296-1359) -ревний захисник теології "просвітлення", яскравий виразник духовно містичних ідей християнства.

Г. П. походить з вельможної родини м. Константинополя, що емігрувала з Анатолії, рятуючись від турецької навали. Виріс при дворі імператора Андроніка II. У молоді роки вивчав світські науки і словесність, проте, навіть світські заняття присвячував Богові. У 1316 вирушає до Афону, де приймає постриг і протягом двадцяти років перебуває в монастирях, а потім у скитах Глоссії. Теоретик і захисник ісихазму Г. П. здобув славу своєю полемікою з представниками теологічного раціоналізму на чолі з Варлаамом Калабрійським. З 1347 Г. П. був призначений єпископом Салонік, де його пастирська практика отримала любов і повагу пастви. Навіть під час річного перебування в турецькому полоні він не полишає спроби в дебатах домогтися порозуміння з мусульманами. У1368 Г. П. був зарахований до лику святих і до сьогодення залишається однією з найвизначніших постатей в історії православ'я.

Серед богословських творів Г. П. найвідоміша праця - "Тріади на захист священно-німотних". Вона є синтезом теологічної думки і чернецької духовної практики. Наприкінці життя він написав діалог "Феофан", присвячений нетварному і нематеріальному випромінюванню Бога, т.зв. Фаворському світлу, що був явлений апостолам у момент Преображення Господнього.