Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

Тріадійність божественного існування закладає певний ритм природного існування. Так, кожна річ як божественне творіння відбиває в собі божественну тріаду: "в дереве, камне или растении есть три вещи, и ничто не может ни родиться, ни расти, если из этих трех будет в нем недоставать хотя бы одной". Все це має місце і в житті людини. "Посмотри на своего внутреннего человека и ты... увидишь то же, если ты не глупец и не неразумное животное: ...а) всякая сила, какая движется в твоем сердце, жилах, мозге и в которой жизнь твоя, знаменует Бога-Отца; б) из той же силы рождается свет твой так, что в этой силе ты видишь, понимаешь, знаешь... Это Сын, который рождается в тебе... это соотношение с самим собой; ... в) в правлении ума твоего оба эти исхождения суть нечто единое, — дух твой, и это знаменует Бога-Святого Духа".

Поряд з тріадійністю, діалектичний розум Б. відкриває двоїстість Бога, його внутрішнє протиріччя, що містить у собі два протилежних начала: позитивне і негативне, які обумовлюють зміну і рух. Отже, Б. визнає в структурі божества так звану "терпку якість", що є початком заперечення, боротьби, рухомості як в Богові, так і у будь-якій природній речі. "Божественна таємниця", яка відкрилась Б., постала як таємниця світобудови, що бере початок у Самій сутності Бога, з якої походять сили добра і зла, світла і темряви, що перебувають у постійній боротьбі посередині космічної драми самовіддалення і повернення до себе самого божественного життя. Ця драма розгортається і у світі янголів, і в природі, і в серці людини.

Глибокі філософські висновки Б., незважаючи на їх, за виразом Геґеля, варварське оформлення, були розповсюджені в Німеччині, Голландії, Англії, Франції, вони мали величезний вплив на нім. класичну філософію та на світогляд М. Бердяєва. Правий був у своєму дотепному висновку Ф. Енґельс, який писав: "Сапожник Якоб Бёме был большой философ. Некоторые именитые философы — только большие сапожники".

ВАЛЛА ЛОРЕНЦО (Valla)

(1407-1457) - одна з найвидатніших постатей італ. гуманізму XV ст., філолог, історик, філософ; представник когорти мислителів, що зводили філософію з небес на землю.

Походить з родини юриста. Університетську освіту не отримав, але досконало володів лат. і грец. мовами. Посада його опікуна — апостоличного секретаря римської курії — відкривала для молодої людини можливості знайомств з видатними гуманістами і теоретичними досягненнями культурного життя взагалі. В. викладав риторику в ун-тах Павії, Мілана, Генуї, Флоренції і Неаполя. Служив секретарем арагонського короля Альфонса V (1435-47). За антиклерикальну діяльність був звинувачений церквою в єресі. Останній період його життя пов'язаний з Римом, куди гуманіст повернувся після того, як на престол вступив папа Школа V, знавець античної культури і покровитель гуманістів.

В. — духовний нащадок славетного Петрарки, а також сучасника і наставника Леонардо Бруні. Події гуманістичного життя, нове відкриття античних філософських рукописів, а також вільний дух, що панував в Італії в той час, стимулювали творчі пошуки енергійної освіченої молоді, що надавала нового звучання відомим поняттям. В. також замислюється над ними, дає свої відповіді. З філософських робіт В. найбільш відомі трактати "Про насолоду, або про істинне і хибне благо", "Про свобод}' волі", "Діалектичні спростування арістотеліків", "Про красу латинської мови", "Про чернецьку обітницю" тощо. Мислителя вирізняє незалежність думки від загальноприйнятої теологічної концепції. Він дискутує з Северином Боецієм і, навіть, з Фомою Аквінським. Серед понять, які знаходяться в полі зору автора - патріотизм. В. цікавить, наскільки останній має бути притаманним людині. В. пропонує читачу самому відповісти на це запитання, розмірковуючи над ним всебічно: "Я не могу в достаточной степени понять, почему кто-то хочет умереть за родину. Ты умираешь, так как не желаешь, чтобы погибла родина, словно для тебя, кто погибает, не погибает и родина. Ведь как лишенному зрения самый свет — потемки, так и для того, кто умирая, угасает, все угасает вместе с ним..." (Лоренцо Валла. Об истинном и ложном благе. О свободе воли. - М., 1989. - С. 129).

Гуманістична спрямованість доби Відродження передбачала переоцінку цінностей. Визнання самоцінності людини веде гуманістів до нових тлумачень "блага", "жадібності", до оспівування "насолоди" і "особистого інтересу". У творчості В. нових рис набувають етичні міркування епікурейців. Розуміючи "благо" як задоволення душі і тіла, він пов'язує його з "насолодою", перетворюючи останню на самоціль. Якщо у Середньовіччі для бл. Августина найвища насолода полягала в пізнанні абсолютної істини в Граді Божому, то В. ніби заперечує йому, говорячи, що висока моральність - то є пусте, безглузде і доволі небезпечне поняття, і нічого немає приємнішого і чудового за насолоду. Навіть Рай - то є чаша витончених насолод. Треба відзначити, що для В. насолода передбачає емоційно-інтелектуальний збіг, а доброчинність - внутрішній контроль, який поєднує в собі чотири якості: розважливість, поміркованість, справедливість, скромність. В. багато пише про любов. Вона також відрізняється від середньовічного тлумачення. Тут "любов" у значній мірі співпадає з чуттєвою насолодою, перетворюється на мету людського життя. Життя стає пошуком того, що дає насолоду, або задоволення, а це і є саме те, що тільки і варто любити. Отже, "любов" набуває утилітарного змісту: любити можна тільки за щось. Навіть Бога - тільки за те, що Він - джерело благ. Критерієм блага є благо особисте, що передбачає відсутність нещастя, небезпеки, тривоги, а також можливість бути тим, кого всі люблять. Тільки таке благо, дійсно, може бути джерелом насолоди. Той, хто розриває насолоду і любов громадян, буде відчувати себе як Домокл, що мав можливість задовольнити будь-яке бажання, але в той же час знаходився під загрозою меча, що висів над ним на одній волосині. У творчості В. стались дивні перетворення античних і християнських духовних цінностей. У трактаті "Про насолоду, або про істинне і хибне благо" наводиться дискусія епікурейця, стоїка і християнина. Жодна з цих філософських фігур не співпадає з класичним світоглядом представників історичних філософсько-релігійних течій. Схоже, що думка автора твору відтворюється в читача під час його роботи над діалогом. Крім того, В. близька думка, що для соціально-культурного розквіту необхідним є певний рівень його економічного розвитку і доброчинність не може вичерпуватись добрими намірами, а передбачує активну дію: бажати суспільного процвітання і діяти активно для досягнення останнього для гуманістів Відродження -не одне і те саме. Отже, висновок полягає в тому, що людина не тільки "співавтор" Бога, як вважав Петрарка, але й суперник останнього.

А це вже прояв антропоцентризму з усіма негативними світоглядними наслідками, що згодом полонили європейську свідомість.

ВАСИЛЬ ВЕЛИКИЙ ВАСИЛЬ КЕНІЙСЯКИЙ

(бл. 330-379) - засновник каппадокійського гуртка, захистив моральні та соціальні принципи християнства, заклав підґрунтя чернецтва як моделі християнського життя.

Походить із родини з давніми християнськими традиціями, знаної багатьма святими, починаючи з його бабусі, а закінчуючи сестрою Макриною. Двоє з братів були єпископами: Григорій — в Нісі, а Петро - в Себастії. Навчався в Константинополі та Афінах. Після повернення на батьківщину спочатку викладав риторику, а після прийняття хрещення віддалився від світу і вирушив до Сирії, Палестини, Месопотамії, Єгипту, відвідуючи великих аскетів. Згодом заснував декілька монастирів, для яких написав свої Правила. У 364 прийняв сан священика, а в 370 стає єпископом Кесарії. Був зразковим пастирем, засновником лікарень, притулків для бідних. Вів ідейну боротьбу з аріанами.

Спадщина В. В. складається з полемічних праць з теології, перш за усе -"Книги проти Євномія", що присвячена полеміці з аріанами; трактат "Про Святого Духа"; екзегетичні праці "Шостоднєв" - збірка проповідей, що присвячені шести дням Творення Світу, де звертається до сучасного йому наукового знання; невеличкого трактату "Напучення до молоді про те, як дістати максимальну користь з еллінських писань", який мав на меті підтримати інтерес до античної літератури; першого варіанта "Добротолюбія" — антології духовних текстів, що були підготовлені Орігеном; "Листи", а також "Чотири правила і Малий статут", де визначив критерії християнської моралі, що заснована на любові до Бога і ближнього, а також визначив і описав усі елементи монастирського життя: молитву, сповідь, причастя, роздуми над Святим Письмом, фізичний труд і добродійність.

В. В. відіграв визначну роль у розробці догмата про Святу Трійцю. Він не тільки підтримав висновок Нікейського собору (325) з проблеми співвідношення лиць Отця і Сина, визнавши їх "єдино-сущність", але й філософськи розрізнив їх як "іпостасі". Розмірковуючи над питанням, він розмежовує грец. поняття "усія" (сутність) та "іпостась" (буття виражене і осмислене) на прикладі розведення Арістотелем сутностей першого і другого порядків. Сутність першого порядку - "та, которая не сказывается ни о каком подлежащем и не находится ни в каком подлежащем, как, например, отдельний человек или отдельная лошадь. А вторыми сущностями называются те, к которым как к видам принадлежат сущности, называемые так в первичном смысле, - и эти виды, и их роды; например, отдельный человек принадлежит виду „человек0, а род для этого вида - „живое существо"" (Аристотель. Категории // Сочинения. В 4-х томах. - М., 1978. Т. 2. - С. 55-56). Три іпостасі Трійці мають загальну Божественну сутність. За виразом Арістотеля, - це сутність другого порядку. Звідси формула троїчності, запропонована В. В., така: одна божественна сутність (усія) постає у трьох іпостасях. Отже, в проблемі Троїчності три абсолютні особистості (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий вирізняються за походженням (народжений, ненароджуваний, благодатне сходження), за вираженням смислу Божественного буття: Отець - "джерело і винуватець благ", Син -надсилає блага, а Дух - роздає: "Он ведет за руку слабых, совершенствует тех, кто стремится к свету и просвещает очистившихся".

Теоретико-пізнавальна проблематика розробляється В. В. на підставі богословського питання про пізнаваність Божественного Абсолюту. Його попередники в цьому питанні схилялись або до апофатики, або до катафатики. В. В. заперечує проти такої дилеми. Він вказує на діалектичну єдність знання і незнання як у гносеології взагалі, так й у пізнанні Бога зокрема. Отже, Божество не пізнаване у власній сутності, але повідомляє себе у своїх "енергіях", тобто діях, актах, проявах - "теофаніях". Це робить правомірними, зокрема "божественні імена". Наш розум не може наблизитися до Бога, але Бог бере ініціативу на Себе, він Сам наближається до нашого розуму. Способом діалектики, і водночас у християнському дусі, вирішується протиріччя між трансцендентним і іманентним, між пізнаванністю і непізнаванністю Божества.

Говорячи про вклад В. В., не можна не згадати про створену ним літургію, що носить його ім'я і навіть у наш час звучить у православних церквах.

ВИД І РІД

Категорії логіки, якими визначають відношення підпорядкованості між обсягами загальних понять (коасами). Широко застосовувались у Середньовіччі, відіграли значну роль у формулюванні проблеми онтологічного статусу універсалій. Ці терміни були запозичені з пращ Арістотеля "Категорії" під впливом перекладу цього твору Порфирієм і Боецієм. Арістотелівське тлумачення роду (genus) і виду (species) полягало у визначенні їх як вторинних сутностей, що належать лише до першої категорії. Вторинними сутностями Арістотель називав ті загальні поняття, які здатні висловити одиничний предмет, відносно якого будується судження, тому загальне поняття, яке висловлює якість або кількість, не могло бути визначене як В. або Р. Проте Порфирій і Боецій проінтерпретували В. і Р. у значенні усіх десяти категорій Арістотеля та використовували їх як синоніми загальних понять (універсалій). На думку Порфирія, В. і Р. мають загальний статус через свою здатність висловлювати істотні ознаки певної множини предметів. Під впливом цієї настанови Боецій впритул наблизився до проблеми визначення обсягу і змісту загального поняття та розробив актуальні і донині принципи родовидового відношення. Досліджуючи підпорядкованість В. до Р., він наголосив, що найвищий Р. має найбільший обсяг, який не може ніщо перевищити, і найменшу кількість істотних ознак (зміст). Визначаючи Бога найвищим Р. - універсалією, — він приходить до висновку, що увесь можливий спектр ознак притаманний йому потенційно, а тому, з точки зору формальної логіки, в ньому немає жодного заперечення. Така аргументація поширилась у Середньовіччі, зокрема, її використовував Ансельм Кентерберійський, деякі інші "реалісти" та послідовник Боеція Абеляр.

Г. В. Бокал

ГАЗАЛІ АБУ ХАМІД МУХАММАД ІБН МУХАММАД