Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

Із сказаного не слід робити висновок, що після Нікеї теоретичні дискусії були припинені, - навпаки, вони отримали нові можливості. До 371 утворився цілий напрям, який можна назвати "новонікейським": багатьох богословських теоретиків непокоїло занадто щільне наближення (часом, до повного ототожнення) іпостасей Сина і Отця, що випливало з Символу Віри. Виходячи з його засад, Отець і Син є одне і те саме не тільки за сутністю, але й іпостасно, тобто розрізнення Бога як Трійці за іменами (Отець, Син, Святий Дух) - безпідставне. Це змусило новонікейських мислителів на чолі з мислителями з Каппадокії поставити питання про діалектичність тотожності божественних іпостасей в Трійці, тобто про тотожність, що в собі і містить, і передбачує "відмінність".

ПЕРИПАТЕТИЗМ АРАБОМОВНИЙ

ПЕТРАРКА (PETRARCA) ФРАНЧЕСКО

(1304-1374) - італ. поет і філософ. Походить з небагатої, але старовинної родини. Народився в Ареццо в Тоскані, де у вигнанні жив його батько - друг і однодумець Данте. Згодом сім'я облаштувалась на півдні Франції в Авіньоні, де в той час знаходився папський престол. За бажанням батька, який був нотаріусом, П. починає вивчати право, але його дійсним захопленням стає стародавня лат. література, а античність була для нього предметом глибоких і ґрунтовних розвідок. Він був великим шанувальником Цицерона, завдячуючи творам якого знайомиться з античною філософією і щиро захоплюється Платоном, хоча знає його в перекладі, або опосередковано - через твори Авґустина та ін. У 1326 приймає духовний сан, але усе життя залишався світським абатом. Його цікавить доля Італії, її минуле і сучасне життя. Минулому П. присвячує героїко-патріотичну поему "Африка", де описує подвиги Сципіона Африканського, стверджує культ античності та ідею свободи Італії. За цю поему він був уквітчаний лавровим вінком на Капітолійському пагорбі в Римі у 1341. П. бере активну участь в політичному житті Італії, приймаючи на себе дипломатичні доручення. Проте світова слава П. базується не на його лат. творах, а на збірці італ. поезій ("Книга пісень"), присвячених донні Лаурі, політичних канцонах і сатиричних віршах, саме його збірка "Канцон'єре" мала величезний вплив на літературу Відродження.

Поряд з поетичними творами, багато з яких мають не тільки літературну, але й філософську цінність, П. належить низка суто філософських праць. Серед них діалог "Моя таємниця, або Книга розмов про зневагу до світу", трактат "Про самотнє життя", памфлет "Про своє і чуже неуцтво", "Листи до нащадків" тощо. Але теоретичні праці і поезії щільно пов'язані між собою і складають цілісне уявлення про філософський спадок П.

П. не мав університетської філософської освіти, проте "виключна увага до себе, здатність до самопізнання зробили його таким уважним і до зовнішнього світу, до його радощів і спокус. Саме тому П. так любить життя, бо воно стало для нього пильно вивчаємим внутрішнім світом" (О. Ф.Лосєв). За філософськими переконаннями П. - християнський неоплатонік, який усвідомлює, по-перше, що першопочатком світу речей і людських істот є Божественна ідея, навіть, коли йдеться про його Л ауру: "Ее творя, какой прообраз вечный / Природа-мать взяла за образец / В Раю Идей? - что б знал земли жилец / Премудрой власть и за стезею Млечной". По-друге, існують різні міри втілення краси, і людська краса постає лише нижчим щаблем у порівнянні з красою Божественною. П. навіть засуджує себе, що так і не зміг здолати цей нижчий щабель, і любов земна поки багато значить в його житті. Проте найнижча щаблина, на думку поета, не є небажаною, а навпаки, конче необхідною, бо глибина любові до Лаури формує в П. любов до Творця. Перетворюючись на предмет творчого натхнення, Лаура ніби полишає межі звичайного життя і любові людської й стає дзеркалом, відображенням космічної души, провідником любові вищої. Дослідники називають його першим індивідуалістом, про що свідчать світобачення, манера поведінки і спосіб мислення, які були по суті новаторськими і мали поєднання в новому гуманістичному світогляді, провісником якого був П. Людина гуманістична — то людина-творець. Вона власним розумом творить свій світ і хоче в ньому жити Любов'ю,

Розумом і Здоровим Глуздом, зневажаючи смерть. Така людина жадає праці прекрасної, виняткової, визначної, творчої, бо саме завдячуючи їй митець створює власну реальність людського світу. Звісно, така реальність не може конкурувати з світом горнім, проте для людини (поки вона в цьому світі) саме така реальність, за П., має переважне значення. Отже, гуманізм полягає в тому, щоб людина усвідомила свою унікальність, навчилась жити творчим життям, відкриваючи в собі закладені Богом смисли. Нагородою за таке життя, на думку мислителя, буде безсмертя, але не в небесному сенсі, а в земному — як слава і пам'ять нащадків. Прикладом саме такої гуманістичної людини, що власним розумом здатна здолати смерть і стати безсмертною, був і сам П.

ПЕТРО ДАМІАНІ (PETRUS DAMIANUS), ДАМІАН

(бл. 988 -1072) -італ. теолог, вчитель Церкви (офіційно з 1828), чернець-бенедиктинець, кардинал. Активно підтримував Клюнійський рух і надихав реформи папи Григорія VІІ.

П.Д. демонстративно принижував "діалектику", тобто логічне і філологічне знання ("моя граматика — Христос"), а філософії відводив підсобну роль лише при розборі "священних предметів" -саме йому приписують формулювання принципу "філософія -служниця богослов'я" ("philosophia ancilla theologiae", у творі "De divina omnipotentia"), хоча фактично він був присутній ще у Філона Апександрійського та Іоанна Дамаскіна. Між тим, його твори демонструють риторичну майстерність і гостроту думки. Широке обговорення, зокрема, викликала його теза про те, що "Бог може зробити те, що було - таким, що не було" ("Deum posse facta infecta faceré"). П.Д. наполягає на абсолютній виключності Божественного начала — творець єства може відмінити природну необхідність; правило несуперечності є обов'язковим для убогості природи, але не поширюється не велич Бога.

Г. Є. Аляєв

ПЕТРО ЛОМБАРДСЬКИЙ (PETRAS LOMBARDUS)

ПІКО ДЕЛЛА МІРАНДОЛА (PICO DELLA MIRÁNDOLA) ДЖОВАННІ

(1463-1494) - італ. філософ і гуманіст. Походив з аристократичної родини (граф). Навчався в ун-тах Болоньї, Падуї, Парижу. Дуже рано проявив надзвичайні здібності до наук і вивчення мов. Цікавився кабалою і містичними вченнями Сходу.

У грудні 1486 П.д. М. оприлюднив 900 тез, які збирався захищати на диспуті в Римі. Значною мірою тези відображали вчення Платона і Арістотеля, араб, філософії та кабали, проте 500 тез виражали власну позицію молодого гуманіста стосовно устрою світу і місця в ньому людини. На початку диспуту П. д. М. хотів виголосити "Промову про гідність людини" (видана в 1496). Проте тези викликали осуд папської влади і загрозу інквізиційного процесу, від якого графа врятувало заступництво правителя Флоренції Лоренцо Медичі. Останні роки короткого життя П.д.М. проводить у Флоренції, долучаючись до Флорентійської Платанової академії, з представниками якої познайомився ще в 1479. Відомі також його праці "Апологія", "Тлумачення на „Канцону любові" Джіроламо Бенівьєні", "Гепталл, або про сім підходів до тлумачення шести днів творіння", "Про суще та єдине", "Міркування проти астрології, що провіщує".

П. д. М. дає пантеїстичне (неоплатонічне) тлумачення біблійній оповіді про створення світу. Світобудова постає як ієрархія трьох світів - ангельського, небесного та елементарного. Проте людина посідає особливе місце в бутті і не належить до цих світів. Людську природу взагалі не можна вважати незмінною, оскільки людина — суб'єкт самотворення. Це означає, що людській світ не вмішується в жоден з позначених горизонтальних рівнів буття - він є вертикальним і пронизує всі рівні світобудови. Адже людина може вчиняти і як ангел, і як звір. Отже, П. д. М. обґрунтовує гідність і свободу людини як повновладного творця власного "я". Людина завжди є результатом власних зусиль, зберігає можливість нового вибору і школи не може бути вичерпаною жодною формою наявного у світі буття.

П.д. М. розгортає критику "хибних наук", і перш за все астрології, відкидаючи астральний детермінізм на користь свободи волі людини. Необхідно звернутися до дослідження власної природи самих речей і найближчих причин. Найважливішим завданням пізнання філософ вважав вивчення дійсних природних закономірностей, висунувши думку про математичну структуру природи і природних законів.

"Промова про гідність людини" П.д. М. стала справжнім маніфестом ренесансного гуманізму, а його критика "хибних наук" сприяла подальшому розвитку натурфілософії і природничих досліджень (зокрема, астрономії).

Г. Є. Аляєв

ПСЕВДО-ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ