Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

СХОЛАСТИКА

(лат. scholastica, від schola — школа) — шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського Середньовіччя; релігійно-філософські вчення, що, на противагу містиці, вбачали шлях осягнення Бога в логіці та дискурсі. Для С. (ІХ-XV ст.) характерним є те, що наука і філософія ґрунтувались на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. Проте, і в цей час було висловлено багато /гумок, що не узгоджувались з догмами християнства, особливо під прикриттям вчення про подвійну істину. В історії С. вирізняють три етапи: рання, середня і пізня.

Рання С. (ІХ-ХІІ ст.) стоїть на ґрунті нерозчленовування, взаємопроникнення науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі. Вивчає і систематизує філософські здобутки патристичної доби. Характеризується оформленням схоластичного методу ("sic et non" - "так чи ні") у зв'язку з осмисленням специфічної цінності та специфічних результатів діяльності розсудку і у зв'язку з дискусією про універсали. Визначними культурно-освітніми центрами в цей час стають філософські школи. Осередком "граматичних студій" вважалась Шартрська школа, одним із головних завдань якої було розв'язання проблеми "слова" (імені) і "мови", через яку її представники намагались вирішувати всі інші питання. Іоанн Солсберійський - вихованець цієї школи - підкреслював, що "граматика є колискою усякої філософії". Видатними представниками цієї школи були брати Бернар і Тєррі Шартрські, Ґільом де Коти. Інша відома філософська школа була сформована на базі гуртка прихильників філософії, що цікавились схоластикою, вільними мистецтвами і навіть науками, хоча і вважали, що пізнавальні зусилля людини можуть бути реалізовані виключно у сфері містичного пізнання Бога. Цей гурток склався в абатстві Св. Віктора на околиці Парижа. Засновником його був Ґільом із Шампо, а видатними представниками - Гуґо Сен-Вікторський та Ріхард Сен-Вікторський. Взагалі витоки стилю мислення, що був характерним для ранньої С. ми знаходимо ще в Алкуїна - засновника Палатинської школи при дворі Карла Великого, і у Іоанна Скота Еріуґени. Серед видатних постатей цього періоду - Адельгард з Бата, Росцелін, Я'єр Абеляр, Ґільберт Порретанський, Бернар Клервоський, Ансельм Кентерберійський та ін.

Середня С. (XIII ст.) характеризується остаточним розмежуванням науки і філософії (особливо натурфілософії) від теології, а також розповсюдженням і впливом вчення Арістотеля. Формується філософія великих Орденів, особливо францисканського і домініканського. Це час завершених релігійно-філософських систем. Серед них системи Альберта Великого, Александра Гельського, Бонавентури, Фоми Аквінського, Іоанна Дунса Скота, Роберта Гросетеста, Роджера Бекона. Це час палких дискусій між послідовниками Авґустина, Арістотеля і Аверроеса; між томістами і скотистами. Середня С. розробила і внесла у філософську скарбницю докази буття Бога, божественного творення; запропонувала шляхи вирішення проблеми універсалій, співвідношення віри і розуму. Це був час великих філософсько-теологічних енциклопедій.

Пізня С. (ХІV-ХV ст.) характеризується раціоналістичною систематизацією теологічного знання (внаслідок якої термін "С." отримав негативний зміст), подальшим формуванням природознавчого та натурфілософського мислення, виробленням логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточним відмежуванням містики від церковної теології. У цей період зростає впливовість номіналізму. У зв'язку з тим, що з поч. XIV ст. церква вже остаточно віддала перевагу томізму, С. з релігійного боку перетворилась на історію томізму. Найвпливовіші представники пізньої С: Альберт Саксонський, Іоанн Бурідан, Ніколай Орезмський, Вільям Оккам тощо. У період Гуманізму, Відродження, Реформації С. перестала бути єдино можливою формою західної науки і філософії.

ТАТІАН

(бл. 120 - бл. 173) - витончений філософ, натхненний полеміст, своєю теоретичною і практичною діяльністю намагався зміцнити філософію єдності слова і діла, проте його палкість часто спричиняла ухил в єресь.

За походженням Т. - сірієць, всебічно освічена людина. Багато мандрував на Сході; навчався в різних школах; після прибуття до Риму стає учнем Іустина, який поєднував викладання християнського вчення з вивченням античної філософії. Після смерті Іустина Т. відійшов від деяких положень християнства, повернувся на Схід, де заснував гностичну секту енкратитів, відому своїм аскетичним способом життя.

За свідченнями дослідника IV ст., автора "Церковної історії" Євсевія Кесарійського, а також сучасників Т., твори останнього були широко відомі і цінувались християнськими мислителями. Проте до наших часів дійшла тільки його апологія — "Промова проти еллінів".

Центральною темою твору постає аргументація зв'язку двох світів., яку Т. знаходить яку факті божественного творення, так і в ідеї всезагального апокатастасиса. "Бог был вначале; а начало есть, как мы приняли, разумная сила. Господь всего, будучи основанием всего, прежде сотворения мира был один; поелику же Он есть сила и основание видимого и невидимого, то вместе с Ним было все; с Ним существовало как разумная сила, и Само Слово, бывшее в Нем. Волею Его простого существа произошло слово, и Слово произошло не напрасно - оно становится перворожденным делом Отца" (Татиан. Речь против эллинов // Ранние отцы церкви. - Брюссель., 1988. -С. 373—374). Т. наголошує, що Слово, на відміну від створеного, народжується шляхом повідомлення, а не за допомогою відсікання, бо те, що відсічено, відділено від першопочатку, а те, що виникло через повідомлення і прийняло вільне служіння, не зменшує того, від кого походить. Тим самим Т. закладає цеглину у справу логічного доведення різності Отця і Сина в Трійці.

Божественний початок є запорукою воскресіння. Як тільки Бог, на думку Т., постає як Початок, ним приводяться до актуальності протилежності: "час—вічність", "скінченне—нескінченне", "смертне-безсмертне", "дух-матерія", "кінець-воскресіння" тощо. Адже до творення Бог - Єдиний; це одиничність невимовного, ненародженого, безіменного, де не мають сенсу будь-які визначення і протилежності. З "початком" Єдине вже ніби повертається такою іпостассю, що покладає множинне, тобто тварне, скінчене, смертне. Але, вважає автор, ми створені не для того, щоб остаточно зникнути в смерті Можливо, ми створені саме для того, щоб скінчитись як скінчене і знов повернутись у божественну силу. Смерть ніби залучає до безсмертя, але для цього людина має повернути собі втрачену внаслідок гріхопадіння здатність слухати Слово, знаходити нескінченне в скінченому, а божественне - в собі. Це буде умовою "повернення" і воскресіння.

ТЕЛЕЗІО (TELESIO) БЕРНАРДІНО

ТЕОЛОГІЯ

(грец. - букв. — богослов'я) — вчення про Бога, яке побудоване в логічних формах ідеалістичної спекуляції на підставі текстів, що вважаються свідченням Бога про Самого Себе, або Одкровення. Т. передбачає концепцію особистісного Бога, Який повідомляє людині знання про Себе за допомогою Власного Слова. Отже, Т. можлива тільки в рамках теїзму. Містичні вчення нетеїстичних релігійних систем не можуть бути зараховані до феномена Т. - серед них конфуціанство, даосизм, дзен-буддизм тощо. Уточному значенні слова про Т. можна говорити стосовно віровчення трьох теїстичних релігій - іудаїзму, християнства, ісламу. Щодо індуїзму та буддизму, то теїзм як форма мислення можлива всередині них лише тому, що вони містять тільки елементи останнього. У філософії християнського Середньовіччя термін Т. пройшов шлях від ототожнення в патристиці з язичницькими вченнями про богів і античною філософією взагалі, а тому і неприйняття, до усвідомлення в ній "священного вчення" (Фома Аквінський), тобто дисципліни, відмінної від філософії, - у зрілій схоластиці. У Т. розрізняють дві форми: одна передбачає понадраціональне одкровення, а друга зводиться до раціоналістичної інтерпретації останнього. Звідси -двохярусна конструкція: нижчий ярус - філософська спекуляція про Абсолют як Сутність, Першопричину і Мету усіх речей (співзвучна з розумінням "Т." Арістотелем), вищий - "істини одкровення", безпосередньо повідомлені у "слові Бога", а тому не підлягають філософському осмисленню і логічному викладенню. На цій підставі Гуґо Сен-Вікторський вводить поняття "світська Т." (найвища з умоглядних філософських дисциплін) і "божественна Т." (подана Богом у втіленні Логоса і в церковних таїнствах). Згодом ці два види Т. отримали чіткі визначення "природної Т." (theologia naturalis) і "Богоодкровенної Т." (theologia revelata), і були осмислені в контексті антиномії "природи" і "благодаті".

ТЕРТУЛЛІАН КВІНТ СЕПТІМІЙ ФЛОРЕНС

ТОМА АКВІНСЬКИЙ (THOMAS AQUINAS), ФОМА АКВІНСЬКИЙ, АКВІНАТ

(бл. 1224-1274) - відомий як "Doctor angelicus" - видатний середньовічний філософ, представник "золотої доби" схоластики, богослов, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник одного з двох пануючих її напрямів - томізму.

Походить з графського роду д'Аквіно. Виховувався та навчався в бенедектинському монастирі Монтекассіно, а вищу освіту отримав у Неаполітанському ун-ті (1239-43). Саме в цей час він робить свій вибір на користь домініканського братства. Незважаючи на заперечення родини, Т.А. у 1244 вступив до домініканського ордену. Завершує навчання під керівництвом Альберта фон Больштедта (Альберт Великий) в ун-тах Парижу (1245-48) і Кельну (1248-52). Викладав у Парижі, Римі, Неаполі. З 1259 повертається до Італії, де веде богословську і викладацьку роботу в папській курії до 1269. У 1269—72 очолював у Паризькому ун-ті боротьбу з аверроїстами на чолі з Сіґером Брабантським, і хоча він вийшов із дебатів переможцем, його фізичні сили були значно підірвані. Він знову повертається до Неаполя. 7 березня 1274, по дорозі в Ліон, куди він був запрошений на Собор папою Григорієм X, помирає в цистеріанському монастирі Фоссанова. У 1323 Т. А. був зарахований до лику святих. У 1567 папа Пій V визнає його Вчителем католицької церкви. Згодом його вчення визнають офіційною філософською доктриною католицизму, а основним духовним центром томізму стає Паризький ун-т.

Теоретичний спадок Т. А. дуже значний і його взагалі важко переоцінити. На думку А Койре і В. Кроффа, саме T. А заклав підґрунтя традиції філософії Нового часу, тобто думка Декарта і Ляйбніца прямує шляхами, що були закладені T. А За 49 років життя ним було написано багато творів, але головне місце належать працям "Сума теології" ("Summa theologiae"), яка написана для студентів-теологів, складається з трьох частин і в систематизованому вигляді охоплює всю філософську і теологічну проблематику, і "Сума проти язичників" ("Summa contra gentiles"), або "Сума філософії", яка має чотири частини і присвячена захисту основних засад християнської віри. Крім того, він писав філософсько-теологічні статті, серед яких "Про істину", "Про суще і сутність", "Про душу", коментарі на біблейські тексти, до творів Арістотеля, Прокла, Петра Ломбардського тощо. Стиль викладення чіткий, логічно деталізований, що, на думку Геґеля, забезпечує метафізичної думки з будь-яких питань теології та філософії. Т. А. залишив безліч спеціальних богословських і полемічних трактатів, проповідей, листів і поезій.

У вченні про Бога Т. А. визнає - якщо Бог є Першосуще, яке усе перевершує і є Причиною всього існуючого, то для Його пізнання слід звернутись до шляху заперечень. "Ибо божественная субстанция превосходит своей непомерностью всякую форму, которой достигает наш ум: поэтому мы не можем постичь Бога, познав, что он есть" (Фома Аквинский. Сумма против язычников. - Долгопрудный, 2000. -С. 91, 93). Разом з тим, весь світ свідчить про Нього, нібито доводить Його буття. На це звертали увагу і попередні християнські мислителі, проте не усі їх аргументи на користь Божественного буття влаштовують Т. А. Так, у "Сумі проти язичників" він аналізує відомі докази і багато з них вважає невдалими. Не переконує Т.А. і так званий "онтологічний доказ" Ансельма Кентперберійського. За Т. А., докази повинні мати апостеріорний характер. У "Сумі теології" він пропонує п'ять шляхів до визнання Бога: в першому Т.А. іде від існування речей, що рухаються, до необхідності існування "нерухомого першодвигуна"; в другому - від існування порядку, або ієрархії діючих причин до існування першої недетермінованої причини; в третьому - від існування речей, що здатні або мати, або втрачати буття, до існування абсолютно необхідного сущого; в четвертому - від існування ступенів досконалості у скінчених речах до існування сущого, що є причиною усіх скінчених досконалостей; в п'ятому - від причинної доцільності в тілесному світі до існування розуму, що відповідає за порядок і доцільність у світі в цілому.