Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

ФАЛСАФА

ФАРАБІ АБУ НАСР МУХАММАД ІБН МУХАММАД, АЛ-ФАРАБІ

ФІЛОН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ

(бл. 20 до н. е. - бл. 45 н. е.) - найвидатніший представник філософії еллінізованного іудаїзму, що мав величезний вплив на становлення християнської думки.

Ф. народився в заможній александрійській родині. Виховувався в культурному іудейському середовищі, отримав широку освіту, водночас і грец., і іудейську. Але давньоєвр. мови не знав, і власні твори писав грецькою. Брав участь у державному житті, очолював посольську місію до імператора Калігули, під час якої довів свою мужність і відданість іудаїзму. Проте, в пам'яті людства він залишився в першу чергу як ерудит і умоспоглядач, присвятивший себе виключно теоретичній діяльності.

Серед творів Ф., на думку дослідників, частина недостовірна. Цілком вірогідними вважають зведення коментарів до П'ятикнижжя (п'яти книг Біблії): "Викладення Закону", "Алегоричний коментар до Закону", "Запитання і відповіді" тощо. До філософських трактатів слід віднести "Про рабство безглуздого", "Про свободу мудрого", "Про Провидіння". У них Ф,, шляхом опосередкованих алегоричних інтерпретацій, виробив спосіб екзегетики, який на підставі синтезу біблейського одкровення і грец. філософії дозволяв, не руйнуючи положень віри, використовувати досягнення античної філософської думки щодо Бога, людини, світу. Такий досвід філософської рефлексії став у нагоді майбутнім християнським мислителям, навчивши останніх розрізняти певні рівні прочитання Біблії: буквальний і алегоричний.

Відмежовуючись від пантеїстичних ідей, Ф. впевнено розрізняє скінчений світ і Бога. Бог - трансцендентний і тому перевищує будь-які людські визначення і якості, в тому числі доброчинності і мудрості. До Нього краще застосовувати апофатику. На відміну від платоніків, у яких божество не має "священної історії", у Ф. Бог -

Особистість, що має свою священну історію, яка викладена в Біблії. У відповідності до цього, Бог - істинно суще, що творить світ. Проте поряд з принципово новою ідеєю "творення", у Ф. присутня і антична ідея еманації. Божество не може надходити в матерію безпосередньо, тому з нього інволює Логос, або "своє друге" Бога (менш досконале божество, яке Ф. змальовує або як вишу ідею, або як верховного архангела = намісника Божого), що містить у собі божественні ідеї і сили, які відкривають Божественну сутність у світі. Отже, спочатку Бог-Логос творить близькі до себе вищі сутності - янголів, а потім -світ речей і людину.

Людина, за Ф., - двоїста істота, адже в ній присутніми є дух божественного походження (розум) і згубна чуттєвість (плоть). Внаслідок власної провини людський інтелект так оплутаний плоттю, що звільнитися від ганебної залежності може тільки за допомогою Божественної допомоги. Призначення людини полягає в тому, щоб наслідувати божественний Логос, стати подібним до Вищої духовної сутності у спосіб очищення (катарсису) та шляхом виходу зі стану своєї скінченності (екстаз). Проте стан "екстазу", за умов якого людина входить у Божественну сутність, надається тільки найдосконалішим із людей.

За вплив (що важко переоцінити), який Ф. мав на християнських апологетів і Отців церкви, його небезпідставно називають "... справжнім батьком християнства".

ФІЧІНО МАРСІЛІО

ФЛОРЕНТІЙСЬКА ПЛАТОНОВА АКАДЕМІЯ

Платонова академія в Кареджі - об'єднання італ. літераторів і філософів-гуманістів неоплатонічного напряму.

Виникнення інтересу до Платона та неоплатонізму в Італії пов'язано з поширенням контактів італ. гуманістів з візантійськими вченими з 20-30-х років XV ст. Особливу роль відіграла діяльність візантійського філософа Плетона (Георгій Геміст Пліфон, бл. 1360— 1452), який створив у грец. місті Містра своєрідну Платонову школу. Його учнем там був І грек Віссаріон Нікейський (1403-1472), який став фактичним архітектором Флорентійської унії 1439 (за що отримав сан кардинала і лат. патріарха Константинополя), а також - могутнім покровителем Платонових студій в Італії. Плетон також був учасником Флорентійського собору і підписання унії, і під час перебування у Флоренції, користуючись покровительством фактичного правителя Козімо Медичі, виступав з лекціями, в яких доводив перевагу Платона над Арістотелем (трактат "Про те, чим відрізняється Арістотель від Платона"). У трактаті "Закони" (пізніше спаленому

Константинопольським патріархом Геннадієм Схоларієм) пропагував "еллінську теологію" неоплатонічно-пантеїстичного спрямування.

Під впливом ідей Плетона Козімо Медичі вирішив відтворити у Флоренції Платонову академію. У 1459 він подарував віллу ді Кореджі молодому вченому Марсіліо Фічіно, який захоплювався читанням Платона в оригіналі, із зібранням рукописів давньогрец. авторів. Фічіно розпочав перекладацьку роботу, одночасно очоливши гурток шанувальників Платона, які проводили дискусії на віллі ді Кореджі протягом більше трьох десятиліть. Фічіно як глава Ф. П. а. жваво листувався із гуманістами, богословами, іншими освіченими людьми різних країн, пропагуючи вчення Платона. З Плановою академією були пов'язані відомі гуманісти і митці (Крістофоро Ландіно, Сандро Боттічеллі, Поренцо Медичі та ін.), серед яких особливо слід відзначити Піко делла Мірандолу. Ф. П. а. не була офіційною академічною установою — це був своєрідний клуб з рисами вченого семінарія і релігійної секти, але сповнений суто ренесансного життєвого свята, любові до усього прекрасного і піднесеного.

Ренесансні платоніки трактували Платона у неоплатонічному дусі, еклектично поєднуючи його вчення також з арістотелізмом, піфагореїзмом, мотивами східної думки, та зберігаючи суттєві елементи схоластичної теології. Так, платонізм Віссаріона живився візантійською традицією, Піко делла Мірандола студіював євр. кабалу, Фічіно звертався до архаїчних містичних культів. З Платона більше брали ірраціональні складники його вчення, вбачаючи в ньому теософа і окультиста. На чільне місце ставили Платонову теорію любові, переплітаючи її з християнським вченням про любов Бога і до Бога.

Ф. П. а. була не єдиною в Італії - в 1460-і рр. виникли також академії в Римі і Неаполі. Гуманістичні академії стали новим типом вчених співтовариств, які відрізняла від університетського корпоративізму свобода розвитку думки і звертання до різних філософських традицій. Розквіт Ф. П. а. закінчується у сер. 1490-х рр. з падінням правління Медичі і антиренесансними реформами Дж. Савонароли, хоча формально вона проіснувала до 1532.

Г. Є. Аляєв

ФОМА АКВІНСЬКИЙ