Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

РЕАЛІЗМ

РІД І ВИД

див. Вид і рід.

РІХАРД СЕН-ВІКТОРСЬКИЙ (Richardus de Sancto Victore)

"РОЗРАДА ВІД ФІЛОСОФІЇ"

РОСЦЕЛІН (ROSCELINUS) ІОАНН

(бл. 1050 - бл. 1122) - франц. філософ і теолог, перший значний представник середньовічного номіналізму, який стисло і чітко висловив суть власної теоретичної позиції у фразі, що стала візиткою цього напрямку: "Універсали" - це лише коливання голосу" (буквально - flatus vocis).

Навчався в Суассоні і Реймсі, згодом викладав у Турі і Локменасі. Був призначений каноніком у Комп'єні, де також займався викладацькою діяльністю. Брав участь у теологічних і філософських дебатах з приводу універсалій. Вчитель П'єра Абеляра.

Літературних праць Р. або не писав, або вони зникли. Має місце лише лист до Абеляра, в якому Р. дуже обережно висловлює свої теологічні погляди. Решта - непрямі свідчення його опонентів (Ансельма Кентерберійського, П'єра Абеляра, Іоанна Солсберійського та ін,).

За свідченням Ансельма Кентерберійського, Р. стверджував, що реально існують лише одиничні речі, а поняття є реальними як "коливання голосу", або "повітря, що звучить". Звідси - будь-яке одиничне не може бути загальним, а загальне - одиничним. Ансельм докоряє йому: хто не йде далі окремого індивіду, той не зможе зрозуміти природи людини на рівні загального, тобто сутності. Абеляр свідчить, що, на думку Р., відмінності, які ми констатуємо в речах, не можна переносити на об'єкти, бо з об'єктивному світі існують лише замкнені єдності. Це положення також підтверджує заперечення Р. об'єктивної реальності загальних понять. Поряд із гносеологічним інтересом, головним для Р. було з'ясування номіналістичних висновків щодо вчення про Трійцю. Якщо погодитись, що реально існують тільки індивіди, то і три Божественних лиця слід трактувати як три індивідуальні субстанції. Саме це слугувало приводом для звинувачення Р. у тритеїзмі, а церковний собор у Суассоні об'явив його вчення єретичним і примусив філософа до зречення. Після Р., протистояння реалізму і номіналізму перетворилось на запеклу боротьбу, що привело до пошуків нових аргументів на теоретичному рівні з обох сторін.

СІҐЕР БРАБАНТСЬКИЙ (Siger de Brabantt)

СУАРЕС (SUAREZ) ФРАНСІСКО

(1548-1617) — ісп. філософ, провідний представник другої схоластики. Навчався у Саламанкському ун-ті, у 1564 вступив до ордену єзуїтів. Викладав у багатьох унтах і єзуїтських колегіумах Іспанії, Італії, Португалії. Відзначався величезною ерудицією та вражаючою діалектикою мислення, а також особистою святістю, за що його називали Doctor eximius et pins -"доктор винятковий та благочестивий". Його осн. філософський твір - "Метафізичні диспутації" (1597) — це систематичний виклад метафізики, в якому С, виходячи з томістської традиції, по-своєму розв'язував багато спірних питань, поставлених полемікою томістів, скотистів та оккамістів.

С. розглядав метафізику як окрему науку з власним предметом і методом дослідження. Її мета - "споглядання істини заради неї самої"; її предмет - буття як таке (абстраговане від матерії - як чуттєвої, так і нечуттєвої), буття як причина (вчення Арістотеля про 4 причини С. додає поділом діючої причини на необхідну і вільну), основні категорії буття (нескінченне і скінченне, субстанція та акциденція, сутність та існування тощо). Характеризуючи суще (буття), С. використовує невідомий класичній латині прикметник "realis", утворений від іменника "res" ("річ"), і стверджує тим самим "реальне" (в якості речі) існування сущого, яке існує незалежно від суб'єкта, що пізнає. Таким "ens reale" є й Бог, що відрізняється від інших речей своєю самобутністю і нескінченністю.

С. відкидає притаманне багатьом томістам розуміння сутності та існування як реальної розбіжності двох різних речей, а також і "формальне розрізнення" сутності та існування Дунсом Скотом; не погоджується і з оккамістським трактуванням як розрізнення іменувань, оскільки ця розбіжність має підстави в самій (єдиній) речі. С. відстоює онтологічний та епістемологічний сингуляризм (принцип індивідуації), тобто існування (subsistentia) лише одиничних, конкретних, індивідуальних речей (буттєвостей), які пізнаються розумом як індивідуальності самі по собі, а не завдяки якимось складникам -формі чи матерії, акту чи потенції, сутності чи існуванню (existentia).

У питанні детермінованості людської волі С. частково спирається на свого попередника і колегу єзуїта Луїса де Моліну, видозмінюючи ідею передвизначення до передбачення наслідків людських вчинків, що у С. має форму передзнання, яке однак не заперечує свободу людської волі. Він підтримав точку зору Моліни про те, що Бог знає не тільки минуле, сьогодення і майбутнє нашого світу, але також минуле, сьогодення і майбутнє незчисленної множини можливих світів, які ніколи не могли і не будуть створені (ці ідеї пізніше знайшли відлуння у вченні Ґ. Ляйбніца про "найкращий зі світів"). Бог, таким чином, вільно вибирає наш світ з множини можливих світів, відповідно його розумні створіння - ангели і люди -також наділені свободою волі і владою реально змінювати світ. Ця влада обмежена Богом, але не настільки, щоб зняти з них будь-яку відповідальність за власні дії.

У трактаті "Про закони" (1612), наслідуючи томістське вчення про розподіл закону на вічний, природний і людський, С. підкреслював значення вольового елементу у встановленні людських законів, які, таким чином, не випливають безпосередньо з природного, а утворюються волею законодавця. Він висунув ідею про те, що двозначний закон не є зобов'язуючим. С. визнавав сувереном суспільство, яке делегує владу монарху, і збереження цієї влади обумовлювалося збереженням згоди між монархом та народом. Якщо такої згоди немає, то законному монарху народ може чинити пасивний спротив, а відносно узурпаторів С. обґрунтовував доктрину монархомахц (тирановбивства).

У трактаті "Про війну" він виокремив низку критеріїв, що визначають справедливу війну, тобто відновлення справедливості засобами війни, а також поміркованість у веденні війни. Зокрема, висловлював протест проти колонізації індіанців, спираючись на теорію природного права та рівності усіх людей перед Богом.

Наближаючись до новочасної філософської парадигми, С. вперше використав Евклідів метод у метафізиці, йдучи від дефініцій і аксіом до аргументів і висновків, і побудувавши метафізику як єдину систему на простих і зрозумілих засадах. Твори С. з метафізики і богослов'я мали величезну популярність як у католицьких, так і в протестантських навчальних закладах принаймні до поч. XVIII ст., вплинувши на Декарта, Спінозу, Ляйбніца, Вольфа. С. вважається одним із засновників теорії міжнародного права, його правова концепція багато в чому визначила вчення Г. Ґроція. Разом з тим, він успадкував понятійний апарат і аргументацію, притаманні арістотелізму та схоластиці - набувши слави "глави схоластів", "князя і папи усіх метафізиків", він не став першим модерним філософом. Значно відійшовши від вчення Томи Аквінського (з 24 тез, які визнані найсуттєвішими для останнього, С. визнавав лише 5), згодом він залишився першим авторитетом лише для ордену єзуїтів, а після відновлення з кінця XIX ст. томізму як основи єдиної католицької філософії його авторитет визнається католицькою церквою лише в цариш філософії права.

Г. Є.Аляєв