Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

АНСЕЛЬМ КЕНТЕРБЕРІЙСЬКИЙ

БЕКОН РОДЖЕР (BACON ROGER)

(1214-1294) - англ. філософ, один із фундаторів емпіричної науки доби Середньовіччя; натураліст, який, виявляючи інтерес до наукових знань, безперечно, наслідував Арістотеля.

Молоді роки присвятив вивченню мистецтв і природничих наук в Оксфорді і Парижі. З 1237 у Паризькому ун-ті викладає "фізику" і "метафізику" Арістотеля, займається дослідженням арістотелівської спадщини і коментарів до неї. У1247 повертається до Оксфорда. Згодом вступив до ордену францисканців. Внаслідок інтриг клерикалів у 1274 потрапив на три роки до в'язниці.

Б. залишив значну теоретичну спадщину, яка була створена після повернення до Оксфорду. Його захоплення були різнобічні. З одного боку, він проявляв величезний інтерес до емпіричного знання, з другого - цікавився астрологією, алхімією, апокаліптичними ідеями Іоахима Флорського. Відомі його праці, що присвячені науковому знанню взагалі і математиці зокрема. Крім того, Б. упорядкував грец. та євр. граматики і створив філософський компендіум, розпочав роботу над теологічним компендіумом, яку не встиг завершити. Проте, головним його дослідженням, що містило в собі лінгвістичний і науковий досвід, був "Великий твір", згодом доповнений також "Малим твором" і "Третім твором".

Б. послідовно відстоював ідею розмежування теології і світських наук, у тому числі і філософії. Наукова діяльність була спрямована головним чином на природознавство. Він критично оцінював становище, в якому знаходились сучасні йому науки, вважаючи досвід, експеримент і математику наріжними каменями храму науки. Аналізував перепони на шляху пізнання істини. Серед причин людського неуцтва Б. виділяє чотири: перша - довіра до сумнівного авторитету; друга — звичка; третя - вульгарні нісенітниці; четверта — невігластво, що маскується під всезнайство. Шляхами пізнання, що заслуговують на увагу, мислитель вважає аргументацію і експеримент. Проте, аргументи тільки підводять до висновку, але не позбавляють сумнівів. Тому перевагу він надає експерименту. Останній буває зовнішнім і внутрішнім. Зовнішній досвід отримуємо за допомогою відчуттів - це шлях до природних істин; внутрішній досвід є досвід надприродного, що отримуємо у світлі Божественного. Тому висновок Б.: "істина - це дочка часу". Своє інше гасло -"знання — то є сила" - він підкріплює розвідками в різних галузях науки: фізиці, хімії, мовознавстві, мистецтві перекладу, які, на його думку, дуже важливі для теології. І цілком зрозуміло, що усі перелічені галузі мали відповідну історичну форму розвитку (наприклад, алхімія виступала історичним попередником сучасної науки хімії). Проте, Б. було висунуто багато ідей, що передбачили відкриття пізнішого часу. Серед них - створення опуклого скла, пороху тощо.

Щодо проблеми універсалій, то Б. вважав, що універсали не є самостійними. Вони існують тільки в одиничному, яке є об'єктивним і не залежить ані від загального, ані від мислячої субстанції. Таким чином, Б. підкреслював не стільки суб'єктивність загального, яка властива номіналізму взагалі, скільки наголошував на об'єктивності одиничного, внаслідок чого заперечував існування єдиної "первісної матерії", на чому наполягали алхіміки. Натомість висуває здогад про існування якісно різних елементів, комбінація з яких породжує конкретні речі.

Значне місце в теоретичних роздумах мислителя займає моральна філософія, яка, на думку автора, не менш важлива ніж математика і експериментальна наука. Б. вважає, що будь-яка наука має бути упоряджена, виходячи з моральної філософії. У свою чергу остання розуміється як висновок з усього надбання філософського європейського досвіду, що спрямований на ідею возз'єднання людини з Христом.

БЕРНАР КЛЕРВОСЬКИЙ БЕРНАРД (Bernardus abbas Clarae Vaffis)

(1090-1153) - "доктор церкви", ідеолог Божественного Світла, сенс усієї діяльності якого полягав у тому, щоб досягти споглядання таїни спасіння людини Богом у містичному досвіді.

Походить з шляхетної родини Бургундії. Навчався у відомій школі Шатільон-сюр-Сен, де вражав викладачів літературними здібностями і глибоким вивченням Святого Писання. З 11 ІЗ Б. полишає світське мирське життя і вступає до монастиря Сіто, відомого суворістю свого статуту і правилами аскези. Три роки потому Б. зі своїми прихильниками полишає обитель з метою заснування нового монастиря, який перетворив би сумно відому Долину Гіркоти на Долину Світла, тобто - Клерво. З тієї пори його ім'я завжди пов'язують з назвою заснованого ним монастиря. Досвід монастиря Клерво швидко розповсюджується і на інші обителі. Б. залучає до чернецького і споглядального життя тисячі людей, стає засновником бл. 70 монастирів, здійснює безпосередній вплив на численні християнські спільноти Європи, а сам стає однією з найвпливовіших фігур християнської культури і католицької церкви. Натхненник Другого хрестового походу і перший відповідач за його невдачу. Організатор багатьох теологічних дискусій і критик певних філософсько-теологічних ідей П'єра Абеляра, Ґільберта Порретансъкого, Арнольда Брешианського тощо.

Б. залишив значну теоретичну спадщину, що містить трактати, тлумачення, бл. 350 проповідей, 450 послань. Серед систематичних теологічних трактатів і творів найбільш відомі "Про любов до Бога", "Про благодать і свободу волі", "Проповіді на Пісню Пісень". Усі вони розкривають грані духовного досвіду дивовижно багатої особистості, гаслом якої було: найвища духовність є любов. "Бог отдал себя, чтобы заслужить нашу любовь, Он стал наградой для нас; Он - пища для святых душ и жертва во искупление душ заблудших" (Трактат "Про любов до Бога").

Містична теологія Б. вказувала єдиний шлях до істини - шлях віри, що постає любовним спогляданням Бога. Для нього знання має сенс, коли воно є сходженням душі до Бога, бо найсокровенніші і глибокі істини здобувають у безпосередньому містичному досвіді: "Я сказал, что мудрость может быть найдена в размышлении о трех истинах (жизни, смерти и Воскресении Христа). Для меня они -восхождение к совершенной прямоте, полноте познания милостей наиболее действенных изобильных даров...". Б. визначає такий стан як духовний "шлюб душі з Богом". Саме тому він звертається до Біблейської "Пісні Пісень", і її сюжет осмислює і розгортає в теологічній площині (86 проповідей) як шлях поєднання душі з Богом, в якому остання переконливо доводить себе як гідна дружина. Одкровення, що сходить на неї через Дух Святий, не тільки повідомляє світло пізнання, але й запалює в ній вогонь любові "Любовь самодостаточна, умеет быть приятной себе самой и для себя самой. Она является сутью и вознаграждает самою себя. Любовь не нуждается ни в каком основании вне себя самой, и даже не требует плодов. Ее целью является любить, поскольку она любит, она любит для того, чтобы любить. Любовь является некой великой реальностью, она возвращается к своему принципу, поднимается к своему началу в поисках своего источника, она будет вытекать всегда из себя, и будет всегда течь свободно. Любовь является единственным движением души среди чувств и привязанностей, чем тварь может ответить своему Творцу, даже если она и не равна и не возместит свой жар подобающим образом... когда Бог любит, он не желает ничего другого как быть любимым..." (Бернард Ювервоский. Проповеди на Песнь Песней (83, 4) // Антология средневековой мысли теология и философия европейского Средневековья). В 2 т. - Т. I. - СПб., 2001. С. 441-442).

Любов, за Б., є великою реальністю, проте має свої щаблі. Перший крок на шляху духовного вдосконалення - істинне пізнання самого себе, яке має бути не формальним, а просякати в глибини нашого їства. Тоді, звільнившись від бажань і спокус, душа отримує первісну подобу до Бога, якої вона сама себе позбавила. Наслідуючи Христа, вона сама переходить з плотського рівня на духовний, де стає можливою зустріч із Богом, прийняття Його благодаті і поєднання з Ним. Зрозуміло, що такі моменти єднання - швидкоплинні, проте факт Божественної присутності допомагає душі пережити розлучення з Небесним Нареченим у радісному очікуванні часу, коли цей союз здійсниться назавжди.

БОГ

(лат. - Deus), за християнською догматикою - Єдино-сущий і Потрійний за Іпостасями: Бог Отець, Бог Син, Бог Святий Дух. "Бог - Абсолютна Особистість, що творить у любові і рятує в любові" (Августин Аврелій). Бог трансцендентний світові, бо, за висловом Діонісія Ареопагіта, "перебуває по той бік буття і мислення". "Бог є те, більше чого не можна помислити" (Ансельм Кентерберійський), бо Своєю величчю, Він перевищує будь-яке визначення. "Все можно сказать о Боге, и все сказанное о Боге недостойно Его" (Августин), тому що "...наш ум, берущий начало познания их чувств, не выходит за пределы той степени [бытия или совершенства], какая имеется в чувственных вещах... Таким образом, во всяком имени нашего языка, в том, что касается способа обозначения, обнаруживается несовершенство, и потому оно не достигает Бога... В этом смысле ни одно имя не приложимо к Богу;

приложим о же только в отношении того [предмета], который обозначается данным именем. Подобные имена, как учит Дионисий, могут одновременно и утверждаться о Боге, и отрицаться: утверждаться по смыслу имени, отрицаться по способу обозначения" (Фома Аквінський). З іншого боку, Бог іманентний світові, бо є присутнім у всьому, і все свідчить про Нього. Тому Бога можна називати безліччю імен, бо кожне з них несе в собі всю повноту Богоодкровення. Беручи сказане до уваги, богослови вдаються до певних позначень. Так апофатика обертається катафатикою. Якщо Божественна Трійця єдина і неподільна, але водночас і незілляна, то їй належать імена загальні та іпостасні. До загальних імен Діонісій Ареопагіт відносить, по-перше, ті, що через свою вищість визначають заперечення: Понадблаго, Понад сутність, Понадбуття тощо; по-друге, ті, що позначують Бога як Причину усього існуючого: Добро, Світло, Життя, Любов тощо. Іпостасні імена (Отець, Син, Святий Дух) пов'язані, по-перше, з означенням особливих властивостей Ликів: "ненароджений", "народжений", "благодатне сходження"; по-друге, — з проявами богоначалія, де останні суть символи "Єдності", "Творення", "Упорядження життя".

БОЕЦІЙ АНІЦІЙ МАНЛІЙ СЕВЕРИН

БОНАВЕНТУРА (Bonaventura)

(1217-1274) - духовний вчитель і теоретик містичного досвіду, наступник Авґустина і Франциска Ассізського, досяг найвищої досконалості в акті інтелектуального бачення, в якому віра і розум співпадають.