РОЗДІЛ 3. МОРАЛЬ. СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ

3.4. Основні функції моралі

В теоретичному аналізові структурну визначеність моралі доповнюють виявом її основних функцій. Серед таких виділяють регулятивну, виховну, пізнавальну, оціночно-орієнтаційну, комунікативну як основні. Із функціонуванням моралі пов'язані цілі, що мають досягатися завдяки моралі в житті індивіда та суспільства.

Головною функцією моралі традиційно вважають регулятивну, що зрозуміло вже було із характеристики моралі як одного із регуляторів суспільного життя. Поряд із традицією, звичаєм, правом, управлінням мораль все ж таки виявляється незамінною в своїй специфічній зорієнтованості на внутрішнє засвоєння та внутрішню спонуку до нормативного упорядкування людської поведінки. І хоч щодо реальних нравів часто-густо мораль залишається тенденцією так званої "високої планки", "надситуативним горизонтом" (А.Гусейнов), саме її зорієнтованість на належне забезпечує соціальному сущому цілісність, виживання та розвиток.

Виховна функція моралі виявляється щодо її ролі у соціалізації нових поколінь. Здатність до продуктивної комунікації із світом напряму залежить від моральної зорієнтованості та морально сформованої свідомості індивіда як засвоєння поваги до гідності будь-якої людини, доброзичливості, справедливості, милосердя у ставленні до інших. Але тут загострюється питання стосовно методів реалізації такої виховної роботи. Як наголошується етикою ще з часів Аристотеля знання чеснот ще не робить людину доброчесною. Тому духовно-практичний досвід є засадою формування моральних якостей індивіда саме в процесі реального досвіду переживання зустрічі з іншим. Істинне виховання здійснюється через особистісний приклад, на власному досвіді та в підсумку є результуючим власної долі.

Пізнавальна функція моралі реалізується в пізнанні індивідом людського світу в складності його взаємозв'язків. Мораль як знання - це знання належного. Хоч, безсумнівно, мораль як практика поведінки значно ширше знання. Тут на рівні мотивації виявляються значно різноманітніші підстави, окрім знання. В площині пізнання світу мораль якраз опирається на досягнення етики як теоретичного рівня самоусвідомлення людини в моралі. Моральне осягнення людського світу - це засіб культурації та соціалізації індивіда.

В комплексі із освоєнням людського світу реалізується і життєво-стратегічна функція ціннісної орієнтації. Від неї залежить базисна зорієнтованість людини на шляхи чи добра, чи зла.

Однією із суттєвих безперечно є і комунікативна функція. Мораль власне і є підставою і гарантом спілкування людей в різних його формах. Принцип взаємного визнання, взаємоповаги, толерантності, доброзичливості складають те необхідне підґрунтя, на якому тільки і можливе продуктивне партнерство.

Підсумовуючи функціональні завдання моралі щодо індивіда та спільноти, варто наголосити на головній меті моралі - розбудова простору взаємності на основі прийнятої системи цінностей та імперативів. На рівні індивіда цьому сприятиме поведінка зорієнтована на рівноцінне не інструментальне ставлення до кожного: не спричинювати шкоди іншим своїми вчинками, запобігати будь-яким загрозам із сторони, допомагати іншим, турбуватися про них. На рівні суспільства - досягнення такого стану суспільного життя, в якому виключена взаємна ворожнеча та шкода і забезпечене процвітаюче існування кожному.

Отже, структурно-функціональний аналіз моралі викриває складність і різнорідність цієї сфери культури. Етика констатує, що з формального боку мораль характеризується як вищі цінності та обов'язки - безумовно наказові, пріоритетні, всезагальні нормативи людських мотивів та вчинків, що спираються на ідеальні санкції. Змістовно мораль репрезентована ідеалом необмеженої та рівної цінності людської особи, який диктує необхідність дій, що спрямовані до миру, взаємодопомоги, самопожертви заради іншого.

3.5. Сутність моралі як простору людської єдності

В сучасній етиці констатується складність моралі, що виражається у виокремленні двох її модусів. Одного - як перфекціоністської самореалізації індивіда. Це - мораль особистісного вибору: якою має бути людина, щоб реалізувати належне та правильно вести себе. Другого - як забезпечення дисциплінарно-кооперативного інтересу суспільства. Це - мораль соціальної взаємодії: форми організації та регуляції поведінки.

Особливе місце моралі в системі людської життєдіяльності означено її роллю щодо визначення індивідуально-особистісної проблеми - як кожний має впливати на своє життя, щоб здійснити його в найдосконаліший спосіб. Поняття добра і зла як основоположні визначення щодо спрямування людської діяльності та поведінки фактично виявляють здатність людини самовизначатися в своєму виборі та активно формувати свою життєдіяльність. Моральне прагнення людини - це прагнення найкращого, а, звідси, досконалого способу життя. На рівні індивідуального самовдосконалення мораль - ведучий спосіб реалізації самої сутності людини як вільної та свідомої істоти. Моральний індивід на шляхах перфекціоністської самореалізації виявляє свою здатність ставати над тим, чим він є, оцінювати себе із зовні і цілеспрямовано перетворювати себе. Саме в цьому виявляється роль моралі як втілення в людській життєдіяльності трансцендентного ціннісного змісту. У моральних вимогах виражена неусувна потреба кожного бути людиною, тобто втілювати в собі вищі здібності, що приналежні його сутності у незалежності від контекстів, що змінюються. Така індивідуально-відповідальна моральна самовизначеність дозволяє реалізувати свободу - бути вільним від конформізму вчинків чи спонтанності сваволі. Тому мораль як індивідуально-перфекціоністська самореалізація є необхідною підставою для індивідуального зусилля по практичному самовдосконаленню.

Однак, культивування потягу до вищого блага (в своєму розуміння) як орієнтиру індивідуально-відповідальної поведінки кожного, можливе лише у просторі відносин з іншими. Адже саме тут моральні намагання індивіда набувають предметності, втілюються в його ставленні до інших. Вияв моральності людини тільки і можливий у взаєминах людей. Тому мораль - не лише якісна характеристика особистісної досконалості, вона - є показником якості ставлення людини до оточуючих. Тому індивідуальна мораль нерозривна від суспільної моралі, якщо останню розуміти як об'єктивовану сукупність норм, що диктують необхідність дій, спрямованих на мир, порозуміння, співпрацю, злагоду, взаємність між людьми. В основі суспільної моралі - розуміння вищого блага як результату сукупних зусиль на шляхах прагнення до індивідуального блага. Умовою вищого блага є сприйняття блага іншої людини в якості самостійної цінності та мети. Тому на рівні моральних імперативів - вимога утримуватись від зашкодження ближнім, здійснювати допомогу їм, безкорисливу жертовну турботу про них.

Фактично мораль забезпечує як в індивідуальному, так і суспільному вимірові гармонію міжособистісних стосунків - досконала особистість та досконале суспільство зав'язані один на одного. Проте, суспільство як об'єктивна реальність - це необхідність спільних зусиль великої кількості людей не стільки по досягненню досконалого життя, вищого блага, скільки по реалізації необхідності життя: продовження роду, матеріального забезпечення, організації безпеки та багато іншого. Як статистична величина суспільство в своєму життєво-практичному процесі обтяжене невичерпним різноманіттям індивідуальних проявів та діянь, що не дуже вже й подаються свідомому контролю. Тому головне навантаження моралі - забезпечення потреби соціальних систем у великій кількості людей, що здатні підтримувати солідарну, на основі взаємної поваги партнерську єдність. Вважається, що форма моралі з усіма її основними ознаками дозволяє досягти цього найбільш ефективними засобами та з найменшими витратами (на відміну від, наприклад, силового чи правового упорядкування суспільного життя). Адже в моралі набувають свого виразу сутнісні особливості людського способу існування - активний, розумний, цілеспрямовано організований, вільний характер людського буття. При цьому мораль виступає індивідуально відповідальною та сенсоутворюючою засадою життєвої практики.