РОЗДІЛ 3. МОРАЛЬ. СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ

Отже якість моралі проявляється саме у відношеннях людини до себе, до інших, до вищого начала, до дійсності. Хорошими і правильними вчинками вважаються ті, що сприяють благу інших, вони оцінюються позитивно. Історичні моральні цінності і вимоги формуються на основі узагальнення досвіду реальних людських стосунків та дій.

Як бачимо, всі три структурні складові моралі тісно пов'язані один з одним. Моральна свідомість втілюється у дії і вчинки людей, де особистість не тільки демонструє особисту моральну позицію, а й по суті обґрунтовує її, оскільки це є вибір моралі, цінностей, які стоять за нею. В той же час вчинки і дії відбуваються у мережі людських стосунків, набувають соціального сенсу, справляють вплив на суспільну моральну свідомість.

Узагальнюючи структурний опис, можна навести прийняте найширше визначення моралі. Це - "імперативно-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла"

Хоч виокремлення складових моралі є прийомом її теоретичного дослідження, проте для розуміння механізму здійснення моралі має сенс продовжити розгляд складників моральної свідомості, зокрема. Безперечно в реальності свідомість людини як віддзеркалення світу і певне ставлення до нього людини є цілісною. Проте спеціалізована тематизація певного бачення - оцінка, ціннісна орієнтація, вибір, переконання у доцільності, зобов'язання щодо людської поведінки та ін. дає підстави виокремлювати власне моральний бік свідомості, що і відносять до моральної свідомості як такої. Будучи внутрішньою обумовленістю відношення людини до життя, до мотивів діяльності, моральна свідомість являє собою ідеальний план суб'єктності як здатності до самодіяльності. У моральній свідомості виокремлюють імперативи, норми, цінності, принципи та основні поняття як результуючі життєвого процесу оцінювання. За результатами етичного пізнання формуються також найбільш загальні уявлення, що являють собою певний рівень пізнання та складають інструментарій теоретичного дослідження, це - категорії.

Поняття моральної свідомості відіграють основну роль у духовно-практичному освоєнні дійсності, відображають моральне життя, виступають критеріями морального характеру людської життєдіяльності. Основними моральними поняттями в етиці вважаються добро і зло, обов'язок, совість, честь і гідність, сенс життя, і щастя, справедливість та ін.

Основні поняття моральної свідомості виступають визначенням та проявом моральнісного характеру людського буття. На рівні етико-теоретичного усвідомлення основні поняття моральної свідомості набувають статусу категорій.

Добро як вища цінність, що втілює базові критерії моральної поведінки, та зло як співвідносна їй антицінність є моральними та етичними абсолютами. Моральна свідомість використовує їх для оцінки вчинків та цілей людини. Хоча в широкому використанні буденної свідомості вони виступають в якості оцінок і щодо інших, природних та стихійних подій. Але самі ці події в силу свого стихійного, від людини незалежного, характеру якби перебувають поза таким виміром. І власне поняття добра і зла виступають оцінками суто людських дій та вчинків, що є свідомо та вільно визначеними щодо певного ціннісного взірця - ідеалу (блага) про належний лад життя та людських стосунків. Добро, попри різноманіття конкретно-історичних та концептуальних трактовок, в загальному розумінні є тим, чого має прагнути людина; зло - те, чого варто уникати. Добро відповідає природі людини, сприяє її життю, його повноті та задоволенню ним; зло ж все те, що перешкоджає цьому. Як поняття моральної свідомості добро і зло є взаємозалежними, бо визначаються відносно одне одного. Добро нормативно дієве саме у протиставленні та практичному ствердженні попри зло. Наявність добра і зла як альтернатив людського вибору поведінки і діяльності засвідчує найважливіший вимір людського життя - свободу. Але найсуттєвішою умовою функціональності цих понять є те, що вони є чинниками волевиявлення людини. А це вже її власні зобов'язання.

Поняття обов'язку являє собою усвідомлення людиною безумовної необхідності вимог морального ідеалу, належного як практичного завдання. Моральнісний характер обов'язку задається не стільки покорою щодо вимоги підпорядкування, скільки оволодіння своїми бажаннями, схильностями, пристрастями, афектами як добровільно взятим, з переконанням своєї правоти. Основною вимогою людини перед моральнісним обов'язком є її автономія і сприйняття його як само цінного, що є умовою взаємодії людей як системи взаємних зобов'язань. Вважається, що поняття морального обов'язку виражає об'єктивний аспект моральної свідомості, але без суб'єктивної причетності, без власних цілеспрямованих зусиль людини, залишається проблемним практичне втілення в сущому репрезентованого в обов'язку належного.

Совість як моральне поняття є виразом здатності людини критично оцінювати свої вчинки, думки, бажання, усвідомлюючи та переживаючи свою невідповідність належному. Разом із соромом совість є регулюючим механізмом самоконтролю. Але на відміну від сорому, що зорієнтований на думку оточуючих стосовно відповідності прийнятим нормам і стандартам поведінки, совість - внутрішньо зорієнтоване самооцінювання. Це відповідальність людини перед собою, але саме тою складовою самої себе, що зорієнтована вищими універсальними цінностями.

Серед понять, що являють собою моральну самосвідомість ще виокремлюються честь та гідність. Честь визначає людську відповідність прийнятим нормам і стандартам моральної поведінки у відповідності до людської станової, професійної, соціальної, національної та будь-якої іншої групової причетності. Це визначення своєї відповідності високим вимогам того угрупування, членом якого є людина. Нормативним виразом таких вимог ставав кодекс честі, що досить жорстко детермінував людську поведінку особливо у попередні епохи. Гідність більш широко визначає людську самооцінку - в масштабі загальнолюдських вимірів індивідуального Я. Це масштаб людяності як такої у прояві конкретного індивіда, як по відношенню до інших (повага), так і по відношенню до себе (самоповага) як межі гранично допустимого.

Серед основних понять моральної свідомості особливого статусу набувають категорії сенсу життя та щастя. Пошук власного місця, призначення та перспектив своєї життєдіяльності є неодмінною духовною проблемою для кожного. Вирішуючи питання "для чого жити", людина відшукує стійку, домінуючу спрямованість у виборі способу життя. В сенсі життя фокусуються граничні обґрунтування обраних життєвих орієнтирів, моральних норм та цінностей, базових цілей життєдіяльності та ставлення людини як до світу, так і до самої себе, і що особливо важливо, з огляду на конечність індивідуального існування. Щастя ж є виразом відчуття повноти і повноцінності людського буття. По суті це - вищий прояв реалізації сенсу життя, "повне і тривале вдоволення від життя в цілому" (Вл.Татаркевич). Будучи сильним емоційним виявом (світлої радості, захвату, ентузіазму, оптимізму і, навіть, блаженства), щастя є виявом життєвого успіху та досягнення вищого блага в людському житті. Саме тому нарівні із сенсом життя щастя було однією з основних детермінант людського існування (адже бажання щастя є невід'ємною властивістю людини). Як орієнтир людського життєвого спрямування щастя часто-густо розумілось навіть як моральний обов'язок людини.

Отже, всі заявлені поняття складають специфіку морального аспекту людської свідомості. Проте це не виключає і інших важливих понять, що виявляються щодо головних етичних проблем (наприклад, свобода, справедливість, відповідальність), детальний розгляд яких передбачається у наступному викладі. Наведена коротка характеристика основних понять моральної свідомості призвана наголосити на специфічній їх ролі - бути понятійним каркасом, на якому утримується моральне самовизначення людини, визначається моральний характер людського існування.

Разом з ускладненням моральних відносин, розвитком духовної культури і, звичайно, теорії моралі, понятійний апарат моральної свідомості змінюється, стає більш змістовним. Проте, основний склад засадничих понять залишається сталим як для індивіда, що морально діє, так і для етики, що продовжує досліджувати так звані "вічні" проблеми людського існування (проблем відносин людини із світом, відносин індивіда із ближніми і дальніми) в їх нових історичних модифікаціях - у відповідності з новими реаліями часу та нових життєвих обставин.

Суттєвим і навіть кваліфікаційним щодо означення моралі як соціального регулятора елементом моральної свідомості вважають моральну норму (латин. norma - правило, взірець) - найпростішу форму моральної вимоги, яка має обов'язковий характер і слугує приписом або забороною поведінки певного типу). Норми - це певні еталонні зразки загально прийнятої дії та світоставлення. Етика наголошує, що моральні норми визначають не лише зовнішню лінію поведінки. Стосовно зовнішньої сторони поведінкового самовияву людини скоріше впливовим вважається етикет, як ритуалізоване оформлення людських стосунків. Моральні норми в більшій мірі пов'язані із "нормуванням" внутрішнього світу особи, його спонтанним реагуванням на аморальні вияви чи доброчинність. В своїй культурно визначеній цілісності вони орієнтують людину в просторі "моральнісної реальності", задають межі, "рамочні умови", поза якими поведінка може кваліфікуватися чи як неморальна (в силу необізнаності із нормами) чи як аморальна (в силу ігнорування відомих норм). За змістом моральні норми розподіляються на заборонні та позитивні. Проте претензія моралі на абсолютність регламентації людської поведінки в більшій мірі продуктивна стосовно заборон. Тут норми висуваються як вимога, без якої люди не можуть бути моральними. Заборона як нормативна вимога забезпечує можливість уникнути, запобігти зла. Хоча активного досягнення добра заборонні моральні норми не передбачають.

Позитивні моральні норми значно складніші для практичної реалізації. Заклик до справедливості, милосердя, порядності, розважливості неозначений змістовною однозначністю і передбачає спроможність до творчого толкування досить широких за діапазоном закликів і особливої вольової активності людини. Позитивні моральні вчинки в своїй конкретиці зав'язані на ситуаційні обставини, тому позбавлені універсального, загальновизнаного характеру. Тому серед моральних норм переважають заборони ("не вбий", "не кради", "не бреши", "нероби перелюб" та ін..). Така типова тенденція щодо основного змісту та специфіки моральних норм викликала навіть версію так званої "негативної етики", запропоновану А.А.Гусейновим. "Мораль не знає, що робити людині, але вона знає, що є такі речі, які вона ніколи не повинна робити". Найголовнішим висновком на думку дослідника є те, що зняти підстави критики моралі аж до її нігілістичного відкидання, що виникли як відгук на абсолютистські претензії та переважно рестриктивний (від рестрикція - обмеження) характер, можна лише зосередившись у розумінні її як на вимозі заборони нанесення будь-якої шкоди іншому (чи то людині, чи будь-якій розумній , чи, взагалі, живій істоті). В такому розумінні адекватний теоретичний вираз моралі - негативне визначення (не що треба роботи, а чого не треба робити), а практичне втілення - заборони.

Поряд із моральними нормами важливе місце у моральній свідомості посідають моральні принципи - найбільш загальне обґрунтування існуючих норм і критерій вибору правил поведінки. У принципах досить чітко виражені універсальні формули поведінки - гуманізм, альтруїзм, справедливість, працелюбність, патріотизм тощо. У реальному житті моральні принципи досить часто поєднуються з певною ідеологією, а тому можуть перетворитися на знаряддя тиску на інших людей з позиції інтересів конкретних соціальних груп. Та й у житті ми можемо зустрітися з ситуацією, коли людина, яка сама жорстко виконує моральні принципи, спонукає чи примушує інших дотримуватись цих же принципів. Така позиція, яку називають ригоризмом (непохитне додержання якихось принципів, до дріб'язкової суворості в цьому), не має відношення до моралі.

Ще одним важливим структурним компонентом моральної свідомості є цінності. Цінності являють собою зміст норм. Це не просто зразки поведінки і світовідношення, а взірці, що визнаються у якості орієнтирів, маючи свою самостійну вартість. Бо і "любов", і "справедливість", і "благо", і "добро" тощо - це загальновизнані цінності вищого порядку.

Цінності не можна зводити до норми, вони завжди більші за неї. Норми без цінностей перетворюються на механічні, безглузді правила. Цінності примушують людину не просто наслідувати еталон, а прагнути до вищого. Моральною цінністю або "антицінністю" можуть бути різні прояви людського існування. Є цінності, які задовольняють потреби і інтереси людини, і є цінності, які надають сенсу самому існуванню людини. Саме ці, другі, називають вищими цінностями, або смисложиттєвими. Вони переживаються людиною як щось об'єктивне , існуюче у світі і в культурі до і поза нею. Смисл вищих цінностей "не вичерпуються конечними потребами не тільки людського індивіда, а й будь-якого класу суспільної або культурної формації чи навіть людства в цілому. Навпаки, сенс існування самих індивідів, класів, культур, суспільств і людства загалом суттєво пов'язаний з відкритістю для них ідеї Добра та інших моральних цінностей" ( В. Малахов. Етика с. 88)

Останнім часом етика звертає увагу і на такий структурний елемент моралі як моральні почуття та моральна інтуїція.

Структурний аналіз моралі, хоч і залишається прийомом спеціального теоретичного дослідження і, здавалось би, є предметом цікавості лише спеціалістів з етики, сприяє в цілому усвідомленню складності і її як системи, і людського самовияву в ній.