РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ МОРАЛЬНІСНОЇ КУЛЬТУРИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

На відміну від позиції М.Лютера ранній кальвінізм розглядав норми християнської етики як головний засіб регуляції соціальної поведінки і був орієнтованій на їх обов'язкове виконання. В подальшому суворість раннього кальвінізму була пом'якшена. В пізньому кальвінізмі наперед визначеність стає основою теологічного вчення, що було не характерним для текстів Кальвіна. Водночас, ця ідея була суттєво моральнісно збагачена і розширена завдяки використанню ідеї вибраності, яка дозволяла всіх членів реформаторських общин ототожнювати з богообраним народом. Введення ідеї вибраності суттєвим чином змінює висновки із доктрини напередвизначенності та дозволяє відносити всіх віруючих до обраних. Самоототожнення з вибраними відновлює практичну значимість свободи і одночасно може призводити до подвійних моральних стандартів. Водночас, кальвінізм виховував дисциплінованих, працелюбних і відданих Богу віруючих.

Поряд з кальвінізмом історичними носіями аскетичного протестантизму, його професійної етики виступають: пієтизм, методизм, анабаптизм та інш. Жоден з цих напрямів не був ізольований від інших, не існувало чіткого відмежування і від неаскетичних реформаторських церков. Всі аскетично спрямовані рухи Англії, Нідерландів, а згодом і в США дістали спільну назву "пуританізм". Найширший смисл цього поняття охоплює спільні прояви високоморальної поведінки та етичні максими, незважаючи на різні догматичні принципи. Ця етика є тісно пов'язаною з всепідкоряючою ідеєю потойбічного блаженства, яка суттєво впливала на моральну практику. Вчення про обраність до спасіння призвело до незнаної раніше самотності окремої людини. Для людини доби Реформації досягнення вічного блаженства не могло бути здійсненим ні через церкву, ні через її таїнства. Така внутрішня ізольованість людини виступає причиною негативного ставлення пуританізму до будь-яких чуттєво-емоційних елементів культури. У народів з пуританським минулим ще й досі досить вагомо представлені і специфічний, суворий національний характер, і соціальні інститути, які є протилежністю чуттєвій, гедоністичній культурі. Такі установки впливали на зменшення значущості моральнісних взаємовідносин людей між собою. Так, в повчальній моралістичній літературі досить частою є тема, щодо неможливості покладатись на людську допомогу, на людську дружбу. В ній радять ставитись з глибокою недовірою до найближчого друга, нікому не довіряти чогось компрометуючого про себе, бо довіряти можна лише Богові. В місцях поширення кальвінізму було відмінено сповідання, що різко контрастувало з лютеранством. Тим самим була ліквідована можливість приглушувати почуття "вини" під час сповіді, в церкві, що мало цілком реальні наслідки у вигляді болісного страху смерті. На перший погляд не зовсім зрозуміло як тенденція до спілкування з Богом в атмосфері повної духовної самостійності може підвищувати зовнішню соціальну активність в сфері професійної діяльності. Але, якщо зважити на те, що світську професійну діяльність пов'язували з вибраністю до спасіння, то стає зрозумілим виникнення таких типів людей як "святі", мужні купці пуритани, для яких етика не існувала як відокремлена від безпосереднього життя кожного з них. Невтомна праця виступала найкращим засобом зняття надмірною страху смерті, бо є реальним свідченням того, що Бог діє в людях.

Віра мусить підтвердити себе в об'єктивних діях - лише тоді вона може стати надійною опорою для врівноваження внутрішнього життя. Бажання бути впевненим, що твоя поведінка продиктована волею Божою було дуже сильним і породжувало систематичний самоконтроль. Пуританська етика вимагала не окремих "добрих справ", а "святості", що стала системою. В ній виключалась можливість властивого католицизму питання між гріхом, розкаянням, покаянням, спокутою і новим гріхом. Практична етика кальвінізму створювала послідовну регуляцію усієї повсякденної життєвої поведінки. Наслідком такої методичності в етичній поведінці, стала глибока християнізація усього людського існування, висока жертовність заради ідеальних цілей. Ще ніколи до ідеї примноження слави Божої на землі не ставились так серйозно. На відміну від переміщення у середньовіччі аскези із мирського повсякденного життя до монастирів, ті натури, що ставали кращими представниками чернецтва тепер здійснювали аскетичні ідеали в межах своєї мирської професії і в ній же знаходили підтвердження своєї віри. Як відмічав М.Вебер, духовну аристократію ченців поза світом витіснила духовна аристократія святих у миру.

В цілому, найпослідовніше обґрунтування ідеї професійного покликання дає англійський пуританізм, що виріс на ґрунті кальвінізму. Пуританізм був носієм етосу раціонального буржуазного підприємництва і раціональної організації праці. Аскетично настроєні пуритани відчувають однакову відразу як до аристократичної недбалості знаті, так і до чванства вискочок. Борючись за продуктивність приватногосподарського багатства, аскеза виступала як проти недобросовісності, так і проти чисто інстинктивної жадоби, засуджуючи останню. Пуританізм сприяв становленню буржуазного, раціонального з економічного погляду способу життя, типу "економічної людини". Пуританський господарчий етос був буржуазним господарчим етосом. Буржуазний підприємець мав право дбати про свої ділові інтереси і навіть зобов'язаний був робити це. Більше того, Реформація підготувала в його розпорядження тверезих, добросовісних, надзвичайно працелюбних працівників, котрі дивились на роботу як на бажану Богові життєву мету. Протестантські секти і строго пуританські громади не знали жебракування у своєму середовищі. З часом коли буржуазне суспільство досягнуло своєї розвиненості, пуританська мораль почала вироджуватись в чисто зовнішньо репресивний і лицемірний варіант буржуазної благопристойності, без глибокої особистісної релігійної мотивації.

2.4. Ціннісний світ та універсалізація моральних норм буржуазної доби

В межах буржуазної доби паралельно зі збереженням і модернізацією християнської традиції все більшої впливовості набуває секулярна соціальна мораль, що виходить із таких історичних джерел як, зокрема, традиційні доброчинності міщанського етосу. Цей особливий ціннісний світ існував завжди, але зростання його впливовості, висування на чільне місце, відбулось в контексті становлення буржуазної моралі, якісно нової логіки моральної свідомості, яка і до сьогодні визначає специфіку західного світу.

Система цінностей, яка переважала серед міщан, мала великий вплив на класичну буржуазну моральність. Для політичної і економічної боротьби важливим був принциповий антиаристократизм та антиклерикалізм цієї моральності, сприяння нового ціннісного світу буржуазним перетворенням. З часом, роль міщанської моралі значно зменшилась. Вона виступала в ролі антиідеала в XIX ст. в контексті відновлення ідеалів дворянського аристократизму, зростання впливовості цінностей богеми, протистояння цієї моралі революційній моралі.

Сучасна міська культура включає в себе міщанську мораль як основу масової моральнісної свідомості. Вона потіснила традиційні доброчинності міщанської моралі, що історично склались: безкорисливу гостинність, християнське милосердя, національну терпимість, працелюбство, невибагливість. Проте в XVI-XVIII ст. класична буржуазна мораль і міщанська мораль відіграли прогресивну роль.

Масове розповсюдження буржуазної моралі, багато в чому якісно нової та історично перспективної відбувалось завдяки діяльності визначних моралістів цієї доби. Формування нового етичного стилю складалось, насамперед, під впливом Б.Франкліна, який був гарячим пропагандистом цього нормативного зразку.

Етична програма Б.Франкліна стала причетною до великих моральнісних перетворень свого століття. Вона є класичною моделлю буржуазної моралі що виникла на теренах США. Прагнення до вдосконалення себе самого і свого оточення стало однією з основних рис Б.Франкліна. Будь-яке теоретичне значення Франклін намагався використати практично. Серед моральнісних якостей, які Франклін вважав найважливішими для особистісного зразка людини, що оцінюється через призму власних заслуг, були земна спрямованість її прагнень, розсудливість, тверезість розуму. Це втілено в такі вислови його календаря: "на бога сподівайся, а сам не зівай", "береженого бог береже". На його думку, доброчинності треба вимірювати корисністю, він не схвалював надмірного аскетизму, висловлював аргументи проти самозречення. "Ділова людина" Франкліна прагне жити певним життям і частково долає пуританські традиції. Утилітаризм характерний для етики Франкліна, проявлявся і в його ставленні до релігії. У нього переважав погляд на моральність через призму політико-економічних оцінок.

Прагнення робити гроші залишилось однією з найважливіших цінностей американського середнього класу і в XX столітті, незважаючи на значні економічні, соціальні та культурні зміни. Лозунги збереження грошей уже вийшли за межі цілевідповідності на макроекономічному рівні; значного розповсюдження набула гедоністична і споживацька мораль. Водночас, бережливість по відношенню до грошей, у деяких своїх формах є безсумнівним конкретно-історичним надбанням капіталізму. Докапіталістичні форми ставлення до грошей продемонстрували "нові багаті люди" в пострадянських країнах. Під впливом їх потреб в Європі відновилась "мода" на демонстративне марнотратство, пусту розкіш, аморальні примхи і забаганки.

Для представників класичного європейського утилітаризму більш властивим є альтруїзм на фоні помірних особистих потреб. Так, І.Бентам жив досить аскетично, але не був скупим там, де цього вимагало благо суспільства. Як відомо, він допомагав матеріально іншим людям, на його кошти була побудована зразкова тюрма. Б.Франклін свої досить значні особисті кошти використав на суспільні потреби. Таких прикладів використання власних коштів на суспільні потреби можна навести багато. Із останніх - ставлення до грошей і використання їх главою Microsoft Б.Гейцом, однією з найбагатших людей планети, а також фінансистом та філантропом Дж. Соросом, яке відповідає в основних рисах франкліновському ідеалу. Водночас, старі форми бережливості не мають уже такого значення як в період накопичення капіталів. Сучасний середній американець вважає зразком людину, яка свій бюджет врівноважує не за рахунок бережливості, а за рахунок росту доходів. В цьому він бачить свідчення життєвої сили, енергії, активності.

Духовні процеси культури Відродження та Реформації знайшли своє продовження в ході активізації політичного життя, що надихалось національно-патріотичними ідеалами. Лише з добою Модерну в повній мірі можна пов'язувати зростаюче значення новаційної активності індивіда, системи моральних цінностей, що постійно оновлювались в бік все більш універсаліського змісту базових цінностей. Набував сили процес секуляризації культури, формувались якісно нові форми суспільного життя. Нові структури суспільства викристалізовувались довкола капіталістичного підприємства і бюрократичного державного апарату. Це приводило до руйнації традиційних життєвих форм, зміни ставлення до них. Відбувалась універсалізація норм діяльності і генералізація цінностей. Особистісна соціалізація пов'язана з орієнтацією на формування автономного внутрішнього світу, прискорюється процес індивідуалізації. З того часу і по сьогодні відбувається стрімка модернізація суспільства. В цій загальній картині західного Модерну виразно проявленій в останніх трьох століттях, результати культурного модерну були вражаючими. Відбувся розвиток досвідних наук, вільних мистецтв, виникла світська соціальна етика, побудована на принципах теорії моралі і права. В XVIII столітті епохальність культури Нового часу починає усвідомлюватись в повній мірі. В XX столітті широковживаною стає назва "Модерн", для позначення західної раціоналізації, що призвела до руйнації релігійної картини світу і виникнення світської культури. Новий світогляд знайшов найповніше втілення в новаціях Просвітництва. Цей новий, модерний світ відрізняється від старого (античності і середньовіччя) тим, що відкриває себе майбутньому. Епохальний новий початок повторюється і стверджується кожним моментом теперішнього, що народжує нове. Тому "Модерн" це не хронологічний рубіж, а динамічна потреба творчого самоствердження суб'єктивності, безперервне оновлення. Цей культурний світ не може орієнтуватись на моделі, скопійовані з інших епох, він мусить сам створити для себе нормативну базу. При цьому людина як суб'єкт творчості і свободи стає основною ланкою цієї форми життя. Гегель першим пов'язав основну ознаку Нового, Модерного часу з суб'єктивністю: "Загальним принципом нового світу є свобода суб'єктивності". Суб'єктивність - це: 1) індивідуалізм; 2) право на критику; 3) персональність дії, тощо. Ключовими історичними подіями у ствердженні цієї суб'єктивності стали Реформація, Просвітництво та Французька революція. Завдяки М.Лютеру релігійне вірування стає внутрішньо визначеним, людина покладалась на силу власного переконання. На противагу історично зумовленому праву виступає "Декларація прав людини", яка надає значущості принципу свободи волі. Моральність починає розглядатись з позицій сучасного стану людини, поняття моралі модерного часу виходить із визначення суб'єктної свободи особистості. Воля людини отримує автономію з позицій всезагального закону, у формулюванні якого приймає участь розум.

Наприкінці XVIII століття наука, етика, мистецтво стали диференційованими галузями діяльності, в яких питання істини, справедливості та смаку почали розроблялись автономно. Ці сфери знання стали відокремленими від сфери вірувань, правничо організованої соціальності, повсякденного спільного життя.

Нові типи універсалізму формуються в контексті цінностей цієї доби. Значний вплив на ціннісну переорієнтацію справила новоєвропейська наука. Пізнання світу, створеного Богом, завжди було важливим завданням християнина, а в умовах реформації набуло особливо важливого значення, стало релігійним обов'язком. Значні передумови створення новоєвропейської науки були закладені в умовах Відродження. Для даної епохи була типовою абсолютизація людської особистості, з усією її матеріальною тілесністю. При цьому зберігалось ставлення до пізнання як богонатхненної справи. Так, один із засновників науки Г.Галілей відмічав, що людський розум є рівним божественному, якщо не по охопленню матеріалу, то по глибині проникнення в предмет спостереження. В тій мірі, в якій люди науки залишались віруючими людьми координати універсалізму залишались непорушно пов'язаними з Абсолютом. По мірі зростання антропоцентричних тенденцій у сфері розуму формувалась його абсолютизація, а в царині віри зростало прагнення змінювати соціальний світ на основі уявлень конкретної релігійної традиції, що породжувало зростаючу релігійну нетерпимість. Така нетерпимість була характерна як для християнства, так і для ісламу, і іудаїзму. Кожна з цих релігій, а також гілки всередині кожної з них претендували на володіння абсолютною богооб'явленою істиною. Під цими знаменами історія релігій була досить кривавою. Приміром, мотиви утвердження високих християнських цінностей поєднувались у свідомості європейців з традиційними (а також досить універсальними) прагненнями до влади і багатства.

Релігійні війни, хрестові походи, діяльність інквізиції, руйнація пам'яток культури з часом починають засуджуватись. В умовах Просвітництва в якості однієї із основних цінностей розглядається віротерпимість (Локк, Вольтер), а з часом і терпимість взагалі. Терпимість якісно відрізняється від байдужості. Терпимість передбачає збереження своєї віри і переконань одночасно з визнанням віри і переконань інших. Це означає, що цінністю стає не лише єдність, а й багатоманітність людського світу. Універсальна значимість надається не лише тому, що робить людей схожими один на одного, а й тому, що розділяє, робить їх несхожими один на одного, неповторними. І це стосується не лише багатоманіття особистостей, людських позицій і поглядів в межах західного світу, а й якісно відмінних від європейського світу інших культурних світів. Визнання можливості співіснування в рамках одного суспільства різноманітних глибоких переконань релігійного, морального, а в подальшому і політичного характеру означало утвердження принципу плюралізму. Утвердження терпимості в якості цінності було нерозривно пов'язано з появою і розповсюдженням концепції прав людини. Ця концепція основана на універсалізмі нового типу, витоки якого відносяться до Ренесансу, а кінцеве оформлення - до Просвітництва. Згідно цього універсалізму, всі люди по самій своїй природі (а не в силу приналежності до Абсолюту) єдині, кожна людина незалежно від расової, національної, релігійної або класової приналежності визнається, насамперед, представником роду людського. Тому, всі люди від народження мають певний набір невід'ємних прав (на життя, на свободу, на прагнення до особистої самостійності, на самореалізацію у будь-якій сфері і т.д.). Ідея прав людини стала духовним фундаментом епохи Просвітництва, покладена в основу ідеології Північноамериканської війни за незалежність і Великої Французької революції. Повноцінний зміст ідея універсальної людської гідності набуває в контексті правових гарантій. Але не можна не враховувати, що уявлення про гуманізм як універсальний загальнолюдський принцип складався дуже поступово.

Таким чином, західний універсалізм XV-XIX ст. виявився багатоманітним. До релігійного християнського універсалізму додається наука, яка по визначенню К.Ясперса "універсальна по своєму духу", а також універсаліська ідея всезагальних прав людини. Результатом цього стало формування особливої системи цінностей, яка ствердилась спочатку в Європі, а в подальшому отримала всесвітнє розповсюдження. їх називають цінностями модернізації і під їх впливом соціальні процеси набувають планетарної розповсюдженості.

Найперша із цінностей модернізації - раціональність, зокрема, саме західний тип раціональності. За визначенням М.Вебера - це "формальна раціональність", що піддається кількісному обрахунку, що без остачі вичерпується кількісними характеристиками. На думку М.Вебера, рух у напрямку формальної раціональності - це рух самого історичного процесу, така раціональність - це доля Європи, а тепер і всього світу. Найбільш чисте втілення принципу раціональності, по Веберу, - це наука. Наука проникає у виробництво, а потім охоплює інші сфери - від управління до побуту. Соціальну дію, основану на переважанні формальної раціональності, Вебер називає "цілераціональною". Найбільш чистим зразком такої поведінки він вважає сучасне капіталістичне ринкове господарство. Універсалізм світового ринку - це універсалізм принципу формальної раціональності, який вкорінений не тільки в економіці і науці, але й в праві, етиці, обґрунтовуючи тим самим тезу про тотальну раціоналізацію сучасного суспільства.

Раціоналізація в духовній сфері призвела до корінної зміни світогляду, до "розчаклування" світу. По Веберу, шлях все більшої раціоналізації релігійної сфери - це шлях розвитку світових релігій. Він вважав, що "велике історико-релігійне розчаклування" світу, початок якого відноситься до часів давньоіудейських пророків і який в поєднанні з еллінським науковим мисленням знищив всі магічні засоби спасіння, об'явивши їх "невірою и кощунством", знайшов своє завершення в кальвінізмі.

Утвердження цінності раціонального підходу передбачає, що історія, традиції, місцеві поняття і інститути тієї чи іншої країни можуть враховуватись в тій мірі, в якій не вступають у протиріччя з задачами модернізації.