РОЗДІЛ 2. СТРУКТУРА ЕСТЕТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ

Модифікації естетичного ідеалу нерозривно пов'язані з вихідними положеннями та визначальним принципом культурної доби. В античності ідеалом виступає гармонійно розвинена людина, у якої фізична та духовна складові врівноважені та взаємопов'язані не лише між собою, а й скеровуються світовим порядком, законом, космосом, логосом. В середньовіччі здійснюється перемога божественного, духовного начал над мирським, тілесним, гріховним, а свобода уявляється як боротьба з фізичним тілом. Доба Відродження відновлює єдність між фізичним та духовним, яке відтепер пов'язується з творчою діяльністю особистості і т.д.

Можна зауважити, що естетичний ідеал регулював як особливості художньої творчості, так і специфіку сприйняття твору. Протягом тривалого часу була тенденція зображення лише "позитивного" ідеалу. Платон зауважував, що варто зображати лише моральні дії, які стимулюють мужність та повагу до "сильних світу сього". У жителів Фів у той самій Греції навіть був прийнятий закон, який забороняв художникам зображати потворне.

Естетичний ідеал поєднує у собі естетичні уявлення великої кількості людей і представляє собою єдиний конкретно-чуттєвий образ, що може мати різні нюанси, проте сутність (не у абстрактному, а у наочному вигляді) залишається спільною для представників однієї соціальної групи. Саме естетичний ідеал пов'язує між собою інші компоненти естетичної свідомості, займаючи проміжне місце між естетичними теоріями та чуттєвим рівнем.

В естетичному ідеалі здійснюється кристалізація, виокремлення та синтез основних прагнень людства, причому не у науково-абстрактному, а у конкретно-чуттєвому, доступному вигляді. Ідеал є критерієм того, з чим людина стикається в навколишньому світі, що цікавить її. В житті відбувається зіставлення дійсності та ідеалу. Отже ідеал є поєднанням ідеального та реального. В функціонуванні ідеалу завжди присутній елемент передбачення дійсності.

Формування естетичного ідеалу в житті окремої людини є доволі складним та тривалим процесом, що здійснюється насамперед через засвоєння естетичного досвіду людства, трансляція якого можлива через мистецькі твори. Отже, лише у гармонійному поєднанні власного досвіду та надбань світової культури здійснюється створення естетичних ідеалів, естетичних смаків, відбувається процес естетичного виховання особистості.

2.4. Естетичні теорії

Естетична свідомість нерозривно пов'язана з науковим аналізом естетичної діяльності та мистецтва. Цей процес породжує сукупність естетичних поглядів та теорій. Особливістю естетичної свідомості є те, що вона не прагне створити єдину норму, а прагне залишити свободу вибору. Дослідження мистецтва можливе в декількох вимірах: з точки зору мистецтвознавства та теорії мистецтв, які виходять з емпіричних методів дослідження та з позиції філософії мистецтва та естетики, в яких здійснюється теоретичний аналіз ідей прекрасного, сутності мистецтва і т.д.

Основою для формування основ теорії мистецтва можна вважати "Поетику" Аристотеля, а філософія мистецтва розпочинається з Платона. Філософія мистецтва як теоретична дисципліна спирається не лише на абстрактні ідеї, а й на сферу мистецької практики. На думку Гегеля естетика має розкривати сутність мистецтва, надавати визначення цьому феномену, аналізувати особливості його існування, розкривати взаємозв'язки між формою та змістом твору.

В розвитку естетичної теорії можна виділити три фази: канонічну, нормативну та загальнотеоретичну.

Канонічний тип естетичної теорії виражається у створенні сукупності художніх зразків. Мистецтво розглядається як структуроване явище, де наявний певний зразок - канон. На канонічному рівні естетична теорія формувала загальні уявлення щодо мистецтва, проте художність ґрунтувалась у формі зразка (наприклад статуя "Канон" Поліклета) або математичної системи пропорцій (система Піфагора). До цього типу естетичної теорії можна віднести художні прояви культур Стародавнього Сходу.

Естетична теорія в нормативній фазі не вимагає обов'язкового слідування канонам або зразкам через те, що її функція полягає у продукуванні норм, які загальні для всіх мистецтв. Для цієї фази притаманна традиційна структура творів мистецтва. Зразком нормативної теорії є книга Нікола Буало "Поетичне мистецтво".

Виникнення загальної естетичної теорії зумовлює інший рівень взаємодії зі світом. Для цього періоду характерними є поява професійної підготовки митця, перехід до творчості від ремісництва в сфері мистецтва. На основі загально-естетичної теорії формується художній метод - історично-зумовлений спосіб створення взірців мистецтва, які ґрунтуються на системі принципів. Існують два поняття, які часто-густо використовуються в якості синонімів, хоча і мають досить багато різного: художній метод і творчий метод. Творчий метод - це характеристика індивідуального творчого процесу, який має свої особливості і не зводиться до певного художнього методу. Він пророблюється кожним творцем самостійно в процесі формування його творчості під впливом його власних світоглядних позицій та переконань.

Художній метод - це характеристика конкретно-історичних особливостей розвитку художнього процесу, яке розглядається в одному ряді з такими поняттями, як художній стиль, художня течія, художній напрям, які використовуються при аналізі художнього процесу загалом.

Естетичні теорії доби античності

Естетичні теорії доби середньовіччя

Характер мислення в добу середньовіччя змінюється порівняно з античним - воно стає символічним за своєю природою. Відповідно формується і новий підхід до вивчення природи мистецтва. Середньовічний світогляд спрямовується на пошук шляхів пізнання Бога та божественного у людині. Погляди на мистецтво в добу середньовіччя формувалися під істотним впливом філософських і естетичних вчень пізнього еллінізму - неопіфагорейства і неоплатонізму, від яких запозичується схильність до числової символіки й алегоричного тлумачення мистецтва. Мистецтво, як втілення магічної сили числа, уявлялося сферою, що знаходиться між почуттєвим і трансцендентальним світами.

Якщо для античності було характерне сприйняття прекрасного, як чуттєвого, тілесного, то у середньовіччі розуміння краси змінюється, відтепер один тип краси може сприйматись завдяки чуттям, інший - завдяки розуму. Все почуттєве розглядається в середньовічній естетиці як символ вічної й абсолютної краси, що випромінюється божественним розумом.

Розвиток теорії прекрасного в добу середньовіччя знаходимо в творчості Августина Аврелія, який виокремлює з поняття "прекрасне" аспекти корисності, відповідності. Важливим стає поняття "єдність", яке є ознакою усього досконалого. Розроблюючи поняття піфагорійської естетики, Августин використовує термін numerus - число. Твердження про нерозривний зв'язок числа, форми, краси, задоволення і мистецтва представлене у Августина (трактат "Про вільний вибір"). Закономірність чисел - це загальний закон, на основі якого організований матеріальний і духовний світ. Всі художники, що створюють образи, мають у своєму мистецтві числа, відповідно до яких вони і пишуть свої твори. Якщо піднятися вище чисел, що знаходяться у творчості митця, то потрапляєш до царства "вічних чисел", в яких закладено світло мудрості і таємниця істини. Існує числова схема універсуму, у якій числа краси, мистецтва, творчого розуму займають центральне положення і відіграють роль посередника між плинними числами природного матеріального світу і "вічними числами" вищої істини.

Гуго Сен-Вікторський в рамках теорії прекрасного розрізняє два типи краси: 1) вища (незрима) - проста і єдина, 2) низька (зрима) - складна, багатоманітна, чуттєва. Природа сповнена багатоманітними проявами краси. Він вважає, що гармонія та краса це протилежності, які поєднані у єдине ціле. Гуго Сен-Вікторський переконаний, що розвиток мистецтва здійснюється по певним ступеням. Сфера людського виробництва спрямована на рух від практичних та необхідних елементів до витончених, естетичних, тих, що приємні для ока та "непридатні до вживання".

Фома Аквінський вказує, що вища краса має божественний характер та може бути осягнута раціональним шляхом. її ознаками є цілісність або досконалість, пропорція або співзвуччя та ясність.