Консорційні екосистеми

Екосистемологія

Вартує уваги ще один приклад консорційного зв'язку, а саме копрофагії бобра (Дежкин и др., 1986). Цей вид поїдає понад 300 видів рослин, але тому, що не виробляє ферменту целюлози, який гідролізує клітковину, вдається до поїдання власного калу. Засвоєння клітковини в травному тракті бобра відбувається за допомогою кишкової мікрофлори. Поїдаючи свій кал, в якому багато мікрофлори, тварина збагачує організм вітамінами, особливо групи В, і стимулює гідроліз клітковини.

Аналіз літературних джерел і наведеного матеріалу дає підставу для узагальнення про те, що в екосистемології під консорційної екосистемою слід розуміти таку сукупність особин різноманітних видів, у центрі котрої знаходиться особина будь-якого автотрофного чи гетеротрофного виду, компоненти якої пов'язані з центром і між собою трофічними, топічними, фабричними або форичними зв'язками; вона охоплена постійним речовинно-енергетичним та інформаційним обміном і формує своє специфічне внутрішнє середовище.

На відміну від О.О.Корчагіна (1976) (він виділяє лише дві форми консортивних зв'язків - трофічні та епіфіті, а в їх межах - чотири типи цих зв'язків: паразитичний, симбіотичний, сапрофітний та епіфітний), ми, вслід за Беклемишевим, вбачаємо велике значення кондиціонувальної та середовищетвірної дії ядра та його консортів. Завдяки цій дії, головним чином, забезпечується тісний консорційних зв'язок з ядром не лише численних епіфітний видів, але й великої різноманітності сапротрофів, ґрунтових безхребетних і мікроорганізмів. Фабричні і форичні зв'язки дуже поширені в тваринному світі, зокрема, серед водних гетеротрофів.

Таке визначення консорції дає підставу для трактування її як справді елементарної функціональної системи, в котрій існує трофічний зв'язок автотрофного організму з едафотопом (що є найважливішою умовою існування рослини - детермінанта автотрофної консорції), руху речовин та енергії вздовж трофічних ланцюгів, деструкція мертвої органіки і повернення вивільнених хімічних елементів у біотичний кругообіг. Ця елементарна екосистема характеризується не лише властивим їй середовищем існування, але й певним вмістом неживої речовини у вигляді мертвих органічних решток, запасів води і поживних речовин, ще не виділених екскрементів чи відмерлих клітин захисного покриву. В ній здійснюється елементарний акт матеріально-енергетичної трансформації, асиміляції і дисиміляції, біотичного кругообігу. І це в однаковій мірі стосується як автотрофних, так і гетеротрофних (ядро - гетеротрофний організм) консорцій.

На підставі цього закономірним є висновок про те, що:

1) консорційні екосистема (консорція) - це загальнобіотичне явище, суть якого можна пізнати лише засобами послідовного системного аналізу і комплексних екологічних досліджень і

2) з екосистемологічної точки зору кожна велика (передусім автотрофна) консорція являє собою систему дрібніших консорцій, ядрами котрих є її консорти першого, другого і наступних концентрів. Саме такий підхід дає змогу збагнути безмежно складну структуру екосистеми, незалежно від того, чи маємо на увазі консорцію чи біосферу, надзвичайно переплетену в ній мережу життєвих взаємозв'язків і взаємозалежностей.

Тут маємо потребу ще раз заперечити тим авторам (Раменский, 1952; Мазинг, 1966 та ін.), котрі вважають, що ядром консорції може бути лише автотрофний організм. Якщо піти цим шляхом, то більшість тварин виявиться “розпорошеною в біосфері, тому що їх, як поліфагій, неможливо з'єднати трофічними каналами з певним видом рослин. Тварини з великою масою тіла протягом свого життєвого циклу супроводжуються численними симбіотичними і паразитичними організмами. З ними форично пов'язано багато вищих і нижчих рослин (насіння, спори, мікроскопічні гриби, лишайники, водорості тощо). Чітко вираженими ядрами консорції є також морські тварини, які ведуть нерухомий спосіб життя (Ємельянов, 1965; Основні биологической.., 1979).

Все це свідчить на користь того, що виділення поряд з автономними (Работнов, 1978) чи автотрофними консорціями (ядро-зелена рослина) також гетеротрофних (залежних) консорцій, де за ядро править тваринний організм, є правомірним і необхідним. Але з виділенням консорцій трупів (Рафес, 1963) не можна погодитися. Рослинні і тваринні організми після смерті випадають зі складу систем популяційного рівня організації живого. Вони стають компонентами середовища існування живих істот. Видова різноманітність деструкторів трупа зумовлена не видовою його належністю, а специфікою органічних сполук, з яких складається мертва маса. Сукцесії деструкторів також спричиняються ступенем розкладу мертвих решток (Чернова, 1977).

Якщо виділяти консорції трупів тварин, то треба їх описувати і для сухостою, звалених дерев, підстилки. Запасена в трупах та опаді енергія може консервуватися у вигляді сапропелю, торфу та інших біогенних речовин. Продукти розкладу органічних решток акумулюються у вигляді ґрунтового гумусу. Однак, виділення консорцій підстилки, торфу чи гумусу, так само, як трупів рослин чи тварин, означало б виокремлення в межах наземної екосистеми якоїсь іншої (ізольованої від живого надземного блоку) екосистеми, тобто поділ її на дві частини та розрив цілісного циклу біотичного кругообігу. Воно також супроводжувалося б втратою структурно-функціональної суті консорції як живої системи, організатором і детермінантом якої, її ядром є живий організм.

На нашу думку, мертву органічну речовину (у тому числі й трупи) разом з її консументами і редуцентами, незалежно від того, чи прикріплена вона ще до живого організму, чи знаходиться на поверхні ґрунту або в об'ємі ризосфери, доречніше розглядати як складову частину автотрофної консорції. Консументи і редуценти цієї речовини пов'язані з ядром консорції (хоч і не завжди прямо чи облігатні) і трофічної, і топічно. У жодному мертвому тілі неможливе відновлення чи поповнення запасів енергії. Консорція ж існує за рахунок енергії центральної живої особини, незалежно від того, чи асимілює ця особина енергію, чи одержує її за рахунок споживання живої або мертвої органічної маси.

У зв'язку з викладеним, особливої актуальності набирає питання про просторові межі консорції. Воно викликає особливий інтерес ще й тому, що ядрами консорцій можуть бути не лише автотрофні, а її гетеротрофні організми. За нашими даними, просторові межі консорції можна визначити межами об'єму, зайнятого її центральною особиною (ядром) та її облігатними нерухомими або малорухомими (що не виходять за межі ядра) консортами. Факультативні, випадкові, дуже рухомі консорти виходять не лише за межі консорції, але її біогеоценозу та ще більших екологічних систем (наприклад, птахи, комахи, звірі), тому їх нема підстав прив'язувати до просторового об'єму консорції. Функціональні ж межі консорції, зокрема, такі як газові, біотрофні встановити неможливо. Вони дуже динамічні її свідчать не про структурну дискретність екосистем, а, навпаки, про просторову неперервність життя і функціональну цілісність біосфери. Для автотрофних консорцій просторові межі дуже близькі до меж фітогенного поля (Уранов, 1968). Консорцію слід розглядати також як складну динамічну систему, яка змінюється в часі й просторі під впливом природної та антропогенної динаміки центрального організму, життєвої динаміки консортів і динаміки умов середовища. Філогенетичні наслідки функціонування консорцій можуть виявлятися у формі вузької спеціалізації трофічних зв'язків. Крім описаного вище явища харчування мурашок роду Atta (Дудка, Вассера, 1980), є дані щодо паралельної еволюції харчової спеціалізації грибів і фітогельмінтів, комах, що переносять хвороботворних вірусів, рослин, що заражуються вірусними захворюваннями (Ksiek, 1982). За А.А.Парамоновим (1968) нематоди, живлячись вмістом грибних гіфів, проникали в рослинний організм разом із паразитним грибом. З розвитком власного ензиматичного травного комплексу вони змінили свою трофічну основу і почали споживати живі рослинні тканини.

Б.Р.Стриганова (1980) припускає, що аналогічно до нематод відбулася спеціалізація й жуків-ксилофагів, які спочатку харчувалися грибним міцелієм. Тут перехід на споживання деревних тканин супроводжувався не лише появою специфічного ензиматичного апарата травлення. Відбулося також паралельне формування симбіотичної мікрофлори, яка активує процес травлення, збагачуючи ензиматичний комплекс специфічними ферментами (Козловская, 1976).

Показовими щодо впливу часових змін центрального організму на структуру консорції є результати досліджень популяційної структури угруповань щавлю альпійського (Rumex alpinus L.) у Карпатах (Рудишин, Царик, 1982). Індивідуальну консорцію цього виду було поділено на ряд вікових стадій: проростків, іматурних, віргінільних, генеративних, субсенільних і сенільних особин. Аналізуючи систематичний склад консортів лише першого концентру, виявлено, що проростки і ювенільні особини не мають облігатних безхребетних консортів. Факультативними консортами для них є деякі види молюсків. Для інших стадій властиві облігатні консорти, чисельність і ступінь активності яких є різними для кожної вікової стадії. Такими облігатними консортами є личинки і дорослі форми щавлевого листоїда (Gastrophysa viridula Day) і довгоносиків (Otiorrinchus niger R.,Ot. sp.). Згадані консорти пов'язані головним чином трофічними зв'язками з листям щавлю. В коренях знаходяться личинки листоїдів, довгоносиків, деяких видів лускокрилих. У кожній віковій стадії індивідуальної консорції чисельність консортів та інтенсивність їх взаємодії з ядром змінюються протягом вегетаційного сезону. На зиму залишаються лише консорти коріння. Важливим є питання класифікації консорцій. Ми цілковито поділяємо думку О.О.Корчагіна (1976) про те, що елементарною функціональною одиницею біогеоценозу є лише індивідуальна консорція. Ценопопуляційні, популяційні, синузіальні та інші консорції - це поєднання (типізація) індивідуальних консорцій. Ценопопуляційними доречно вважати сукупність індивідуальних консорцій (за Корчагіним, 1976) особин одного виду (популяції) в межах конкретного біогеоценозу чи одного типу біогеоценозу. Зрозуміло, що, наприклад, в лісовому масиві структура ценопопуляційної консорції залежатиме від складу і віку лісостану, ґрунтово-гідрологічних умов, характеру і виду господарського впливу на біогеоценоз тощо. Популяційна консорція - це сукупність індивідуальних консорцій конкретної популяції, а синузіальна їх сукупність у межах конкретної синузії. За таким же принципом можна виділяти й парцелярні консорції, відмінність між котрими зумовлена парцелярною будовою біогеоценозу (цікаві закономірності щодо парцелярної зумовленості видового складу й екологічних груп фітонематод та інших безхребетних виявлені М.П.Козловським, 1988).

Класифікувати чи групувати консорції можна за будь-якими ознаками їх ядра, залежно від потреб науки чи практики: таксономічними (популяційні, видові, родові), біоморфними (деревні, чагарникові, трав'яні), ценотипічними (едифікаторні, домінантні, асектаторні) тощо. Крім основного поділу консорцій на автотрофні (автономні) і гетеротрофні (залежні), або фітоконсорції і зооконсорції, їх можна групувати також за походженням (первинні - природні і вторинні - антропогенні чи природні), будовою (прості, складні, повночленні, неповночленні, спрощені) тощо. Назви вищих таксономічних об'єднань консорцій слід формувати шляхом використання епітета, який розкриває їх сутність. Наприклад, “популяційна консорція '', “вторинна консорція, “неповночленні консорція, “едифікаторні консорція тощо. Такі зв'язки між організмами, як симбіоз, паразитизм, мутуалізм, сапрофітизм - це складові частини консортивних зв'язків. Вони відбивають певні трофічні зв'язки між двома або кількома видами організмів у межах консорції. У складних консорція усі вони, як правило, проявляються одночасно.

Деякі автори пропонують виділяти консорції детерміновані не організмом, а будь-яким його органом, і називають їх “елементарними консорціями. За таким принципом описані епібіонтні, ендобіонтні, екзобіонтні, некробіонтні (Селиванов, 1974), екрісоконсорції, топоконсорції (Работнов, 1970). Це, одначе, суперечить системному розумінню консорції, в центрі якої повинен знаходиться цілісний живий організм, а не його окремі органи. З термінологічної точки зору їх доречніше називати мероконсорціями (Мазинг, 1966), або субконсорціями (Голубець, 1978), чим підкреслюється їх підпорядкованість і фрагментарність. Великі консорції саме й можна трактувати, як поєднання субконсорцій (Царик, 1999). З цього приводу останні заслуговують на детальне вивчення. Епібіонтність, ендобіонтність, некробіонтність та інші форми зв'язку відбивають лише типи структурних взаємовідношень між компонентами консорції, не розкриваючи її функціонального змісту. В складних природних консорціях вони існують одночасно і відображають лише місце знаходження або тип живлення консортів. Високий рівень комплексності зв'язків центрального організму з консортами - це загальноприродне явище. Будь-яка консорційні система має в сфері свого взаємовпливу велику кількість різноманітних організмів, взаємозв'язки між котрими пронизують не лише зайнятий нею простір, але й цілі фіомні й материкові екосистеми (передовсім через міграцію тварин і поширення вітром пилку, діаспор тощо), створюючи складну павутину життя, забезпечуючи функціональну єдність, цілісність і стабільність біосфери. У зв'язку з цим, вивчення структурно- функціональної організації, просторової специфіки і часової динаміки консорцій є цікавим не лише в пізнавальному плані, але має безпосереднє значення для вирішення низки практичних питань сільськогосподарської, лісогосподарської, природоохоронної та інших галузей.

Наступний розділ:

Парцелярні екосистеми

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екосистемологія» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Консорційні екосистеми“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Розділ 1. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТА КОНЦЕПЦІЇ

  • Екосистемний рівень організації живого

  • Екосистемологія - фундаментальна галузь знань

  • Екосистемологія: об'єкт, предмет, методи і закони

  • Структура екосистемології та її місце в системі наук

  • Розділ 2. ОСНОВНІ СТУПЕНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЕКОСИСТЕМ

  • Консорційні екосистеми
  • Парцелярні екосистеми

  • Біогеоценозні екосистеми

  • Ландшафтні екосистеми

  • Провінційні екосистеми

  • Біомні екосистеми

  • Субстратні екосистеми

  • Глобальна екосистема - біосфера

  • Розділ 3. СТРУКТУРНІ Й ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ЕКОСИСТЕМ

  • Біогеоценозні екосистеми

  • Енергетика

  • Продуктивність

  • Біотичний кругообіг

  • Саморегуляція, стійкість і стабільність

  • Міжекосистемні зв'язки

  • Розділ 4. ПРИРОДНА ДИНАМІКА ТА ЕВОЛЮЦІЯ ЕКОСИСТЕМ

  • Природна динаміка

  • Еволюція екосистем

  • Розділ 5. АНТРОПОГЕННИЙ ФАКТОР ТА АНТРОПОГЕННА ДИНАМІКА

  • Антропогенна трансформація екосистем

  • Сільськогосподарське освоєння та агроекосистеми

  • Урбанізація та урбоекосистеми

  • Водні екосистеми

  • Людина й біосфера

  • Розділ 6. ПРОБЛЕМИ КЕРУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНИМИ ПРОЦЕСАМИ

  • Екологічний потенціал

  • Засади керування

  • Питання сталого розвитку

  • ПІСЛЯМОВА